“Дійсно, зовсім не видно, що ми альварки...”

П’ять вершниць поважно в’їхали в місто. Чотири альварки: Елас, Топук, Лашу Кавоу та однолітка Елас, неймовірно вродлива жінка на ймення Ту, і п’ята, зіщулена, мов клоп, Вайро, що відчувала себе чимось маленьким, незграбним та страшним, у порівнянні з величчю попутниць. Через це Вайро сутулилась і потупляла погляд.
П’ятірку було видно за кілометр по чудернацькому одягу та надто гордій поставі, рідко коли властивій жінкам у цих краях. Щоправда, у Ландоторі та Гароні існувала ціла каста жінок-воїтельок, тому дивні чужинці в місті сприймалися саме як представниці цієї касти. І тому чоловіки, уздрівши Елас і Ту, лише розчаровано зітхали: ходило немало анекдотів про цнотливих воїтельок ворожих країн зі спотвореним шрамами тілом, аби воно в наготі своїй слугувало нагадуванням того, що не для втіх воно, а для жорстокої боротьби.
Набодські солдати, теж розцінивши п’ятірку, як ворожих воїтельок, ледь стримували запал: зараз вони не мали права оголити зброю, адже підписаний мир стримував їх.
- Здається, ми привертаємо надто багато уваги. - з жалем промимрила Вайро, порівнявшись з наставницею. – Це може напсувати і мені в моїх справах, і вам у ваших...
- Ну ти й егоїстка! Про себе думаєш в першу чергу. – похитала головою Елас.
- Я ж сказала: “І вам у ваших”, - ще більше спохмурніла дівчинка.
- Нам у наших це не завадить. Ми скоро розійдемося і змінимо вигляд. Однак зараз це дає нам змогу дізнатися, наскільки вороже ставляться в Валофукосі до тепер вже “мирних” їм земель.
Елас догнала Топук, і поглядом запитала у координатора про їхні подальші дії. Топук кивнула.
- Сестри, зараз ми роз’їдемося. Ми з радницею Лашу вирушимо жебракувати під стіні шахтарських поселень і з’ясуємо всі необхідні для налету деталі. Елас – дізнайся якомога більше інформації про те, де можна надибати найбільших шишок шахт та місцевого управління. Ту – на твою долі, хех, сама знаєш: корисні і дуже інформативні знайомства. А ти, мала, виконуй свої справи і обіцянки. Тільки будь обережна.
Вайро кивнула. Елас спішилася і жестом підкликала Вайро до себе. Коли келькійка підійшла, вона простягнула їй маленький мішечок.
- Слухай уважно. Ти розтлумачила мені суть своєї справи, і я так зрозуміла, що ваш з тим хлопцем план доволі корявий і, скоріш за все, приречений на провал. Однак я хочу допомогти тобі. Візьми це: тут достатньо грошей. Ти їх потратиш на скромне, але дороге вбрання, і таке, щоб тобі личило просто неймовірно. Потім зроби щось з отим шматтям, яке у тебе, пані, іменується волоссям. І ні в якому разі не йди до матусі свого знайомого сьогодні. Дочекайся мене в кав’ярні “Золоті веселки” (запитаєш, де вона знаходиться). Зрозуміло?
- Ага.
- Гаразд.
Елас махнула рукою на прощання і заскочила на Тотсу. Лашу похитала головою.
- Балуєш ти її, Елас.
Однак жінка незворушно посміхнулася:
- Я схожа на людину, яка когось балує?
- Знаєш... – Лашу притримала ібулога. – Це твоя перша учениця, для тебе це ново. Саме так я пояснюю собі те, що з нею ти сама на себе не схожа. Елас. Нам потрібна твоя незворушність. Ти – ідеальна у всіх планах альварка. Ти – те, що повинні бачити в нас люди. Нехай вважають, що альварам не властиві слабкості. Боюся, що якщо ви разом потрапите у якусь халепу, тобі вже не вдасться так контролювати себе, як раніше. Мало того, твої “наставляння” не лише впливають на тебе, вони ще й псують та розбещують її. Елас, життя не буде панькатися з Вайро. Саме тому ми всі відвиклі від ласки.
