Остервеніло, злісно та безжалісно дві стрункі постаті зійшлися у двобої, збиваючи ногами стовпи пилу. Брязкіт мечів розбивав денну тишу, а альварки лякливо сторонилися збожеволівшої парочки, аби не потрапити їм під гарячу руку.
Елас вдало провернула меча Тенако, схопилася руками за його рукоятку та спрямувала лезо противниці їй же в живіт. Кінчиком свого меча альварка чиркнула по смуглій шиї сестри, пустивши цівочку крові, що змішувалася з потом та текла під перемазану одежу.
- Скинула жар? – спокійно запитала Тенако, утираючи чоло. Вона швиденько приводила в норму своє дихання спеціальними вправами.
- Не скинула. – відцідила Елас. – Хотіла б я, щоб на цьому ось місці стояла Онто Каса...
- Тихше, сестричко.
- Хай чують! – сплюнула альварка.
- Ти впевнена?...
Мовчанка.
- Ти права. Треба бути обережнішою, - Елас повільно стерла піт з чола.
Тенако сіла на запилений спориш і відкинула зі змоклого лоба волосся, дозволяючи вітрові холодити розпашілу шкіру.
- Я тобі дивуюся, Елас. – сказала Правителька, не розплющуючи очей. – Ти, холоднокровна та незворушна воїтелька, що змила з своїх рук кров не однієї сотні ворогів, що не втрачала голови в ситуаціях, коли інші божеволіли, - і ось тепер ти біснуєшся, мов мала дитина, через якусь Онто Касу!
Елас тихо загарчала.
- Так, я біснуюся! Бо що вона собі надумала? Хто вона така?! Тенако, як ти можеш дозволяти їй робити з тебе слухняну ганчірку?!
Правителька бачила, як горіли очі сестри, як її трусить від обурення.
Тенако спохмурніла і зітхнула.
- Вона подавляє мене.
- Я це помітила, - з насмішкою процідила Елас.
- Вона мудра і досвідчена.
- Тенако... – Елас присіла навпочіпки біля сестри. – Але ж ТИ правителька. Не вона.
- Я знаю. Але я безсила.
Чорнява жінка відкинулася на спину і крізь мереживо вій дивилася на небо.
- Плюнь на неї. Дій, як знаєш. Ігноруй її... – не вгавала Елас і легко тормосила впрілу та втомлену сестру за рукав.
- Легко сказати, - не обертаючись сумно промовила Тенако.
- Ти справишся, люба. Нам треба відпочити...
Високо в небі, на шаленій швидкості, летів птах. Елас бачила по польоту, що це була її учениця. Тільки Вітер та її власний ібулог могли так літати.
- Он і Вайро біснується. Давай доженемо її і задамо прочуханки!
Враз Елас залилася сміхом, ніби скинула із себе непосильний тягар, махнула рукою до Тенако і гукнула:
- Вперед!
Елас зірвалася з місця, на ходу засовуючи в піхви свого меча, і свистом підкликала птаха Тотсу. Те саме зробила Тенако, однак птаха їй довелося спершу відв’язати. Жінки заскочили на ібулогів та стрімко злетіли ввись, лишивши альварок дивуватися на землі настільки незвичній поведінці дочок Санно.
За мить правителька та Елас наздогнали келькійку. Сестри вистроїлися обабіч дівчинки на деякій відстані, та конвоювали її, повторюючи кожен маневр. Вайро бачила, що за нею летить Елас, однак другу альварку ніяк розгледіти не могла. Враз Елас проробила складну фігуру на птахові, і Вайро розцінила це як запрошення до гри. Вона в точності повторила всю комбінацію, викликавши у Елас схвальні вигуки. Вони біснувалися на ібулогах, паралельно пускаючись все нижче до кришталевого лісного озера, що приймав у себе підземні води цих земель. Нарешті Елас була так низько, що її птах крильми здіймав хвилі на дзеркалі озера, і тоді вона проробила на птахові щось зовсім неймовірне з області акробатики. Келькійка спробувала вторити їй, однак не втрималася та з матюками гепнулась у холодну воду, здійнявши стіни бризок. З реготом жінки пострибали прямо в одежі за нею.
