- Як це так?! Ти лишила дівчинку з бозна-ким у ворожому місті?..
Онто Каса свердлила діру в Елас своїм поглядом.
- Ти про що думала?
- Мудра старійшино, – спокійно відповіла Елас, - я ручаюся за свою ученицю. А, якщо дозволите додати, думала я про те, що їй дуже потрібен досвід. Як майбутньому розвіднику.
- Ти вже її в розвідники вирішила віддати? – лукаво запитала Онто Каса. – А чи не рано?
- Вона здібна дівчинка. Чудово фехтує, легко навчається.
Онто Каса глянула на решту альварок.
- Із завданням справилися, я так розумію, успішно.
- Вся необхідна інформація була зібрана. – відповіла Топук.
- Я думаю, що не слід відкладати напад. – сказала Тенако.
- Погоджуюся з Правителькою. – кивнула Елас. – Мир тріщить по швам, і нам дорогий кожний день. Чим швидше ми діятимемо, тим менше Валофукос та Накан матиме часу на воєнну підготовку.
- Погоджуюсь. – кивнула Топук.
- Добре. Позавтра здійснимо намічену операцію. – сказала Тенако. – Я поручу Рупав особисто зайнятися відбором людей для нальоту. Я теж хочу взяти в ньому участь.
- Правителько, не дури. – фиркнула на сестру Елас. – Я буду там, і боротимуся за нас двох.
- Мені набридло сидіти у таборі! – сплеснула руками Тенако.
- Правителько, однак це ваш обов’язок. – вставила Онто Каса. Радниці також погодилися з Елас та Старійшиною.
- Добре. – зібралася з думками та заспокоїлася Тенако. – Піду віддам необхідні вказівки.



Посеред кімнати із величезними вікнами стояла лава, застелена вибіленим полотном. Стіни кімнати були завішані ескізами та рисунками, по периметру стояли картини, написані маслом. Вся підлога майоріла засохлими капками фарби та обрізками паперу.
Вайро лежала на лаві, розчервоніла та задоволена. Сонце гралося на її шкірі яскравими плямами, особливо любовно обсмоктуючи крихітні світлі волосинки на руках та ногах. Вона жила з Аваро вже два тижні, Аурітія стала чимось далеким. Хоча інколи Вайро і пролежувала безсонні ночі в картанні самої себе.
Аваро був ласкавий до неї, однак останнім часом він повністю перейшов у режим “бути самим собою”. А це означало робити “музами” усіх більш-менш симпатичних дівчат, які з’являлися на його шляху. Спершу Вайро абсолютно спокійно ставилася до цього, як прихильниця вільних стосунків. Вона була щаслива, що поруч з нею такий собі файний хлопака, однак якби він враз вирішив відпустити її - вона б пішла. Його було так багато, що вона навіть раділа, коли якась частинка вічно захопленого любовними чарами Аваро виливалася в когось іншого. Однак тепер Аваро ставився до неї як до чогось, що завжди є, що нікуди не може подітися, бо він чудово відчував, як все більше дівчина прив’язується до нього. І ось наступив момент, коли його закоханість плавно перейшла в дружбу. Художник проводив із дівчиною години занять по живопису, він малював її, розмовляв про дрібниці. Однак як жінка вона його все рідше цікавила. Вайро почала розуміти, що у ній оживає ревність, що вона досадує і злиться цілодобово. В такі моменти Аваро вирішував її заспокоїти, що йому вдавалося вельми ефективно, і ось вже вся дратівливість кудись никала, а сама келькійка так ось ніжилася на сонці.
Часом він казав їй:
- Ти сама себе накручуєш. Ти ще маленька, і тобі потрібно, аби заради тебе робили чудеса. І це прекрасно! Твої почуття такі чисті!
- Тобі може й прекрасно, - зітхала Вайро, - а мені все-таки боляче.

