Вайро втомлено відсапувалася після тренівки, поклавши собі на обличчя великого лопуха. Він ніби вбирав жар розпашілої шкіри і дарував прохолоду.
Аглех присіла навпочіпки біля подруги і з ходу поділилася новинами.
- Ці божевільні валофукосці не мають ні стида, ні совісті! Ось щойно з Валофукосу повернулася одна моя знайома. Каже, що бачила провінційні шахти... Вона ж у провінції була, у Набоді.
- І? – ліниво поцікавилася Вайро, якій зараз було глибоко фіолетово до якихось шахт.
- І сказала, що там працюють нещасні осори з ранку до ночі у жахливих умовах!
Вайро підвелася на лікті, знявши з очей зелене покривало.
- А чому саме осори?
- Це ж сама безправна раса у світі! Хто за них заступиться? От їх і використовують як можуть. До речі, кажуть, що ото до нас колись ще до тебе приходила дівчина. Її так і не взяли. Але вона прилітала з осором. Так того осора схопили і продали на копальню! Бідній дівчині прийшлося самій додому повертатися... Так розвідниці казали.
Вайро, лишивши очі у тонюсіньких шпарочках повік, тихо запитала:
- Аглех, ти що, знущаєшся наді мною? Чи сама не тямиш, що кажеш?
- Та мабуть друге... Бо інколи я хочу над тобою познущатися, але ж не зараз! – обурилася дівчина.
- Ти розповіла... про мого Оліва... Про мого зниклого друга...
Вайро підвелася і, забувши про втому, посунула вздовж табору. Аглех пробувала окликнути її, однак даремно. Вайро не хотіла розмірковувати. Вона вже вирішила, що робитиме...

...........

- Божевільна задумка!.. – процідила крізь зуби Аглех, розтираючи у ступці зелений порошок разом із дивним слизом. – І ти божевільна. Наші виженуть тебе взаший.
- Не виженуть, Аглех, – запевнила її Вайро, гидливо озираючись на вміст посудини. - Я на хорошому рахунку.
- Але! Тікати без дозволу заради якогось самця...Та ще й вирядившись у напівосорку... Маячня. А якщо не виберешся?.. Не хочу тебе засмучувати, але ти ще меча в руках нормально тримати не навчилася... А вже щось про себе надумала...
Вайро втягнула повітря та відкинула голову, намагаючись не вийти з себе від настирливого капання на мізки.
- Я нічого не надумала... І зважую свої сили.
- З шахт ще ніхто не тікав! Це вірна смерть!
Келькійка закотила очі та протяжно зітхнула.
- Гаразд. Вчиняй, як знаєш. Готова?
Вайро кивнула і швиденько роздяглася. Аглех занурила руку у малоприємне місиво зеленого кольору та почала втирати його у шкіру подруги. В повітрі повис терпкий запах, шкіру холодило і стягувало. Келькійка кривилася і гидливо їжачилася.
Полог шатра привідкрився, дівчата здригнулися, але заспокоїлися, побачивши Ую. Білявка тримала у руках слоїк.
- Ви двоє – хворі. – сказала вона, простягнувши баночку з рідиною Вайро.
- А як воно діє?
- Можеш хоч зараз спробувати. Повторюй процедуру раз на 12 годин. А. Іще. Зір трохи стає розпливчатим зблизька.
- Дуже? – стривожилася Вайро.
- Я ж сказала – трохи.
Уя відкрила слоїк та вмокнула у рідину паличку, на якій повисла тягуча краплина. Обхопивши рукою голову Вайро та закинувши її назад, альварка капнула в кожне око трішки зілля. Вайро скривилася та зажмурилась.
- Пече! Трясця...
Коли Вайро розплющила очі, вигляд у неї був прямо-таки приголомшливий. Зіниці розширилися настільки, що їхнє чорне полотно зайняло усе очне яблуко, заховавши під собою блакить очей. Вони неприродно ближчали, ніби очі хворої людини і не реагували на перепади освітлення.
Вайро простягнула вперед руку і здивовано моргнула. Це ж треба: власна рука обернулася на розмиту пляму. Нічого собі “трішки”! Тим часом Аглех вже закінчила обмазувати Вайро зеленою рідотою і відійшла на пару кроків, намагаючись у напівтемряві шатра оцінити якість виконаної роботи.