Вайро, відпльовуючись, дивилася крізь краплини на віях на сонце, і настрій підіймався, а прохолода озера дарувала свіжість та бадьорість. Під водою пірнала Елас та смикала ученицю за ноги, тягнучи на дно, однак Вайро відчайдушно брикалася і намагалася реготати та не захлинутися одночасно. Час від часу біля неї виринало засміяне лице...Правительки, однак тепер, у веселій забаві, вона постала не в образі „вищої істоти”, як про себе напівжартома-напівсерйозно називала її Вайро, а в образі молодої грайливої альварки. Вода іскрилася на сонці, стікала струмками з чорного волосся Тенако, заливала їй очі та носа. Однак саме неймовірне було все ж спостерігати за Елас. Ніколи Вайро не могла подумати, що її наставниця ще уміє ось так бавитися. І всі плани “тікати і повертатися додому” моментально розвіялися під натиском сміху та гри.
Нарешті, геть втомившись, Вайро намацала ногами муляве дно та вибралася на берег, стікаючи водою.
- Уф, ну ви даєте... – протягнула келькійка, шукаючи хоч одне освітлене сонцем місце між деревами, що тісним кільцем оточили озеро.
- Ми були злі, так само, як і ти. І вирішили розвіятися. – сказала Елас, трусячи волоссям зі сторони в сторону, та розсипаючи навсібіч сріблястими намистинками води.
- Інколи корисно повертатися в дитинство... – зітхнула Тенако. – А ти, Елас, дуримарка. Якого дідька зі зброєю в воду стрибати? Тепер мені ще з мечем панькатися.
- Ага. Ось юній Стоор легше. Вона свій меч викинула.
- Викинула? – припіняла дуги брів Тенако.
- Так. Вона психанула та жбурнула його мені під ноги, - із задоволеною посмішкою промовила Елас до Тенако і строго глянула на ученицю.
- А якщо зараз з-за дерев вийдуть вороги? – в тон сестрі підіграла Тенако.
- Ха-ха-ха.
Вайро відкопилила губу. Знайшли коли потішатися.
Вони покликали своїх птахів, та не поспішаючи полетіли до табору. Вода ще холодила їхні тіла, було легко і весело.
- Ну що, сестричко, - підлетіла ближче до Тенако Елас, - підемо рятувати Вайриних осорів?
- Ой...Ти про це все... – Тенако помовчала. Вона бачила, як здивована та напружена до краю Вайро ловила кожне її слово. – Завтра, після ради, почнемо підготовку.
Келькійка порівнялася з сестрами.
- Ви таки зробите набіг на шахти?! Чому враз ви змінили рішення? Я ж думала, що...
- Я тобі потім все поясню. – сказала Елас, і пустила свого птаха у швидкий лет.
За нею поспішила Тенако, а Вайро так і стояла посеред лісу, мокра, із шматтям сонячного проміння на одежі та водоростями у волоссі. Вона вже геть нічого не розуміла, почувалася спантеличено...і щасливо.

Вечір пестив теплими руками Вайро, і вона дозволяла йому гойдати її та огортати синім медом сутінок. Келькійка не почувала звичної втоми, ніщо не боліло, і вона поринула спогадами додому. Груди болюче стиснулись. Там же...мама, Аелі, Каро... Рідні, близькі люди. Ось чому альварки так шалено тренуються, заповнюють кожну хвилину часу. Аби не сумувати за домом. Вайро зовсім забула про милих їй людей, хоч весь час відчувала смутну тривогу, і лише тепер зрозуміла, що було її причиною. Їй не вистачало родини...
