- Гей-гей!!! Ти чого не на тренуванні? Хто твій учитель?! – шум та галас збили Вайро з сідла, вона стомлено зістрибнула у натоптаний пил і невизначено махнула рукою.
Вона поспіхом рушила до головного намету, аби знайти там Елас та, по можливості, не втрапити на очі ніяким тренерам чи старійшинам.
Однак Елас знайшла її сама. Вона порівнялася з Вайро та потріпала їй волосся.
- Ну що, Стоор, награлася в доросле життя?
- Награлася.
- Більше не тягне?
- Не тягне. – щиро зізналася дівчина. Вона часто думала про ці два тижні, і чим більше згадувала, тим більше накручувала сама себе. Тепер їй було гидотно з того, що нею так брутально скористалися. Хотілося по швидше спалити остогидлу валофукоську одежу та викупатися у альварських озерах, аби навіть запаху від міського життя на ній не лишилося.
- Це добре, Стоор. Бо мені намагалися влаштувати нагоняй за тебе, однак не на ту натрапили, хе-хе. Я їм одразу сказала, що ти не сьогодні – так завтра повернешся. А вони давай волати, мов, видасть, видасть!
- О! Ви б знали, що то було за життя! – захоплено вигукнула Вайро, готова випалити усю розповідь як є на духу. Випускаючи хіба що маленькі деталі. Однак Елас спинила її жестом руки.
- Зараз даю тобі годину, аби відпочити та прийти до тями. Після того чекаю на тебе, люба моя учениця.
Вайро похнюпилася і рушила геть. Здавалося, Елас вважала, що мандрувати кілька днів підряд – така собі забавка. Однак наставниця, ніби прочитавши думки келькійки, додала їй вслід.
- Ти носа не вішай і не нарікай на втому! А уяви собі, що у тебе важлива битва після багатоденного походу! Що тоді, а?!



Вайро схопилася за голову, мружачи очі від тупого болю. Однак Елас не давала їй відпочинку, а продовжувала рубати її по плечах та боках, доки Вайро не прийшла до тями та не почала слабко захищатися.
- Зберися, Стоор! Що ти вся, мов желе? Чи тобі боляче? Ти ж хотіла альварського життя!
Вайро загарчала, та відчайдушно кинулася у бій. Вона зі свистом розсікала повітря, однак жоден удар не досягав тіла Елас, котра просто виверталася від ударів, навіть не ставлячи блоки мечем.
- Ти смішна. – сказала вона. – Твої дії дуже легко угадати, ти зовсім не даєш ходу різним обманним випадам та фінтам. Саме тому досвідченому бійцю не потрібно буде багато зусиль, щоб вберегтися від тебе. Захищайся!
Елас в кілька кроків опинилася біля Вайро.
- Ти забуваєш про дистанцію!
Вайро кивнула, не збавляючи темпу. Тепер вона не підпускала Елас близько, швидко відступаючи.
- Правильно. А тепер спробуй при кожному моєму нападі робити крок вперед до мене, та перехоплювати мої руки з мечем, тим часом наносячи свій удар...
Альварка, побачивши, що Вайро саме занесла меча для удару в голову, різко пірнула під її руки, та вхопилася за рукоятку Вайриного меча, тим часом смачно полосуючи своїм живіт противниці.
- Принцип зрозуміло?
Піт тік у три потоки, в’їдливі мушки лізли в очі та в носа. Бій набирав динаміки, однак не хаотичної, а зладжено-красивої, і тоді вперше Вайро зрозуміла, що це її. Це те мистецтво, якому вона присвятить себе.
Ніщо навколо не існувало, лише очі противниці, лише танок двох тіл. І це було щастям.
- Елас! – постать Тенако вималювалася надто раптово. Вона була чимось схвильована, і легкий рум’янець скрасив її м’які щоки.
- Що трапилося? – Елас опустила меч та відкинула волосся з очей.
- Осорія! Вона приєдналася до Союзу! – випалила Тенако і стомлено опустилася на траву. – Весь наш план провалено!
- Як так “приєдналася”? З чого враз? – Елас сіла поруч.
- Валофукос надіслав Осорії ультиматум! Або вони входять до складу Імперії, або Валофуконакан, хе-хе, - Тенако нервово пирснула, - їх розчавить.
- Так, так... А тепер по-порядку. По-перше. Невже вони справді об’єдналися? Як ти сказала? Валофуконакан?
- Ну, звісно це не їхня офіційна назва. Однак вони таки зробили це. Нещодавно. Просто відомості дійшли тільки зараз.
- Звідки?
- Коррон, альварка Міра Сокен.