Підсохнувши, келькійка одягнула зеленавий балахон, і вийшла на сонце. Вона накинула на обличчя капюшон та швиденько попрямувала до лісу, аби заховатися від цікавих очей. В гущавині повернулася до Аглех та Уї.
- Ну як?
- Ну чистої води вийшла напівосорка! Все-таки наші знають досконало мистецтво перевтілення...
І справді, Вайро найменше зараз нагадувала ту, ким була ще донедавна. Жовто-зелене волосся хвилями спадало на плечі, обхоплене на лобі плетеним обручем, шкіра зеленаво світилася, а великі чорні очі, підкреслені блиском, надавали їй ще більш нелюдського вигляду.
- М-м-м-м! Так тобі набагато більше личить, ніж до того! – з дитячою безпосередністю поділилася враженнями Уя.
- Ти ж тільки не купайся...А голова ще довго буде зеленою, о, так! – протягнула Аглех, прискіпливо оглядаючи творіння рук своїх.
- Дякую! Ви, дівки, головне не підведіть. Зробіть так, щоб в очах Тенако я була реабілітована за свій вчинок.
- Ну... – Аглех відкинула своє коротке чорне волосся назад. – Ми, звісно, спробуємо... Однак з тебе смачна вечеря по приїзду.
- Гаразд.
- І привези мені щось миле! Якусь цяцьку на шию... – вставила Уя. Вона соромилася свого захоплення прикрасами, бо альварки, якби дізналися, одразу засміяли б її. Однак із цими двома тринадцятилітня воїтелька почувалася спокійно та просто.
- Постараюся. – Вайро свиснула і глянула в небо крізь віти дерев, спостерігаючи, як крихітна цятка падає з висоти, обертаючись на ібулога.
Аглех обійняла її.
- Все взяла?
- Все.
- Гаразд. Якщо за два тижні тебе не буде – ми вирушимо на допомогу.
- Це навряд чи знадобиться. – запевнила Вайро, хоча сама у це переставала вірити.
Вітер залопотів крилами у них над головами, і келькійка вправно стрибнула у сідло, міцно захопивши повіддя.
- Порви їх, Вайро! – гукнула Уя, намагаючись додати своєму голосу дорослої впевненості.
- Будь обережна! – помахала рукою Аглех.
Вайро гайнула вгору.


Мури могутнього міста наближалися невмолимо швидко. Вайро сковував неприємний холодок, вся хоробрість зникла, наче по змаху руки. Вона обсмикнула одежу, приземлила Вітра і відпустила його, хлопнувши по крутих боках.
Охоронець, що куняв під палючим сонцем біля головних воріт Набода, хутенько випростався та напустив на себе грізний вигляд. Побачивши, як подорожня відпустила свого птаха, він нахмурився, запідозривши неладне.
Від охоронця тхнуло потом та засаленим одягом, і Вайро мимоволі поморщилася.
- Стояти! – пробасив охоронець. – З якою метою входиш у місто? – він безсоромно розглядав дівчину з голови до ніг, не приховуючи своєї відрази.
- Я шукаю свого чоловіка. – сказала вона. – Мені повідомили, що він десь тут.
- Десь тут?! – розсміявся здоровило. – Що осорському бидлу робити серед нас?! Пішла звідси, хутко! Мені не велено пускати дикунів у ці володіння!
Вайро навіть вухом не повела.
- Мені сказали, що він десь на якихось шахтах. Я хочу його знайти.
- Га-га-га, звісно, є для вас у місті застосування! – зареготався охоронець. Він якусь мить подумав, і врешті сказав:
- Я доставлю тебе на шахти до твого любчика, га-га-га. Влаштую тобі гарну поїздочку!
Вайро про себе всміхнулася.
- І чому ви мені вирішили допомогти? – запитала вона.
- Ну... – здоровило лукаво примружив очі. – Ти бидло, та не настільки, як решта. У тобі тече людська кров, а ми одне одному допомагаємо. – він зареготався. – Це ж якою мала бути твоя мамка, щоб здоровий на голову чоловік не погидував паруватися з нею?
Вайро скривилася.
- Осором був татко.
- Га-га-га! Тоді не дивно. Баби – ще ті курви.
Келькійка насупилася і процідила:
- Я краще піду.
- Ну ні! - охоронець мов клешнями учепився в її лікоть та притягнув до себе.
Вайро скрикнула, але він вільною рукою міцно затис їй рота і потягнув у сторожку. Там поглядом зустрівся із здивованим помічником.