- Не вчіть мене. – відрізала Елас. – Їй важко. Їй важко, як і всім тим, хто приходить до нас із зовнішнього світу. Я хочу дати їй хоч трішки тепла.
- А! – Лашу махнула рукою. – Вчиняй, як знаєш. – І вирвалася вперед.


.....

Місто оточувало Вайро з усіх сторін. Було жарко, і вона скинула з себе усе, окрім короткого шкіряного комбінезона та високих м’яких мокасинів.
Її очі розбігалися від розмаїття лавок та магазинчиків, від барвисто одягненої публіки та сновигання дітей. Так, Набод був не просто прикордонним шахтарським містом, це був ще й рай для торгашів, контрабандистів та перекупок. Вайро одразу ж купила собі льодяника, вибрала чудову шкіряну прикрасу: нашийник із металевими заклепками, підібрала премилий срібний кулончик у формі квітки шофуо для Уї, потім подумала, і придбала точно такий для Аелі.
Вона проходила крізь десятки вітрин, і ось нарешті натрапила на швацьку лавку. Коли дівчина увійшла, продавець окинув її оцінюючим поглядом, після чого поцікавився, що їй, власне, потрібно.
Вайро пояснила суть справи: так і так, хочу щоб мені дуже личило, однак було скромно і зі смаком, і щоб годилося для такої урочистої події, як знайомство з батьками нареченого. Ціна не хвилює. Швець подумав, потім пішов у комірчину і виніс звідтіля чарівне плаття, настільки чудове, що навіть Вайро, яка дуже холодно ставилася до жіночого гардеробу, не могла не замилуватися.
Плаття було пошите із тонкої-тонкої матерії, в яку були вплетені срібні ниточки, від чого воно наче аж сяяло та іскрилося. Глибокий виріз, довгі, розширені знизу рукава. Від плаття віяло неймовірною легкістю, і Вайро аж заплескала в долоні від такого дива. Щоправда, спідниця була довгувата, однак Вайро то ніяк не хвилювало. Вона вхопилася за плаття та пішла приміряти.
Однак, надягнувши його, вона з досадою побачила негативні сторони тієї легкості: плаття було безсоромно прозорим. А так, як у альварок поняття нижньої білизни не існувало, Вайро відмітила, що _так_ іти до сумнозвісної матінки Мапрона рівносильно смертельному вироку і йому, і собі. Вайро покрутилася так і сяк, потім зняла плаття, вийшла до шевця, і пояснила в чому річ. Однак швець її заспокоїв. Він показав дивну одежину – м’яке коротюсіньке біле платтячко на шворочках та з корсетом, яке він порадив вдягнути під прозоре вбрання. Вайро так і зробила. Глянула в дзеркало – і аж здивувалася. Ніби богиня: вся біла, легка, неймовірно приваблива. Ось якби ще мармизу замінити – пожалілася вона шевцю. Воно й недивно. Смугла, мов чортяка, з обскубаним волоссям дивного русо-рожево-сірого кольору і брудною шиєю. Швець міг порадити одне: сходити в перукарню.
Він до останнього не вірив, що дівчинка зможе розплатитися за таку дорогу покупку. Однак Вайро щедро насипала золотих у простягнуту руку і задоволена пішла в перукарню, загорнувши себе, мов подарунок, у плащ.
В перукарні цирульник довго дивився на неї і прикидав, що ж з цього дива можна зробити. Вайро попросила підстригти її так, аби зачіска личила до нового плаття. Тоді цирульник віддав Вайро на розтерзання своїй жінці, яка (перед тим поцікавившись у дівчинки про наявність фінансів) потягла її у гарячу ванну на травах, де патрала, як тільки могла. Келькійка, звісно, не звикла до подібних процедур, все намагалася прикритися чи упросити жінку помитися самій, однак тітонька все товкмачила, що їх фірма віників не в’яже, і якщо вже береться за клієнта, то робить з нього напівбожество.
Втерши у дівчину купу масел та витяжок, хазяйка накинула на неї вільну полотняну сорочку та відправила до чоловіка. Той якраз справився з останнім клієнтом і тепер цілком міг віддаватися Вайро.