- Серйозно. І?
- І ось. Осорія без зайвих рипань прийняла усі надиктовані умови...
- Боягузи! – гукнула Вайро, однак швиденько зам’ялася під суворим поглядом Елас.
- Знаєш, Тенако, якби світ був без таких придурків, як ми – він був би нудним. Справді, не на те поставили! Потрібно було робити випад з боку наших союзників, тоді, розізлившись від такої нахабності, Валофукос мовчки пішов би у наступ.
- Послухайте... – Вайро підсунулася ближче до сестер. – А як на мене, то Осорія зараз м’яка, як тісто. Вони поставлені у такі умови, що вибирати сильно їм не доводиться. Я говорила з Лашу Кавоу – вони бідні, налякані та безправні. Тож, я думаю, з легкістю підуть за тим, хто більше запропонує. А якщо більше запропонують “наші”, то Осорія так само легко “позеленіє” на нашій мапі. І ось тоді Валофукос лусне зі злості!
- І піде війною зовсім не на Осорію, як це потрібно нам, а на ту саму Гарону, яка є умовним центром нашого Об’єднання. І прок з цього?
- Ну, а все командування та центр буде перенесений в Осорію! До противника ж дійдуть слухи, що Об’єднання робить це для того, аби врятувати свою “верхівку” від Валофукоського гніву. Бо, начебто, “знає”, що Імперія не нападе на таку глухомань, як Осорія!
- Як у тебе все просто виходить! Ще нещодавно так само щебетала Топук! – розчаровано вигукнула Тенако.
- А чому б ні? – зауважила Елас.
- Згадай, сестро, слова Топук. Це все – ідеальний варіант. Так, мала говорить перше, що прийде їй в голову, від чого воно так свіже звучить. Однак уяви, скільки треба проробити роботи для цього! І все рівно навряд чи щось вийде! До того ж Онто Каса не згодиться.
- Правителько Тенако, я...
Елас зупинила потік слів владним жестом руки.
- Тенако, Онто Каса не більш, як мудра порадниця. Остаточне рішення за тобою. А губити нам нічого, та й спробувати можна.
- Елас, ти завжди була значно розсудливішою.
- Мені просто захотілося у Торканію, яку я буду проїжджати, їдучи в гості до Осорії розвідувати ситуацію. І там же чекатиму на тебе з документом, напічканим всілякими благами та запоруками. А проїжджаючи Торканію, підкину Родзієвичу ідею про допомогу нам. Дуже вигідну ідею. Коли їхатимете повз, то з офіційним візитом відвідайте старого Конора – може він і прийме потрібне нам рішення!.. Скільки ж-то їм нейтральними бути, а? Та ще й бути однією зі сторін коридору, яким проходитиме валофукоська армія?
Тенако аж встала на ноги.
- Елас, нічого доброго в дурних раптових рішеннях немає!
- Ні, у них є свій шарм.
- І не подумаю!
- Тоді у тебе є шанс померти від нудьги. А так для тебе гарантована поїздка в Гарону на пару з милими літніми жіночками.
- Ти безумна!
Тенако різко розвернулася та пішла у напрямку до свого шатра. Вайро підняла брови і зацікавлено глянула на Елас.
- Швидко у вас державні справи вершаться. Чи це для того, аби Онто Каса позеленіла від злості?
Елас навіть оком не повела. Вона суворо окинула Вайро поглядом і холодно відповіла.
- Нічого подібного. Ти кажеш відверту дурницю. Просто якщо рішення виносити на обговорення ради – воно так ніколи і не буде прийняте.
- То ми їдемо в Торканію? – радісно вигукнула Вайро.
- Ми? Ні, люба Стоор, туди їду я. А ви, пані, і так забагато пропустили тренувань.
- Але ж Елас, я тебе прошу, я...
- Я ясно виразилася? – суворо запитала Елас.
Келькійка кивнула і неохоче підняла свій меч.


На наступний день Вайро не знайшла в таборі нікого з “верхівки”. І лише гіркуватий запах диму біля Головного шатра вказував на присутність Онто Каси. Дівчина крадькувато снувала між наметів, в надії, що тренери не помітять альварку без справи. А займатися цілий день Вайро ну аж ніяк не хотілося. Вона мріяла хоча б про один вихідний.
З кузні долинало дзвінке побрязкування. Вайро ніколи не розмовляла з найкращою ковалькою Альварії – з Шанор, однак мріяла з нею колись познайомитись. Звісно, серед альварок була сила-силенна ковалів, однак саме Шанор була Майстринею з великої літери. Її зброю носили у піхвах старійшини, правителі та самі знатні воїни. Вона працювала щодня, однак зброю робила вкрай рідко та довго, як окремий шедевр.