- Заміниш мене на воротах. – гаркнув охоронець помічникові. – Я маю чудову кралю для шахт! Увечері пригощу тебе чимось за гарну роботу та відмінну службу.
Помічник посміхнувся жовтими зубами та перевальцем почовгав до дверей.
Охоронець, боляче скрутивши Вайро руки за спиною, міцно зв’язав їх линвою та вставив у рота кляп, аби полонянка не посміла кричати.
- Ось так... – пробурмотів він, задоволено посміхаючись.
Накинувши капюшон дівчині на голову, він звалив її на плече, та виніс на двір, де був прив’язаний його ібулог. Перекинувши келькійку через сідло, чоловік важко злетів у повітря та попрямував вздовж міських мурів до вугільних шахт. А Вайро лишалося тільки сміятися про себе. Поки що все йшло так, як було заплановано, навіть набагато краще. До шахт її доставляють верхи, як королівну!

Вона сиділа, прихиливши голову до холодної стіни.
- Нащо нам здалася дівка, у нас своїх цілий барак! – кричав управитель.
- Я що, даремно її сюди тягнув? Чи ви хочете, щоб вона заражала своїми болячками весь Набод?
Вайро чула, як тяжко сопе управитель.
- І скільки ж ти хочеш за неї?
Охоронець витримав паузу і з повагом сказав:
- Двадцять п’ять срібних.
- Скільки? – вигукнув управитель обурено, а його крику акомпанував гучний регіт решти присутніх у кімнаті.
- Двадцять п’ять. – повторив охоронець.
- За таку ціну, любчику, я собі на роботи мужика куплю!
- Ви її ще не бачили!.. – роздратовано, але не без награної інтриги вигукнув охоронець.
- Хіба є на що дивитися?
Охоронець відкинув капюшон з обличчя Вайро та витягнув з рота кляп.
Якусь мить всі мовчали.
Вайро стривожено озиралася.
Тьмяна кімната із невисокою брудною стелею, вичовганий килим на земляній підлозі. Слабка лампа лише висвітлювала центр кімнати, лишивши куткам бавитися із тінню. У тій тіні сиділи якісь люди, яких було годі розгледіти.
Управитель, підстаркуватий товстий дядько, насупився і злісно зиркнув на охоронця.
- Ти здурів, це ж полукровка!
- І?
- Ти хоч знаєш, хто її батько?! Ти її питав?
- Її батько був осором, а матір – людська хвойда.
- Це так? – запитав управитель у дівчини.
- Пішов в дупу! – прогарчала Вайро.
- За десять візьму. – сказав управитель.
Охоронець матюкнувся, але не заперечив і, перерахувавши гроші, пішов геть, грюкнувши дверима. Вайро усіма силами намагалася подавити дрижаки в колінах.
- Вставай! – грубо крикнув управитель. Він передав дівчину в руки одному з помічників. – Нове молоде м’ясо.
Дівчину повели довгими коридорами, вивели надвір і, врешті, завели у добре огороджену зону, з розставленими по периметру охоронцями. За огорожею розміщувалися бараки, і в один з них завели дівчину. В ніс ударило смородом та затхлістю, Вайро благально глянула на свого конвоїра, але його лице було незворушним.
- Зараз нікого нема, - сухо мовив він, - бо усі на роботах. Завтра почнеш працювати і ти. Правила такі: сніданок, робочий день, вечеря, відбій. Вранці тобі дадуть завдання, скоріш за все підеш у пральню або на кухню. Виходити з бараку після відбою не можна, якщо порушиш – тебе уб’ють. Решту правил тобі розкажуть твої нові друзі.
Чоловік вказав їй на лежанку, застелену сірою рядниною. Вайро, поморщившись, сіла на неї. Лишившись одна, вона огляділася. Жорсткі лави довгими рядами, цвілі стіни та земляна підлога. Навіть вікон не було. Торкатися до чого-небудь дівчина гидувалася, тож Вайро обхопила коліна руками і так заклякла, думаючи про своє.
А ввечері її вибив із напівтрансу гомін та галас. Це повернулися жінки з роботи. Вони зайшли усім скопом до бараків, брудні, потомлені та схудлі. Охоронець, що супроводжував їх, кивнув на Вайро.
- Це новенька. Розкажете їй усе, що треба.