- У вас в житті просто неймовірно важливий день! Коли ж-то вінчання?
- Е...Якщо мама нареченого дасть добро, то й сьогодні.
- Ось і славно! Зараз ми зробимо з тебе кралечку...
„Ой, мамонько...”
- Дивись, - цирульник ткнув Вайро під носа плошку із смердючою густою рідиною. – Це фарба із цибулинного лушпиння, кори дуба та хни. Ми зробимо тобі густо-каштаново-червоне волосся, якщо не заперечуєш!
І, не уточнюючи, заперечує Вайро чи ні, цирульник почав квацяти їй фарбуючою гидотою голову. Потім замотав у ряднину, і доки воно там “протрухало”, взявся вискубувати Вайро чомусь “зайве” волосся на бровах, підстригати нігті та втирати в руки всілякі масла.
Однак саме страшне почалося потім. Після стрижки бравий дядько ухопився за розпечені щипці, якими почав накручувати Вайрине волосся. Жінка ж побігла до квіткарки за вкрай необхідним вінком. Коли екзекуція закінчилася, Вайро врешті пустили до дзеркала. Дівчина стала, мов громом побита. Трясця, що ж з нею зробили? І невже вона може бути вродливою? Неймовірно...
Миле дівчатко у прекрасному іскристому платті. Її ясне личко обрамлювали ідеально укладені – кучерик до кучерика! – коси, темний та насичений колір який вдало підкреслював риси Вайриного обличчя. Голову вінчав віночок із барвінку, калини та маленьких ромашок. Вайро мало не матюкнулася від захвату, однак положення та зовнішній вигляд зобов’язував зробити це подумки. Вайро розплатилася за усю красу, виклавши все, до копійки, і пішла бродити містом. Погляди перехожих так і липли до неї.
Після години безцільного ходіння, Вайро знайшла-таки кав’ярню “Золоті веселки”. В кав’ярні стояв приємний аромат та інтимна напівтемрява, там було настільки приємно знаходитися, що Вайро аж почувалася лячно. Вона ж бо ніколи не була в подібних закладах. В її пам’яті вкарбувалися смердючі трактири та шинки з купою п’яних мужиків...
Кав’ярня була невеличка, і окрім Вайро, за столиками сиділо ще двоє відвідувачів. Струнка жінка середніх років ховала обличчя в тіні, витончено відсьорбуючи каву із маленької філіжанки. Спиною до Вайро сидів довгокосий юнак, і потай замальовував жінку на обривку паперу.
Вайро вибачилась перед власником кав’ярні, що не може поки зробити замовлення, бо чекає на подругу. Власник ввічливо кивнув і запевнив, що нема проблем.
Тільки дівчина присіла за столик, аби поринути у піднебесну далечінь своїх мрій, як молодий художник безпардонно підсів до неї і подарував сліпучу посмішку.
Вайро дурнувато кліпнула очима. Вона не знала, як себе поводити.
- Пані дозволить її пригостити? – Поцікавився чоловік. І, не дочекавшись відповіді, попросив принести їм два фруктових молока. Вайро ніколи нічого подібного не куштувала, до того ж їсти хотілося страшенно, однак вона зуміла з себе видавити:
- Навіщо ви? Я зовсім не голодна! Ви не дочекалися моєї відповіді, а вже ось...замовили. – “прекрасним” голосом сказала Вайро, намагаючись випускати такі слова, як “е-е-е,” “того” і “трясця”.
Вона, може, і не старалася б так, якби її не вразила зовнішність хлопця. Він був ніби з казки. Довжелезні коси, вії, правильні риси обличчя, і погляд... Безсоромно гарячий! Цей погляд ніяк не в’язався із зовнішньою галантністю та стриманістю.
Вайро аж затремтіла під натиском потужної енергетики незнайомця. Він сидів зовсім поруч, і дівчину почало всю колотити, її хапав і переляк, і слабкість, і млість одночасно. І – Вайро злісно прикусила губу – вона знала, що означав такий стан.
- Та що ви, дівчино. Я зовсім не прагну вас нагодувати...