Вайро підійшла до намету та нерішуче стала на порозі. В обличчя їй ударив сильний жар печі. Шанор, почорнівши від капоті, неймовірної сили жінка, возносила над майбутнім мечем молитву та палила священне зілля Порту. Враз очі її закотилися, а по тілу пройшла судома. Жінка похитнулася, і Вайро ледь встигла підтримати ковальку.
- Що трапилося?
- Ти ... ти давно тут? Я тебе не бачила...
- Що трапилося? Вам погано? Може води?
- Ні, дякую, просто... Це буде дуже сильна зброя, дівчинко. На цей меч дихнули боги.
- Чому? – Вайро розбирала цікавість.
- Вони почули молитву. Може тому, що ти тут стояла, і вони знали...ох...
- Давайте я пособлю вам.
- Давай. Читай молитву Сонцю, Що Заходить.
Вайро зам’ялася. Вона не знала такої молитви.
- Я знаю, дівчинко, що ти – прийдешня. Однак і ми, альвари, не знаємо Певної Молитви. Ми звертаємося до богів з тим, з чим хоче серце. А не із завченими словами. Бо якщо кажеш те, що хочеш – ти у це віриш. А завчені слова проказуєш бездумно...
- Однак я не знаю, що хочу сказати Сонцю, Що Заходить! – заперечила Вайро, покопавшись у серці.
- А ти почни. Потім стане легко і невимушено.
Хм, дивакуваті тут люди!..
Вайро ніколи не вірила в богів. Ніколи не відчувала подих духів. Вона знала, що навколо все просякнуто дивовижною силою, енергією, однак боги... Молитися їм?
Дівчина посміхнулася до себе і сіла на підлогу, підібгавши ноги. Під опущеними повіками протікали неспішні думки. Брязкіт молота і запахи кузні мали свій дивний шарм, від якого розповзалася по закуткам душі тривога, звільнивши серце та голову для чогось більш світлого.
Який він, Бог Сонця, Що Заходить? Який ти, бог? Напевно твої володіння десь під хмарами, однак не просто сірими, чи білими, чи грозовими... Такі хмари особливі, бо мають підведені помаранчевим краї, і в складках їхніх спідниць заховано безліч теплих барв, що сплетені із сірим. Від божественного палацу ведуть золотисті стежки, по яким можна піднятися нагору, однак цього ніхто не робить, бо хіба ж можна піднятися нагору по промінню?
Сонце вже не величне, а спокійне. Біля нього кошенятком треться теплий вітерець і грає музика сколиханих трав. А світ стає помаранчевим та добрим.
Ще гарячий чай, міська бруківка, запах стружок.
- Ви б чогось заспівали, іскорки!
Каро блиснув бісиками з очей.
- Бо перед хлопцями виспівуєте, а старому сторожу вже й голосу шкода?
- Та де там шкода, діду... – зітхає Аелі, гойдаючи на віях побарвлені золотим пилинки.
Їхні ноги звішені з широкого підвіконня вниз, і кожна тоненька біла волосинка на них відбиває м’яке проміння сонця, що вже хилилося за обрій.
- Діду... Як добре... Такий стан, що говорити не хочеться... Просто прихилитися до рами та дивитися на місто. На блиски на вікнах. На дерева.
- Ви дівчата – дві пелюсточки. Тільки ти, Аелі, вранішня, а ти, Вайро – передвечірня. Ось така, як зараз. Це твій час. Твій настрій та стан. Ти ж стаєш собою у такі хвилини, правда?..

Правда?
І Вайро торкнули сльози від спогаду про дім. Вона враз згадала старезну пісню, довгу-довгу, і спокійну, як рух колиски. Вона співала. А потім розплющила очі і відчула себе наповненою та щасливою.
На неї пильно дивилася Шанор, відірвавшись від роботи.
- Ти зрозуміла? – запитала вона.
- Що я мала зрозуміти?
- Хто твій друг?
- Покровитель серед богів?
- Ні, я ж сказала – друг. – Шанор покрутила в руках меч. – Дивись – тут ще роботи і роботи! Йди сюди, візьми його до рук.
Вайро підійшла і взяла у руки меч. Вона чекала, що він буде тяжким, однак зброя була зроблена так, що важкість металу практично не відчувалася.
Вона обережно провернула меч в руці. Він слухняно повторив заданий рукою рух.
- Як славно! – вихопилося у Вайро.
Шанор утерла руки об поли одягу.
- Тобі ще й як гарно з ним буде!
- Мені?
- А то як!
- Що ви хочете сказати?