Через постійну біганину та скажений темп нинішнього її життя, Вайро не могла знайти сердешних подруг. Так, Аглех і Уя були її добрими приятельками, але хіба такі стосунки можна порівняти з тим, що було у них з Аелі? А наставники, учителі...Вони лишалися чимось недосяжним, закритим, ніколи не цікавилися тим, що вирувало у дівчинки всередині. Було одне правило: треба вчитися і займатися, інші думки лише відволікають. Альварки вбивають у собі переживання, вони абстрагуються від усього, і це робить їх непереможними та незламними. Справді, скільки Вайро не спілкувалася із вродженими альварками, - їхні голови по ночах не розривали думки на кшталт “суть життя”, чи ще якогось філософствування. Вони були розумними, мислячими, однак вбивали при народженні усі ті роздуми, що тягнуть за собою тривалі “смури” та депресії. Чого не скажеш про “прийдешніх” воїтельок. Таких, як Вайро.
Дівчинка повернулася на живіт, і у ніс вдарив запах вечірньої трави, стомленої за день, злегка стоптаної та мовчазної. Вайро спеціально відійшла подалі від поселення, аби послухати сонні пісні лісу. Вдалині виднілися альварські вогники, сіро-синє небо темними громадами закривали гори та ліс. Дівчинка зітхнула, враз згадавши, що завтра їй виповнюється 16. Мама б влаштувала святкування, а Вайро замовила б їй подарунок, про який мріяла цілий рік. Аелі подарувала б подрузі щось безглузде і смішне, і вони разом тішилися б з того подарунка.
Альварки не святкували дні народження. Вони навіть не знали, коли народилися. Вони вели лік своїм рокам, знали, в яку пору року з’явилися на світ. Однак пам’ятати день...це вважалося б за крайню самозакоханість.
Дівчинка знову перевернулася на спину, підклала руки під голову. Серце болюче стиснулося, а думки роїлися в голові і не дозволяли заспокоїти її душу нічній колисковій лісу. Вайро все ще не вважала Альварію своїм “домом”. Вона прийшла сюди, ловлячи мрію, вона розчарувалася, однак шалений ритм життя так захопив її, що часу на роздуми та сумніви практично не лишалося. Певно, альварки знати не знали, що можна захотіти “назад”, коли вже тут опинився.
Вони з фанатизмом бралися за кожну новеньку. Вони заповнювали пробіли в освіті, вони робили її майстром в певній справі, вони навчали її так досконало володіти мечем, як мало хто умів. Однак лише досягнувши поважного віку альварки починали жити для себе. А келькійці так не вистачало цього “для себе”!
Правда, і Вайро була у цьому переконана, те саме відчували більшість “посвячених”. Вроджені ж просто-на-просто не знали іншого життя, ніж те, яке вели з пелюшок. Саме тому “посвячені” альварки поверталися у зовнішній світ, де вони могли жити для і себе, і для Альварії. Знаючи гарно “світське” життя, будучи досконало натасканими воїнами, вони ставали ідеальними шпигунами, забезпечуючи Альварії відчуття пульсу усіх розвіданих країн.
Келькійка почула чиюсь присутність і розплющила очі. Небо вже вбралося у зоряну діадему, а поруч сиділа Елас. Вона тримала в руках горнятко з касинським молоком, пила його маленькими ковтками, та дивилася вдалечінь. Її світле волосся на лобі туго перетягував шкряний мотузок, довгий темний комбінезон, вишитий сріблистими візерунками на грудях, ховав її засмагле тіло під важкою матерією. Ноги ледь торкнула вечірня роса.
- Я не чула, як ви підійшли, - просовила Вайро тихим сиплим голосом.
Елас повільно повернула голову до дівчинки.
- Називай мене на “ти”. Годі вже.
- Гаразд... – зам’ялася Вайро.
- Про що ти думаєш? – запитала альварка.
- Ну...Якщо чесно... Я думаю про дім. Я дуже скучила за старим життям.
- Ти сумніваєшся, що вибрала саме свій шлях? – прямо запитала Елас безпристрасним вечірнім голосом.