„Не прагнеш?.... А жаль.”
- Але коли я бачу, що самотня красуня нудьгує у кав’ярні, чекаючи на свою подругу, то...Я не можну не спробувати розвіяти її нудьгу.
- Та я не нудьгую... – вставила Вайро, намагаючись надати своєму різкуватому голосу побільше м’яких ноток.
- То мені відсісти?
- Н-ні... Ні, що ви? Мені дуже приємне ваше товариство.
„Цілих п’ять хвилин без лайливих слів, трясця, ну я даю!”
Чоловік відкинувся на спинку стільця, граціозно закинувши ногу на ногу. Він все так само безсоромно, однак щиро і позитивно, розглядав Вайро, котра в той момент переживала тяжкі розумові муки з приводу того, як правильно потрібно пити фруктове молоко у кав’ярнях, щоб при цьому видаватися вихованою дівчиною.
- То як звати вас, чарівна незнайомка?..
Вайро все ясніше відчувала, як розтікається калюжею по столу, стільцю, підлозі, перетворюючись на безвольне та зачароване желе.
- Мене звати... Вайро.
- Вайро? Я чув нещодавно це ім’я. А я Аваро.
- Гарне ім’я. – з натугою проговорила Вайро. Їй було аж надто важко говорити “правильно”.
- М, дякую. Звідки ви? Ваш акцент вас видає.
Вайро кліпнула очима, не знаючи, що придумати. Трясця, досі не вигадати собі легенду!
- З Келькії.
- З Келькії? Ви жартуєте, Вайро! Ця країна лежить далеко на південний схід, і вона не вступає з нами ні в які контакти. Наскільки я знаю, тутешні люди навіть не уявляють про наше існування!
- Достовірно так.
- Тому вашим словам я просто не йму віри.
- Та мені ж краще знати, звідки я! – не стрималася Вайро.
- Ой, вибачте, що образив вас! – одразу кинувся перепрошувати Аваро. – І як же ви потрапили у ці краї?
- Мій дідусь Кару...Ще в молодості мандрував. Він знав про існування інших земель, однак у нас про це не можна говорити, тож він тримав усе це в глибокій таємниці. І лише нам...Мені і моєму братові... Він розповідав про свої подорожі. Мій брат був старший за мене, і вирішив тікати з дому на пошуки пригод. І я полетіла з ним. Через місяць польоту ми натрапили на інших людей. Брат закохався, одружився з валофукоскою, і лишився тут, в містечку... – Вайро швидко покопалася в голові, - в містечку Йуркона. Я живу з ними.
- Неймовірно! А за домом не сумуєте?
Вайро зітхнула і чесно сказала.
- Інколи дуже сильно...
- А що вас привело в Набод? Це ж так далеко від вашого міста!
- Тут живе моя подруга, уродженка Йуркона... – з голови вигадувала Вайро. – І годі розпитувати мене. Краще про розкажіть себе.
Аваро заплющив очі, осміхнувся власним думкам, і сказав:
- Я вільний художник і мислитель. Ходжу по місту, шукаю загублені по кав’ярнях образи. Ось і вас знайшов... Ви ...прекрасна!
Вайро терпіти не могла подібних слів, однак зараз бачила, що слова художника дійсно щирі. Вона потупила очі і тихо подякувала.
„По-тупому. Страшно.”
- Знаєте, - не вгавав Аваро, – я б хотів би запросити вас до себе в майстерню. Я б показав вам свої роботи, а заодно...Може б ви згодилися позувати мені? У вас просто неймовірний типаж! Ви створені для того, аби покоряти митців, аби зостатися на полотні!
- Ой, ну добре...Зайду... – мало не прошепотіла Вайро. Вона у вікно побачила знайому постать Елас, хоча це була ніби і Елас, і не Елас.
Юнак вловив погляд та занепокоєння дівчини, і хутенько написав витіюватим почерком на папірці свою адресу.
- Розберете?
- Угу. – кивнула Вайро, навіть не уявляючи, що там написано.