Шанор лукаво зіщурила очі, а із залишених щілиночок сипалися іскорки.
- Наче ти не знала, що якщо хтось увійде до кузні в час прочитання молитов над мечем, то меч вже нікому іншому не зможе служити!
- Не знала... – розгублено прошепотіла Вайро, відчуваючи, як всю її починає охоплювати щеняча радість.
Шанор прискіпливо оглянула дівчину.
- Тоді це був ще один знак богів! Ти замітила, що увага всіх божеств сьогодні прикута до цієї кузні? Зайдеш ввечері за ним.
- Ви хочете сказати, що...
- Іди-іди! Мені працювати треба. Однак присягаюся печерами древніх, що далеко підеш, дитино!
Вайро гайнула з кузні надвір, забувши про будь-які неприємності, що могли звалитися їй на голову через байдикування. На щастя, недалеко від кузні вона побачила спітнілу та сконцентровану на якійсь вправі коліжанку.
- Аглех! – шикнула Вайро альварці на вухо, впустивши туди значну кількість слюнів. Аглех злісно утерлася та зло зиркнула на Вайро.
- Аглех, треба поговорити. – шипіла Вайро, хутко оглядаючись.
- Послухай, збоченко, якщо тобі не шкода свою дупу, то пожалій хоча б мою! – Аглех спробувала повернутися до вправи, однак Вайро не вгавала.
- Аглех, люба...
- А це не може до вечора почекати..
- Ні, звісно! У тебе є мапа?
Нарешті дівчина махнула рукою на свої потуги хоч щось зробити у присутності келькійки, і нервово розвернулася до неї.
- Ні, уяви собі, але мапи у мене немає!
- А у кого є?
- О, боги! Навіщо тобі мапа?!
- Летіти!
- Куди?!
Вайро зам’ялася і тихо пробубніла:
- В Торканію.
- О-о-о... – Аглех похитала головою і повела подругу у тиху місцинку між наметами.
- Чого тобі туди? До Елас?
- Ні, не тільки. Я не можу сидіти на місці, мені цікаво...
- Ти в Альварію прилетіла, чи як? Тепер вже треба жити за цими законами.
- Я розумію, але ж Елас...
- Елас? – Аглех сплеснула руками і сумно засміялася. – Забудь про Елас, Вайро. Вона не від світу цього. Вона взагалі не савучка. Істота з каменю та грози.
- Це не правда, вона добра!
- Усе це гра. Вона той ідеальний ображчик воїна, якими ми б мали стати. Однак не стаємо. Вона обернулася у бозна-що. А ти її любиш. Її не можна любити, за нею не можна ходити! Вона вперше за мою пам’ять стільки провела в Альварії, навчаючи тебе. Однак тепер вона полетіла, і може не повернутися кілька років. Вона пориває будь-які зв’язки та прив’язаності, що встановлюються між нею і ще кимсь. Вона більш за все цінує волю, і якщо побачить, що ти слідуєш за нею – вона зникне з твого життя назавжди...
- Як ти таке можеш казати! – Вайро злісно жбурнула у землю камінець і якусь мить заворожено дивилася на нього, приводячи в норму своє дихання. – Ти не спілкувалася з нею стільки, скільки я. І вона не підпустила б мене так близько, якби не хотіла...
Вайро ривком схопилася на ноги і побігла табором. Як їй все остогидло! Одноманітні тренування, і так – багато років. Жити від війни до війни, від битви до битви... А ще ж до того часу, як їй дозволять піти на бій – ще стільки років навчання! І Елас зникла.
Кометою Вайро увірвалася до Головного Намету і...заклякла. Страх та хвилювання мало не збили її з ніг, а усі слова, наготовані за пару секунд, кудись зникли.
Я дурна..
Різкий погляд Онто Каси пригвоздив її до одного місця.
- Вирішила втекти? – запитав хриплуватий голос. – Однак ти мала б знати, що той, хто потрапляє до нас, має два шляхи. Один з них – смерть.
- Я... не х..хотіла тікати. – Вайро облизала пересохлі губи. – Я просто хотіла, щоб ви мене направили на завдання в Торканію...
Онто Каса лунко засміялася, так само різко замовкла і піднялася на ноги. Тільки тепер Вайро зрозуміла, якою високою була старійшина.
- Знаєш, дівчинко. Я чудово знаю той тип альварок, яким не сидиться на місці. Вони вирушають на завдання. Однак ти ще з себе нічого не представляєш, аби тебе відправити з дорученням кудись. У тебе немає елементарних понять про бій, ти не навчена ще нічому! Воїн з дерев’яним мечем!