- Не без таких думок. Я не можу щиро полюбити все це... – Вайро в’яло повела рукою в бік шатер та вечірніх вогнів табору. – Я не можу прижитися тут...
Їй було дуже ніяково та соромно розповідати про це Елас, однак казати неправду Вайро не могла. Елас не розсміялася, не нагадала про дитячі мрії опинитися серед альварок. Лише серйозно кивнула і промовила:
- Ще мало часу пройшло, дівчинко. Надто мало. Тебе грубо пересадили в чужий грунт, і твоє коріння все ще не може прорости до води. Хто зна, чи деревце загине, а чи забуяє пишним цвітом. Іншого не дано. Тож і твоє сум’яття ненадовго. – Елас сьорбнула молока та простягнула його Вайро.
Келькійка відпила солодкої рідини і зітхнула до своїх думок.
- А я все думаю про те, що ти мені сказала... – продовжувала далі Елас.
Вайро розвела руками – вона не пам’ятала, що ж такого говорила наставниці.
- Ти сказала, що я не знаю, що таке кохання. – з болем проговорила жінка.
Вайро потупилася, бо той душевний біль альварки був настільки сильним, що і вона частинкою душі зачерпнула його.
- Ти була не права... – зітхнула Елас. – Я добре знаю, що таке кохання....
Вони мовчки слухали вітер. Вночі він здавався м’якішим та сонним. Врешті голос Елас знову став твердим.
- Рада постановила зробити набіг на шахти.
Вона нарешті різко повернула голову до Вайро і та побачила, як блиснули білки очей алвьарки.
- Правда? – зраділа Вайро. – Що, просто так?
- Просто так. – сказала альварка, стиснувши пориви серця. Вона чомусь почувалася винною. – Якщо хочеш, - додала Елас, - ми можемо злітати в Набод, аби ти владнала усі свої справи. Саму тебе я не відпущу, однак якщо полетимо разом...
Вайро аж підстрибнула:
- Спасибі! – вона б кинулася обійняти Елас, однак стримала свій порив. – Спасибі велике...
- Я просто знаю ціну обіцянкам.
Дівчинка ніяк не могла повірити, що все настільки вдало обернулося для неї. Щойно вона втратила будь-які сподівання хоч якось зарадити Оліву, як раптом приходить Елас і так просто каже: летимо! Звісно летимо! Дівчинка піднялася на ноги, махнула на прощання Елас і поспішила до намету, аби виспатися перед завтрашнім тренуванням.
Вайро пішла спати, а Елас поклала темряву на повіки, і подумки почала розплутувати клубок часу.

... Він грався з її світлим неслухняним волоссям, коротко постриженим та м’яким. А вона, двадцятирічна красуня, дозволяла собі скрутитися клубочком біля його боку, знесилено обійнявши коханого.
Більш ніхто не бачив її слабкою. Ніхто не міг спостерігати, як тяжчають її повіки від насолоди та млості, як вона звивається від пестощів та любовної гри. Як просить, _просить_ не зупинятися, довести її до божевілля, зробити так, аби вона не могла більше контролювати себе... Цього не бачив ніхто, окрім нього. Того, біля кого вона ставала грайливим кошенятком.
Фарко був старше за неї на пару років. Високий та сильний, з трагічним обличчям, що несло на собі слід світлого смутку, він зустрів юну дівчину Елас по дорозі до Торканії, і попросився до неї в попутники.
Елас завжди мандрувала одна, і тим паче не могла уявити собі мандрівку з чоловіком. Вона сторонилася їх і тихо ненавиділа, зрощена на легендах матері Санно, здобрених відповідною атмосферою всієї Альварії. Однак вродливий молодий чоловік був настільки щиро позитивний і, в той же час, неймовірно прекрасно сумний, що їй стало цікаво зблизитися з ним, як з людиною. Дружба зав’язалася легко і невимушено, попутник Фарко дивував альварку глибиною своєї душі та нестандартністю думок, в яких Елас бачила власне відображення. Вже через день обоє зрозуміли, що можуть вловити суть без слів, що є дуже близькими людьми. Вони розмовляли так, ніби шлях до Торканії не завершиться ніколи, ніби їх не покличуть інші справи. А хіба...Хіба є ще якісь справи? Хіба є ще якийсь дім, окрім неба?