- Я вас чекатиму! – Аваро вклонився та поспішив до виходу, зіткнувшись у дверях з кам’яною маскою світловолосої жінки, яка в’їдливо оглянула його з ніг до голови. На всякий випадок художник вклонився і їй, і зник.
Вайро довгим теплим поглядом провела нового знайомого.
Холодне лице Елас повернуло Вайро до тями.
- Мда, Вайро. Ти перевершила саму себе. – прокоментувала зовнішній вигляд учениці Елас.
- Здуріти можна! – прокоментувала зовнішній вигляд наставниці Вайро.
Елас була одягнена у довге темно-синє плаття, оздоблене золотою вишивкою та розширене на спідниці. У ньому Елас виглядала особливо строго, і була старша років на 10. Руки вдягнені у чорні тугі рукавички, а губи підведені темно-червоною фарбою.
- Я б хотіла тебе оглянути ще й на світлі, - сказала Елас, - мила моя доню. Я ж тепер бо твоя мамця! Однак спершу скажи: хто той дженджик із ясними очима? Коли ти встигла його підчепити?
Вайро награно обурилася.
- Елас! Як ти можеш! Я ж вчуся виконувати таємні завдання. Для цього потрібно уміти вести себе, як _дівчина_.
- О, так. Я не сумніваюся, що причина була саме в цьому, а не у здуріти-можна-якій-чудовій фігурі та чутливо-вологих очах незнайомця. Ти дорослішаєш, Вайро. Кожна альварка переживає це. Однак вроджені альварки навчені використовувати купу своєї сексуальної енергії на дещо інше, значно корисніше. Раджу і тобі навчитися.
Вайро нервово зайорзала. Елас ніколи не говорила з нею на такі теми. То чому зараз починати? Одразу, як тільки в розмовах згадувалися інтимні стосунки між чоловіком та жінкою, Вайро починала згорати від сорому. Адже вона була надто ранньою пташкою, а це свідчило про її крайню неправильність та розпусність. Келькійка заховала очі.
Елас не наполягала. Вона замовила їм по каві, посвятила ученицю у розгорнутий план дій стосовно Вайриних справ, аби вони не розбігалися у словах, та потягнула дівчину на сонце, аби краще розгледіти.
- Ти чарівна, Стоор! Я не питаю, чи лишилося у тебе щось з грошей, бо відповідь мені вже очевидна. Моя задумка, думаю, вдасться. Тепер же веди мене до дому свого товариша.

Доволі швидко альварки знайшли єдиний зелений будинок на Вишневій вулиці. Вайро дивувалася, якою манірною враз стала її “мама”. При чому грати Елас не переставала ні на мить, навіть тоді, коли, здавалося, їх ніхто не може побачити. Елас постукала у тяжкі двері, і скоро їм відчинив хлопчина років 12.
- Ми до Мапрона. – пояснила Вайро. – Він казав, що його можна буде знайти тут.
Хлопчик мило всміхнувся.
- Так, звісно, заходьте. Мапрон щойно повернувся з роботи.
Альварки зайшли до просторої прихожої блідо-зеленого кольору, і почали вивчати красиві та легкі у барвах картини на стінах, намальовані, здебільшого, на тканині. Хлопчик тим часом побіг за Мапроном, який за мить і сам спустився з другого поверху будинку.
Якусь хвильку він розгублено дивився на гостей, доки не запитав:
- Хто ви?
Елас припідняла брову і багатозначно глянула на Вайро.
Келькійка аж притупнула.
- Мапрон, здуріти можна, трясця жаб’яча, ти що? Вкінець тю-тю?
Хлопець просяяв і його золотисте ластовиння стало ще веселішим та сонячним.
- Вайро, не можу повірити! Не пройшло і півроку!
- Так, Мапрон, дива трапляються.
- Вайро... Ти така...неймовірно красива...
- Це виключно заслуга косметики та одягу. Насправді я не така.
- Та ні!...
- Та так!
- Коротше. – обірвала їх Елас. – Ми будемо робити те, заради чого приїхали чорт зна звідки?
- Прямо зараз?
- Так, зараз.
Мапрон оговтіло покосився на сувору Елас.
- Ви її мама?