Ще раз оглядівши приміщення, він вийшов. Зеленошкірі осорки заніміло стояли, не зводячи з Вайро злих очей. Нарешті заговорила одна з них.
- Сьогодні неждане свято, чи що? Відповідай!
Вайро злякано похитала головою.
- То до чого цей маскарад? Якого ти вирядилася в одну з нас, савучка? Думала, що ми осліпли від роботи? А?
Вайро затремтіла всім тілом, і, подавивши хрип, видавила з себе тихі слова:
- Я прийшла не для того, щоб зробити вам зле. Просто я чула, що на цих шахтах десь працює мій коханий... Я дуже хочу побачитися з ним....
Жінка злісно вишкірилася.
- Савучка та осор не пара! Навіщо ти брешеш нам?
- Це правда! – вигукнула Вайро. – Дозвольте розповісти вам...
Осорки мовчали, доки одна з жінок, видно, головна, не кивнула в знак згоди.
- Я сама нетутешня... – почала Вайро. – Довга історія, однак я сама з Келькії – маленької країни на сході.
- Щось я не чула про таку! – грубо перервала її осорка.
- Припини, Аро. – виступила вперед немолода жінка у рванні. - Нехай дівчина говорить. Я знаю цю країну!
Вайро вдячно глянула на жінку та продовжила:
- У нас осори не знають того приниження, що тут, вони живуть на рівні з іншими...Так! Це правда. І хіба є дивним те, що я полюбила вродливого та розумного осора, обравши його, а не тупоголових однолітків? – Вайро опустила очі, подавлюючи сльози. - А якось ми мандрували разом...і так склалися обставини, що ми на два дні опинилися порізно. І в то час його зловили та продали в рабство... Я про це дізналася лише півтори роки потому.
- Чому так довго ти не знала цього?
- Бо я думала, що він не дочекався мене і полетів додому.
- Не дочекався кохану дівчину?
- Він не кохав мене... – зітхнула Вайро.
- Ти хочеш сказати, - жінка припідняла брову, - що добровільно прирекла себе заради юнака, який навіть не кохав тебе?
Вайро промовчала.
- Знаєш... – голос жінки прозвучав трішки м’якіше. Осорки розсідалися навколо дівчини, слухаючи цю дивну історію. – Не хочу засмучувати тебе, однак від реальності не втечеш. Мало хто з чоловіків може витримати цілих два роки на шахті...Вони мруть. Від недоїдання, хвороб, перевтоми...Від завалів та затоплення. Від побоїв та знущання. Нам, жінкам, тяжко, але куди легше, ніж їм... І ще. – вона перейшла на зовсім тихий голос. – Тобі все одно не вдасться проникнути у чоловічі бараки. Тебе уб’ють.
Чомусь Вайро стало зовсім зле. Вона почала усвідомлювати, наскільки безглуздим був її вчинок. Вона похилила голову, та якась з жінок ніжно обійняла її і пригорнула. І тоді смертельно потомлені жінки, замість відпочинку, розповідали новенькій історії свого життя, аби хоч якось припинити потік її невеселих думок.
...Пізно ввечері, коли осорки розбрелися по місцям та провалилися у тяжкий сон, двері скрипнули і до бараку зайшов той чоловік, що конвоював Вайро.
- Гей, новенька! Іди сюди.
Вайро підняла голову і, не мигаючи, втупила у охоронця погляд. Нічого хорошого цей візит для неї не віщував.
- Я сказав: іди сюди!
Жінки несхвально, а дехто навіть обурливо, зашушукалися, однак на повний голос виказатися не ризикнули. Вайро тяжко піднялася з ліжка та похмуро підійшла до дверей. Міцна рука охоронця схопила її за баки та витягла з приміщення. Ніч вітала холодним вітром, і келькійка щільніше загорнулася у плащ.
Охоронець поглядом роздягав її, домальовуючи в уяві заховану в одежі фігуру.
- Так, управитель правий... – посміхнувся він у вуса, - з тебе чудове м’ясо.
Вайро охопила лють, і вона стисла кулаки, готова у будь-який момент на практиці застосувати отримані за ці кілька місяців проживання серед альварок знання, однак навіть виду не подала, лиш зобразила страшенний переляк.
- Ти ще чистенька, - бурмотів далі охоронець, - у тебе ще не відібрали твою одежу та не видали табірну, тож і вигляд у тебе чудовий, незважаючи на те, що ти драна осорка-полукровка!