Вайро не хотілося вставати, не хотілося думати і говорити. Аж раптом до майстерні забіг молодший брат Аваро, і Вайро блискавично схопилася на ноги, аби хоч чимось прикритися.
- Вибач... – засоромлено відвернувся хлопчик.
- Що трапилося? Чого ти так гарсаєш?
- Ось, вирішив сказати... На нас напали осори! На шахти! Вони перебили усіх охоронців та людей в управлінні, і звільнили рабів! Уявіть! Зараз осори увірвуться в місто та влаштують різанину!
В ту мить увійшов Аваро, збираючи у хвоста щойно вимиті коси.
- Маячня. З якого це враз осори здуріли? Цим же вони нариваються, як останні дурні. Наша реакція у відповідь зітре їхню країну в порошок.
- Нічого собі! – обурилася Вайро. – Ви що, за рабство?
- Тьху ти. – махнув рукою Аваро. – Люба, я, звісно, проти рабства. Проти людського рабства. Однак коли я знаю, що це осори...
- Так! – підтвердив хлопчик. – Вони огидні та дурнуваті. Вони навіть не розуміють, що вони у рабстві. Вони ж.... нелюди!
Вайро скрутило всередині від таких слів. Враз закортіло з усієї дурі загамселити цим двом бовдурам по мармизах аби довести, що вони не праві. Однак, бачте, вона альварка, і , хай йому грець, має стримуватися.
- Я знала одного осора. Вони дуже розумні та чутливі... – замість зичного “хуку” по макітрі спокійно сказала Вайро.
- Це все може бути... у одного чи двох представників. Однак у загальній масі....
Враз Вайро відчула, як боляче стискається серце. Вона ж наче знала цього дженджика. Це ж той Аваро, на якого вона так запала!
І тоді дівчина зрозуміла, що пора іти. Альварки закінчили свою справу, і тепер, якщо Валофукос здогадається якимсь чином, що напад вчинили зовсім не осори, то він почне вести жорстоку боротьбу з усіма підозрілими приїжджими. Бо що, скажімо, заважало осорам сказати, що їх врятували не побратими, а переодягнені люди? Особливо, якщо осорів зловлять та прижмуть до стінки. Нехай альварки їх звільнили, однак за це звільнення мусить розплачуватися ні в чому неповинна Осорія.
Хлопчик продовжував свою розповідь:
- Осори зараз прямують в ліси, а їхні визволителі досі тримають наших воїнів біля виходу з міста, даючи рабам час на втечу.
- І що, наші не можуть просто прибити цих вар’янутих? – запитав Аваро.
- А звідки у нас багато озброєних людей? Зараз же не воєнний час!
- Ходімо подивимося! – не витримала Вайро.
Вона хутенько одягнулася, і вся трійця прожогом кинулася до міських воріт, все підганяючи своїх птахів.

Глядачі вже розходилися з місця подій. Якась огрядна пані незадоволено нарікала на малоефективну діяльність служби охорони міста, на яку вони платять податок. З розмов було зрозуміло: “нахабні осори” втекли.
Вайро всміхнулася про себе. Так, вони зникли так само раптово, як і з’явилися. Хіба це не чудово?
Увечері, набивши кишку, Вайро залишила Аваро працювати допізна в майстерні, а сама через вікно гайнула до птахарні, де на неї чекав Вітер, що вже давно заскучав за дорогою. Нехай трохи щеміло у животі, і може навіть якась думка настирливо повторювала: “Лишайся!”, однак дівчина враз згадала, що мужня людина не шкодує про обране рішення. І тому сміливо гайнула вперед.
Вже в дорозі, проминувши міську сторожу та сховавшись під крилами темряви, Вайро відмотувала назад ці дивовижні два тижні. Два тижні в ролі музи, в ролі улюбленої цяцьки, яку в один прекрасний день просто забули завести і закинули на полицю. Вайро стало страшенно шкода себе, і вона прийшла до висновку, що навряд чи якийсь чоловік уміє кохати.
Так, забавки для ночей...
І келькійка зітхнула сама до себе.