- Ні, я її... подруга. Однак для твоєї матінки зійду і за маму.
- Як знаєте... піду, переодягнуся.


З першого погляду Вайро зрозуміла, чому Мапрон так побоювався своєї матінки. Дівчина уявляла таку собі огрядну бабегу, однак пані Касто була живим втіленням образу “стерва”. Худа, надмірна, і не по віку вродлива. Вона із зневагою дивилася на будь-кого, хто потрапляв у її поле зору.
Друге, що вразило Вайро – розкішні світлиці Мапрона. Згадуючи, як юнак нив з приводу втрати роботи, келькійка вже надумала собі жахаючу бідність нещасного хлопця. Однак ні голих полиць, ні вицвілих фіранок у розкішному будинку не спостерігалося. Вайро обурилася про себе.
Вона йшла, тримаючись за спітнілу руку Мапрона та видавлюючи із себе посмішку.
Попереду крокувала Елас, гордо закинувши голову.
Пані Касто, спопеляюче зиркнувши на прибулу трійцю, повела їх до вітальні і посадила на широких лавах, прямо засипаних вишитими подушками.
Вона перепросила у гостей і закурила довгу трубку, випускаючи дим разом із награним мовчанням.
- Мам... – перелякано почав Мапрон. – Я тобі писав про мою наречену. І ось, як і домовлялося, я привіз їх до тебе на знайомство. Я...Ми...Ми любимо одне одного!
Елас, яку немало потішала подібна дурна ситуація, в яку альварки, якщо це тільки не альварки-келькійки, потрапляли вкрай рідко, чудово приборкувала свій внутрішній сміх, випускаючи на поверхню лише бісики з очей.
Пані Касто зверхньо оглянула гостей.
- Та-а-ак... – протягнула вона. – Молоде покоління мене вражає: втекти з дому заради чужої дівчини, навіть не поставивши до відома матір!
Елас, і оком не моргнувши, підспівала у точно такому тоні, просякнутому іронією...Щоправда, надто невловимою, аби її відчула пані Касто.
- Та-а-ак. І не кажіть! Щойно я повернулася зі своїх золотих копалень, як тут мені мов сніг на голову: мам, я виходжу заміж, я його кохаю, а матеріальне становище мене не цікавить.
- Навіть так? – стримано перепитала пані Касто.
- Та-а-ак. Я їй, звісно, сказала, що перепишу на неї два молодих поселення на сході, однак якщо вона знайде гідну партію. Зараз... По приїзду сюди...
У пані Касто мало пар не повалив із вух. Вайро із страхом відмітила, що Елас переборщила у своїй грі. Однак опасання не справдилися.
- Так, так. Заповіти, спадки... Я оце якраз почала розбирати папери свого сина, думаю віддати йому все. Бо нам, в наші роки, хіба багато потрібно? Спокій, трішки ласки... Синівської. Мій синок любить мене, я завжди вірила, що після одруження він забере мене під своє крильце.
Мапрон покрився холодним потом. А потім гусячою шкіркою.
- До речі...
- О, так. Вибачте, я теж закурю, гаразд?
- О, звісно.
Елас граціозним рухом витягнула оксамитовий капшучок, у якому зберігалася курильна трубка... З червоного дерева, прикрашена золотим візерунком тонкої роботи та рубінами.
Вайро відчула, як розширюються її очі.
„Звідки це у неї?”
Вловивши погляд пані Касто, Елас байдуже сказала:
- А, дрібничка. Чоловік подарував. Це робота одного ювеліра, ми замовили йому цю штучку як випробування на уміння. А так, як він випробування не пройшов... Лишили про нього згадку. – І, помовчавши. - Ми беремо виключно професіоналів. Майстрів з великої літери.
- Так, звісно! – погодилася пані Касто, не відриваючи погляд від “дрібнички”. – А як там справи у столиці?
Елас пустилася у довготривалі розповіді про столичне життя, про політику, плавно перейшовши про усі ті неймовірно шикарні вечірки, які вона “влаштовує”. За якісь півгодини пані Касто аж тряслася від заздрощів.