Він міцно обійняв Вайро і силою повів її геть від дверей, у свою сторожку.
Дівчина тихо запитала, пересилюючи стукіт зубів:
- У мене завтра заберуть мою одежу?.. – запитала вона.
- Аякже!
„Діяти треба або зараз, або ніколи”.
- Куди ви мене тягнете?..
- Зараз побачиш.
Вайро смикнулася, однак ціпкі руки ще міцніше скрутили її.
- Пустіть мене, бо я буду кричати! – вихопилося у неї з відчаю. В голові проносилося безліч варіантів дій. Вайро дивувалася, що в такій ситуації ще не втратила голови та не за панікувала, все відбувалося ніби не з нею, ніби у якійсь книзі, і вона просто підбирала найбільш підходящі для такого випадку слова та реакції.
- Тільки пискни! – рикнув охоронець, і Вайро відчула, як через одежу її тіла торкнулося холодне лезо. – Ти навіть моргнути не встигнеш. А якщо ти думаєш, що хоч хтось у цьому проклятому місці кинеться тебе розшукувати, то ти помиляєшся.
Він затягнув її у кам’яну двоповерхову споруду і поволік на другий поверх. Вайро судомно намагалася придумати вихід з ситуації. Чиркнути ножем? Так, вона встигне витягти його з потаємної схованки у підошві. Але чи зможе вона ударити? І як далеко вона встигне зайти від переслідування? Може якийсь інший варіант?
Ніби відсторонений спостерігач вона дивилася на те, як її охоронець сопе, розв’язуючи мотузок на штанях, слухала, як він велів їй бути тихою. Враз страх відступив. Це було ніби прозріння, яке отверезило, оживило, надихнуло. Вайро розсміялася чоловіку в лице і пришпилила до землі зневажливим поглядом. Та хто він такий? І якого дідька псує їй настрій?
Ця раптова переміна в статурі, вигляді та погляді полонянки ніби молотом огріла охоронця по голові. Він здивовано зиркнув їй у очі та не знайшов нічого розумнішого запитати, як лише одне.
- Шо таке?
- Нічого. – відповіла Вайро. – Просто якщо ти зараз не зав’яжеш свої штани назад та не вгамуєш свій пил, то я тебе уб’ю.
- ЩО?!
- Те, що чув. Краще приготуй мені чаю і давай поговоримо про життя. Я не хочу спати, а лежати без сну у смердючому бараці – не вихід.
Охоронець кліпнув очима і від здивування не міг навіть поворухнутися. І тут, неначе хвилею, на нього накотилася лють.
- Ти здуріла, так?! Закрий рота, ти, довбана хвойдо!
- Ти що, літературної мови не знаєш? – припідняла брову Вайро. – Це все можна було сказати спокійніше.
Охоронець так обурився, що витерпіти більше не міг. Він з кинувся до келькійки із зловісним риком, однак вона прудко вивернулася та буквально вислизнула з його рук. Доки охоронець по інерції долітав ще якийсь метр не в змозі зупинитися, доки він розвертався, бризкаючи отрутою з очей, Вайро вхопила здоровенного бутля із товстого скла, що першим попався їй в руки, та огріла ним противника по голові. Той якусь мить дивився на неї, безпорадно кліпаючи очима, а потім повільно осів на підлогу, схопившись за ударене місце. По його руці потекла червона цівка.
І тут Вайро стало безмежно шкода його.
Вона дивилася і не знала, за що хапатися.
Однак охоронець сам підштовхнув її до дій. Замість того, щоб все-таки про щось домовитись, він закричав про допомогу...І тоді Вайро рішуче опустила бутля йому на голову вдруге.
Охоронець малопривабливою купою лежав на підлозі, а дівчина сопіла навколо нього, намагаючись зв’язати. Альварки знали безліч вузлів, тож Вайро не боялася того, що він вибереться. Вона зав’язала рота та очі, прив’язала охоронця до металевого кілка, що стримів із стіни та обнишпорила його кишені. Знайшовши в’язанку ключів, вона всміхнулася про себе. А потім сміливо пішла геть, зачинивши на замок масивні двері.

Вайро нечутно прокрадалася вздовж стін бараків. Охоронці навряд чи ретельно виконували серед ночі свої обов’язки, однак ліпше було перестрахуватися. Вона тінню прошмигнула до дверей одного з чоловічих бараків, і обережно прочинила двері.