Вайро не хотілося опускати більше очей. Вона нахабно зиркнула на Старійшину і сказала.
- У мене є меч. Меч, який зробила Шатор.
Онто Каса пильно дивилася у очі келькійці, а пальці набивали люльку травами, ніби жили самостійним життям.
- Цікаво ж, звідки?
- Вона зробила його мені. Я увійшла у кузню в той момент, коли читали молитви!
Вайро чекала, що стара жінка знову почне уїдливо та спокійно зрівнювати її із землею, і вже пообіцяла собі стійко переносити усі словесні удари, однак Онто Каса зацікавлено окинула Вайро поглядом і примирливо, без краплі іронії, сказала.
- Що ж, це знак богів. Сідай та слухай сюди.
Вайро слухняно опустилася на цупкий килимок, і, сама не вірячи своїм вухам, почала жадібно ловити слова Старійшини.
- Нещодавно у Торканії відкрили елітну воєнну школу. З її випускників формуватимуться кращі підрозділи королівського війська. Наші дівчата передають, що нібито там будуть запроваджуватися надсучасні навчальні програми, і воїни, після такої підготовки, стануть непереможними. Набирають туди юнаків від 13 до 17 років. Хоч ми і нейтральні з Торканією, однак торканійські “вершки”, його, ха, величність Конор Родзієвич, нікому не вірять. Навіть самим собі. Їм ввижається, ніби кожен хоче їх захопити та підім’яти під себе, забрати їхні цінні копальні... А, що тут розповідати про маразми старого Родзієвича та його таких самих древніх посіпак! Тож нам стало цікаво – що ж за школа така, що тримають відомості про неї у страшному секреті. Про неї ніхто не знає, і якби не наші дівчатка... А, та ну їхні способи здобуття інформації, мені головне, аби відомості поступали...
- А що я? – обережно поцікавилася Вайро.
- А, ти... Я запитаю у Шанор, чи дійсно то був знак. А коли знак, то ми пошлемо тебе у ту школу.
- Я ж не юнак! – очі Вайро зробилися круглим від здивування.
- Наші дівки умудрялися не просто змінити стать, вони із собою таке роблять, що інколи страшно. Ти не хвилюйся. Якщо ти полетиш туди, у ту школу, від тебе буде вимагатися одне: навіть якщо тебе розкусять, то під загрозою смертельного болю і смерті не розповісти, хто ти. Але про те потім. Поклич-но Шанор.


Вайро милувалася своїм мечем. Він був тонкий та легкий, гострий та оздоблений неймовірно красивими візерунками. Її волосся було ще коротше підстрижене, а груди (добре, що маленькі!) туго перев’язані рядниною тілесного кольору.
Цілий тиждень їй довелося чекати на цей момент. За той час вона посилено тренувалася, а по вечорам вивчала тонкощі поведінки хлопців. Після тижня хлопчачої ходи, сидіння, балачок, витівок, вона стала схожа на мале тринадцятирічне пацаня.
Тепер її одягнули у простору світло-сіру сорочку, штани із грубого полотна, перекинули через плече сумку з провізією. Правда, меч вона вимушена була лишити вдома.. Онто Каса особисто проводжала Вайро. В руках вона тримала пакуночок з листом.
- Кожного третього дня тижня одна з наших тамтешніх дівчат вирушає ввечері у колибу “Дощова”. Там передаси їй цього листа. До того часу будь вільна робити, що хочеш, однак щодня підмічай, навчайся, повторюй. Повір, що ти хлопець! Запам’ятай одне: до того часу, як передаси нашій людині цього листа, ні в якому разі не потикайся у школу. Зрозуміло?
- Так.
- Роль твоя непроста, як для першого завдання, однак дуже легка проти тих завдань, які тобі доведеться виконувати потім. Якщо доживеш. – і Онто Каса, не прощаючись, пішла геть.
Вайрине обличчя сяяло. Вона летить у Лозуру, столицю Торканії! Завчена легенда її “хлопчика” крутилася у голові (тиждень не пройшов даром, Вайро вивчала звичаї, побут, історію Торканії), тепер дівчина мусила спершу злітати у провінційне торканійське містечко, в якому “народилася” – у Ромашкову Долину. Аби мати що розповісти про “рідний край”. А потім – вперед у столицю!
Її проводжало кілька подруг та наставниць, які зліпили це чудо за тиждень. Мало хто вірив в успіх, так як таких “шпигунок” готують роками. Однак хлопчаче обличчя та фігура Вайро їй добряче допомагали. Старші хитали головами, однак старалися Вайро не показати свого сумніву. Нехай вірить у себе.
І Вайро вірила.