Вайро та Мапрон все ще не сказали ні слова. Їм було ніяково під тиском грандіозних повітряних замків, що уміло вибудовувала Елас.
- Але ми не для того подолали такий шлях! – врешті припинила словесні потоки Елас. – Все ж таки потрібно вирішити долю наших дітей.
- О! – пані Касто все ще не губила гордої (але не надмінної – вже ось як півгодини!) постави та поважного тону. – Думаю, що мій син, моя єдина дитина, просто ідеально підходить ваші доньці. Так, звісно... – зітхнула пані Касто, - ми люди бідні. Однак гляньте, як вони любляться, неначе ті голубочки!
Мапрон спішно обійняв Вайро і ласкаво глянув на свою “єдину”.
- Нехай же поберуться...
- Наступного разу ми будемо тут через місяць. – нібито байдуже сказала Елас.
Мапрон нервово завезявся на лаві.
- Навіщо відкладати цю неймовірну подію? – пані Капсо розплилася у посмішці. – Я зараз же перепишу моєму синочку його віно. Поберемося сьогодні ж!
„Трясця.”
- Ммм, доцю, що скажеш?
„Трясця!!!”
- Я люблю його, мамо.
- Ну то добре. Я все зважила вже давно. Я притримуюся прогресивних поглядів на виховання, і не буду нав’язувати донці свою волю. – Поважно кивнула Елас.
- О, ви ж заберете вже сьогодні мого синочка. А я поки улажу справи та переїду потім до вас, у столицю. – скоромовкою проговорила пані Касто.
- Звісно. Дозвольте написати вам, як нас знайти.
- Я думаю, син заїде за матір’ю.
- Тим краще.
- Але ви напишіть.
- Безперечно. – і Елас красиво вивела щось на запропонованому аркуші.

За дві години Вайро билася в істериці.
- Ти дурний, хворий, вар’янутий збоченець!!!
Мапрон розгублено переминався з ноги на ногу.
- Це ж тебе ні до чого не зобов’яже. Просто так...Обряд.
- Ми не домовлялися!!!
- Хрін хріновий, якого ти репетуєш?! Через тебе я втратив роботу!!
- Тобі та робота, як до дупи дверцята! В тебе ж грошей кури не клюють!
- А у вас золоті копальні!
- Які в біса.... О-о-ох!
- Ходімо...Ну ходімо... Не псуй усе. Не псуй усе, заради чого трудилася твоя подруга Елас. Я боюся... Якщо все рухне... Мамця мене вб’є.
- На мені вже оце!!! – Вайро смикнула приколотий до волосся вельон, що належав ще матері матері матері Мапрона, пожовклий від старості, однак традиційно присутній на усіх весіллях роду пані Каспо. – Мене пов’язали!
- Я прошу тебе...
Секунду Вайро помовчала. І махнула рукою.
- Ходімо, хай йому грець!



Ще за дві години їх урочисто запитали, де б вони хотіли справити першу ніч. Мапрон сказав, що у друга (він, звісно, завжди мріяв справити цю подію, коли у сусідній кімнат спатиме рідна душа). Вайро закивала головою у знак згоди. “Мамця” сказала, що не заночує у Вайриної свекрухи, так як має ділову зустріч (байдуже, що за вікном стояла ніч). Пані Каспо багатозначно кивнула.
Зустрілася трійця вже у зеленому домі таємничого друга.
І тут почався невгамовний регіт з приводу жарту довжиною в день. Сміявся і малий хлопчина, брат “друга”, і Вайро, і Мапрон, і навіть Елас. Аж доки з другого поверху поспішно не спустився сам друг.
Аваро.
Вайро похитнулася.
Довгокосий юнак премило осліпив усіх своє посмішкою.
- Вайро? Який сюрприз. Чим завдячую вашому візиту у такий час? Ні-ні, не подумайте нічого, я страшенно радий бачити вас... і вашу подругу.
- Хей! – гукнув розпашілий від сміху Мапрон, котрий без свого ниття ставав надзвичайно приємним хлопакою. – Ану не загравай до моєї дружини! І взагалі: звідки ти її знаєш?
Аваро несказанно здивувався.