Сморід мало не збив її з ніг.
Піт, сеча, бруд та цвіль. Повітря струшував могутній багатоголосий храп.
І цілковита темрява.
Вайро нічого в голову не прийшло ліпшого, як покликати у ніч:
- Олів!
Кілька “храпів” затихло.
- Олів?..
У бараці повисла тиша. Її очі вже пристосувалися до темряви, і келькійка розрізняла темні силуети осорів, що спали.
- Тут є Олів? – просипіла вона, аби не видати себе надто гучним голосом.
- Ти хто? – почувся знайомий голос. Але вже старший та втомлений.
- Олів? – „Невже мені так пощастило, і я одразу знайшла його? Не з моїм щастям...”
- Допустимо він Олів. – приєднався інший голос. – А ти хто? Звідки?
- Я з...з...з Келькії, тобто зараз я з жіночого барака, тобто я...трясця....
- ВАЙРО?! – одна з постатей схопилася на ліжку.
- Олів! – дівчина кинулася до нього, перечіпаючись через лави, руки та ноги.
Було видно, як Олів б’є себе рукою по голові.
- Дурепа!! Ти сама дурна істота на світі! Якого клятого норона ти тут робиш?
- Я тебе шукала... – вже пошепки сказала Вайро, торкнувшись осора тремтячою рукою. Він був шершавий, сухий...
Вже всі прокинулися і повернули голови до дивної парочки.
- Це твоя любка? – запитав хтось.
Олів нічого не казав, він обхопив руками її голову, та намагався розгледіти її очі. Пальці боляче впивалися у шкіру і ловили гарячі сльози.
- Вайро...Але як? Яким чином?
- Олів, ти по моїй вині тут...
- Нічого подібного...
- По моїй, і тобі тут не місце.
- Ти ж розумієш, що не витягнеш мене, мало того...чекай, ти теж на роботах?
Дівчина кивнула. Вона відчувала, як серце відбиває свій шалений ритм, як думки витікають через подих, .... як вона божеволіє. Це ж треба, вона його кохала...
Хтось запалив світло.
Олів відсахнувся від неї, як від прокаженої.
- Що ти зробила з собою? Що це? – він боляче смикнув її за волосся.
Руки Вайро тремтіли і вона ніяк не могла прийти до тями. Як так? Вона кинулася до нього, вона втрапила у таку халепу, вона знайшла його, а він кричить на неї та робить їй боляче!..
- Оліве, це ж савучка, яка вирядилася в осорку!
- А як я, по-твоєму, могла ще потрапити сюди? .. – запитала Вайро, силячись вгамувати дрож.
- Ти дурна! Трясця, ти дурна! – він тріпнув її, і вчепився зубами їй у шию. Очі Вайро заплющилися і по тілу пройшлася знемога.
Хтось з осорів тихо заплакав, згадуючи своє давнє життя.
- Погасіть світло... – попросив Олів, і в ту ж мить невеличка свічка згасла. Він обійняв Вайро міцно-міцно, притис до себе, а вона, мов у гарячці, тремтіла.
- Я ж ніколи не покохаю тебе, розумієш, сонечко? Твоя жертва не варта мене... Не варта!
Вайро не відповідала.
Олів ніжно поцілував її.


Дівчина, хитаючись, вийшла на свіже повітря. Олів не пішов з нею, бо, як він пояснив, це все було приреченим на провал. Осор сказав, що щасливий як ніколи, і сказав, що вірить у те, що через багато років, коли Вайро стане сильною непереможною альваркою, вона врятує його. Однак Вайро знала, що цих років у неї не було. Потрібно щось робити.
Вона знову увійшла у сторожку, на перший поверх, і пошаторила на полицях. Її починала знову бити дрож, потрібно було швидше тікати звідси і організувати загін альварок, нехай вони зробили б що-небудь! Але треба змити цю зелену байду на тілі, чим же змити?.. Руки її тремтіли, вона зачепила жерстяну кружку і та з брязкотом покотилася по підлозі, вкоротивши Вайро життя на пару років. Їй було неймовірно страшно. Місячне світло вривалося у вікно, вкриваючи срібною вуаллю чорні предмети. Нарешті очі побачили довгоочікуваний рятунок: у кутку стояла діжка, наполовину наповнена водою. Вайро нервово засміялася, матюкаючись про себе через те, що одразу не побачила її. Вона кинулася вмиватися, змивати зелену фарбу з рук та шиї, з усіх оголених частин тіла... „Хоч би не наступив світанок!”