Вона так легко клала голову йому на коліна та дивилася на зорі.
Він так легко плакав їй у долоні.
Елас просто стала його, а він став її. Вони злилися так природно, ніби дві краплини. А все інше не існувало. Цілий рік.
А потім виявилося, що світ досі крутиться. Елас кликали в Альварію для чергового завдання, а Фарко змушений був вирішувати справи у своєму Товаристві.
Вони розлучилися, аби три місяці божеволіти одне без одного, аби потім зустрітися знову, і знову божеволіти від щастя.
Ночами він боявся відпустити її руку.
Фарко був _відуном_. Стояв на службі у керівництва таємної релігійної секти, в якій поклонялися механічному богові і вважали себе такими самими механізмами - його створіннями. Фаркові було все одно, що і хто там вважав. Йому дали захисток та кошти для існування. Адже в усіх країнах відуни були поза законом. Якби хтось дізнався, хто він, хоча б випадково – його б убили. Однак у Товаристві він був правою рукою Голови. Адже для Товариства він був ідеальною машиною для навіювання та керування людьми.
Фарко мало розповідав Елас про свою роботу, так само, як Елас не говорила майже про Альварію. Не тому, що вони не довіряли одне одному: просто хотілося лишити _той_ світ поза межами їх стосунків. У їхній парі було лише _кохання_.
Елас часом муркотіла йому на вушко:
- Ти зачарував мене, відун. Де це бачено, щоб вроджена альварка так закохалася у чоловіка?
- О, так! При цьому я сам себе зачарував, бо де це бачено, щоб відун так закохався у альварку?..
А в ту ніч вони лежали, зімлілі та ослаблені, він грався з її волоссям, а вона ніжилася у його теплі. Однак над ними нависла розлука. Голова Товариства мав зустріч з подібною таємною сектою. Мета зустрічі так і не стала Елас до кінця ясною, начебто Голова хотів змусити інше товариство прийняти його умови та погодитися на співпрацю з метою розростання руху та повалення існуючого в Торканії режиму. Для цього і потрібен був відун, котрий міг змусити секту прийняти умови своїх роботодавців.
Переговори мали тривати день, у таємному місці. Фарко не вчив Елас тому, що знав сам, однак часто проробляв з нею всілякі фокуси. Ось і в той день він встановив з нею мисленнєвий зв’язок, і пішов на зустріч...

...Слова. Говорять. Байдуже, ось тобі море позитиву.
Елас посміхнулася, відчувши, як Фарко нахабно передає їй сильне збудження.
Я працюю, зачекай.
- Я і так прийняв умови.
- Чому я не відчув ваших намірів?!
- Ти сам навчив мене ставити ментальний бар’єр.
- Стривайте! Я нічого такого не хотів. Мені байдуже!
- Відуни надто небезпечні. Їх не повинно бути. Хочеш посісти моє місце?
- Я нічого не хочу. Відпустіть мене. Ви. Хочете. Мене. Відпустити.
- Дурню, ми захищені від твого впливу.
Елас, я ...не....повернуся...
Вони помиляються!
Я тебе...кохаю..
.......
- Фарко!!! Фарко!



- Фарко...
По її щоках текли сльози, а вона не стирала їх, дозволяючи вільно стікати на шию та груди. Десять років минуло. Десять років! А час не має над нею сили. Почуття так само сильні. Особливо якщо розворушити.
Елас десять років у своїх мандрах шукала Товариство. Шукала, аби жорстоко помститися. Однак вони були професіоналами, і їх неможливо було знайти. О, так. Елас це знала.