- Чекай... То ця чарівна дівчина і є твоя бігла полонянка, яку ти стільки часу чекав?
- Достеменно так!
- Ти щасливець! Віддав би я небо за одну ніч із цією богинею, а ти, ха-ха, маєш це просто так. Щасливець, о!..
- Яка ніч? – обурилася Вайро.
- Ніякої ночі. – підтвердила Елас. – Наша гра закінчилася.

На ранок Мапрон запряг касина і потряс у повітрі обв’язаними мотузочкою паперами.
- Все! Я вільний птах! Матуся хай лишається при маєтку, а щомісяця я слатиму їй якісь гроші. Однак тепер я почну самостійне життя!
- Ти б менше показував свої папери... – зауважила Елас.
- І куди ти поїдеш?.. – поцікавилася “жона”.
- Ех...Я вже намітив миле містечко на кордоні. Вамок називається. Провінція – що з неї візьмеш, однак там якось... життя простіше. І там-то точно матінка не шукатиме мене! Вайро, може приєднаєшся, га? Я тепер багатий хлопака!
- Та ні. Дякую.
Аваро обійняв на прощання друга.
- Ти ж не забувай нас...
- Краще ти мене! Я навряд чи колись з’явлюся в цих краях. А ось ти приїзди до мене. Спасибі за все, Аваро.
- Хай щастить!
Вони знову обійнялися, а потім Мапрон накинув на голову капюшон та покотився на своєму візку по дорозі геть від гостинного дому друга.
- Все закінчилося, Вайро. – Елас поклала дівчині руку на плече. – Думаю, і нам пора. У мене ще є справи, а ти, певно, вирушай додому.
Вайро закопилила губу. Як же їй не хотілося самій пертися аж у Альварію.
Елас грізно звела брови, забороняючи Вайро подібне себежаління та лінь. Вона перепросила у Аваро та пішла в кімнату для гостей, аби зібратися.
Молодий художник підійшов до похнюпленої Вайро, взяв її за руку і легенько стис. Вайро відчула, як перехопило її подих. Вона завмерла і в думках, і в тілі.
- Послухай... – Аваро вперше назвав її на “ти”. – Елас сувора з тобою. Чому так?
Вайро не хотілося зараз говорити, а тим паче про їхні стосунки з Елас. Однак вона видавила з горла надщерблений голос:
- Вона... Мудріша за мене. Вона відповідає за мене. Насправді я – розбещена дитина. І вона права, що час від часу може тормосити мене.. – гірко сказала келькійка.
- Вайро... – Аваро знову стис її холодні пальці. – Твоя Елас ще тиждень буде тут. Лишайся на цей тиждень у мене! Я стільки речей можу тобі розповісти, у нас будуть чудові бесіди! Мені дуже самотньо, тим паче Мапрон поїхав. А мій брат – мила дитина! – ще замалий. Не кидай мене у моїй сердешній муці. Будь моєю музою.
Щоки Вайро торкнув рум’янець, вона була злюща і на себе, і на Аваро, вона подумки веліла йому затнути рота, бо щось у серці противилося щирій вірі у ці всі слова.
- Я не можу бути музою, Аваро... – Вайро якусь секунду покопалася у голові, підбираючи слова. – Те, що ти бачиш, насправді не більш як оболонка. Я ж сама – зовсім не така. Я вередлива дитина. Не більше. А ти дорослий чоловік... Ось...
- Вайро... – художник похнюпив голову і сказав. – Це чудово, що ти іще дитина, з цього не можна робити трагедії.. Це велике щастя! А те, що я бачу – я в те вірю. Нехай ти вередлива, як ти кажеш, і розпещена. Однак звідки ти знаєш, що саме це є твоїм єством? Може варто розкрити тебе? Неначе нічну квітку, що звела свої пелюстки?
Поволі увійшла Елас. Вона окинула обох довгим поглядом, і, не даючи словам Аваро зірватися з його вуст, сказала:
- Що ж, Вайро. Якщо хочеш лишитися на цей тиждень – лишайся. Я заїду за тобою.
Вайро вражено видихнула. Елас не була схожа на саму себе.