Вона кусала губи і озвіріло терла свою шкіру, не бачачи, чи дає миття бажаний результат. Врешті, панікуючи, вона вискочила геть, на двір. Озирнулася.
„Свистіти чи ні?” Якщо вона свисне, то розбудить увесь табір. Вітер може прилетіти, однак скоріш за все, він цього не зробить, бо десь заснув. Не може ж він цілодобово чекати на її команди!
Однак як тікати? Сторожа спить скоріш за все. А якщо не спить?
Вайро обережно прокралася вперед, косячись на інші сторожки. Ззаду вона почула впевнені кроки. Тікати було пізно, і вона озирнулася. Перед нею стояв охоронець і наводив їй в голову арбалет. І дівчина, як завжди, сказала перше, що збрело в голову.
- Е-е-е, хм, привіт! – і помахала йому рукою. А зуби зрадливо цокотіли.
- Стій на місці. Не рухайся. – сказав він, не вживши жодного матюка, як відмітила мимохідь келькійка.
- Я стою! Стою. Я нічого...Пробачте... Це була моя помилка: йти сюди. Каюсь, каюсь! – і вона підняла долоні вгору, намагаючись якомога миліше посміхатися.
- Іди зі мною! – скомандував охоронець, і дівчина слухняно поплелася на ватяних ногах за ним. Завдяки дурному початку розмови у неї в голові народжувався план. Геніальний, звісно.
Чоловік, вірніше...зовсім молодий юнак з приємною зовнішністю, як виявилося, коли охоронець запалив смердючу масляну лампу, поманив її на середину невеличкої кам’яної кімнатки, аби освітити обличчя полонянки. Вона дивилася на нього великими очима і тупо посміхалася.
- Ти хто? – грізно запитав хлопець.
- Мене звати Вайро. – вона подала руку, а він, мимоволі, подав свою, і опам’ятався, коли відсмикувати було пізно. Вони потерлися зворотною стороною долоні у знак вітання та дружнього знайомства. Охоронець напустив на себе грізний вигляд за таку витівку, однак Вайро вже відчула, що перед нею дехто зовсім ще не закостенілий, а піддатливий, як свіже тісто.
- А тебе як звати? – поцікавилася Вайро у тому ж невимушеному тоні.
- Мапрон. – відчеканив хлопець. – Але я не збираюся базікати тут з тобою. Хто ти і звідки. Якого норона робиш тут?
- Вепс! Я звичайнісінька письменниця-початківець... – закотивши очі, зчитувала із заготованого у голові шаблону Вайро. Враз її очі блиснули і вона утопила їх у карих озерцях Мапрона. – Ти не уявляєш, як нам тяжко заробити на шматок хліба!
- Стривай! – перервав її охоронець. – Я тебе не про те питаю.
- Я все веду до відповіді. Розумієш... Використання рабської праці, життя рабів-осорів на шахтах...Це така чудова тема! Мені було б гарантовано існування королеви, якби я написала про це книгу...
- Мда?
- Мда.
- І як же ти сюди пролізла? І чому ти думаєш, що так легко можеш вийти звідсіля?
„Купився”.
- Не робіть мені нічого лихого! Благаю... Крім вас мене ніхто не бачив...Відпустіть мене...Хоча я й не зібрала і крихти матеріалу для книги, однак тепер, коли я побачила, яка тут у вас серйозна....хм...охорона, я зрозуміла, що ліпше так не робити...і...взагалі...того.
Вайро подумки благала усі природні та надприродні сили допомогти їй, тим часом непомітно оглядаючи кімнату у пошуках чогось важкого. Однак Мапрон виявився ліпшим за всі прогнози.
- Ну гаразд. – сказав він.
Вайро не повірила і здивовано припідняла брови. Щось їй усе надто легко вдається.
- Однак...
„Ну звісно, а я-то подумала!..”
- ...такій симпатичній дівчині як ти, і такому милому хлопцеві як я...негоже ось так просто прощатися. Послуга за послугу, розумієш?
Аякже, Вайро розуміла усе прекрасно! Всі вони були просто схибнуті на своїх похітливих бажаннях!
- Хлопчику... – зітхнула Вайро. – Ну навіщо тобі все ускладнювати? Давай просто розійдемося.
Мапрон обурено пхикнув і знову підняв свого арбалета.
- Послухай, ти! Вейро! Хто тут у більш вигідному положенні?
Вайро повільно заплющила очі та похитала головою. Її шосте чуття, чудове жіноче чуття, працювало бездоганно.
- Хлопчику мій... Мапрон. У тебе ще ніколи не було жінки, я знаю...
Охоронець стис до білизни губи і ще певніше навів арбалет.
- Ось подумай... Ти зараз можеш змусити мене. Однак так ти нічого не отримаєш. Я ж можу навчити тебе багато чому. – Вайро ніжно провела по своїй шиї рукою, не зводячи очей з Мапрона. – Скажу тобі відверто: я теж не маю зараз нікого. А ти...Ти милий. (Який дешевий трюк, ну я дурна, як же на нього нормальна людина зможе купитися?!) Я... Я не кажу, що ти по мені. У мене інший смак, але...Я подарую тобі одне побачення...Ні! Три побачення, три казкові ночі, як плату за твою доброту. Дай мені папір – я напишу тобі свою адресу...( Трясця, я ж не вмію по-їхньому писати! )Ні! Краще давай одразу умовимося про зустріч...Біля трактиру.
- Якого трактиру?
Вайро, яка ніколи не була за мурами цього міста, враз похолола, але все ж знайшлася.
- Центрального! Він же там один у центрі, вірно?
- Який? “Під Ясеном”?
- Авжеж! – і знову солодким голосом, - То ти згоден?
- Я не знаю... Я щойно став на цю роботу, мене вб’ють.
- Ні! Вб’ю тебе я. Ніжно та пристрасно! ( Ну що за маячню я мелю? Олів правий – я дурна як пень!)
- Я не вірю тобі. Пообіцяй.
- Обіцяю!
- Чесно?
- Чесно.
- Завтра пополудні.
- Без проблем.
- Тоді ходімо.
Вайро так здивувалася, що ледь стрималася від тріумфального кличу. Однак Мапрон справді повів її через ворота на вихід. Їх перестрів ще один охоронець і грізно запитав, хто це така, а також пообіцяв пожалітися Управителю на те, що всілякі малолітні ледарі водять своїх дівчат (яке нахабство!) на службу.
- Бачиш, що через тебе? – зашипів хлопець келькійці на вухо.
- Я відплачу. – відгризнулася Вайро.
Врешті безкінечний шлях до виходу закінчився, і дівчина з полегшенням зітхнула.
- Іди. До завтра. – і вона помахала рукою хлопцеві на прощання.
- До завтра.
.... І раптом тишу розірвав гучне бемкання дзвону. Крізь крики чулося “втекла....розбила голову...тримайте....”. Мапрон розвернувся до Вайро, але та вже мчала що було духу крізь світанкову сірість, і свистіла своєму птахові. Сильна віддишка не давала народитися повноцінному звукові, а погоня вже наступала на п’яти. Вайро чула, як лопотіли крила ібулогів, що належали охоронцям, і від страху вже не чула землі під ногами... „Зараз вони мене уб’ють!”
В обличчя дівчини війнув вітер від великих крил, і в наступну мить вона вже вчепилася руками в стремено Вітра, даючи команду набирати висоту та швидкість. Далі – справа вміння. Легко підтягнувшись та закинувши ногу, келькійка опинилася у сідлі і радісно засміялася. Її Вітра ще жоден птах не міг догнати. Він – непереможний! Він – мов небесний демон.
І з веселими та тріумфуючими криками вона кинулася навтьоки.

...Її трусило ще довго. Занадто багато емоцій, переживань та страхів для її короткого віку та малого досвіду. Вайро відлежувалася у м’якому листі, сон все не йшов, було холодно та гидотно. Ще й нав’язлива думка про те, що треба напоїти Вітра, не давала спокою. Він виснажений, голодний, а навколо – жодного джерела чи річечки. Ібулог відкрив дзьоба та важко дихав. Вайро сплюнула від досади.
До Альварії три дні польоту! Потрібно вернутися в місто та набрати провізії... дати відпочинок Вітрові, самій поспати...Як же Вайро засумувала за принадами міста!..
„А ще я дала слово честі...”
Трясця, а й справді. Вона дала слово честі – і не виконає? Все одно її не впізнають, чому б не повернутися в місто. Хто здогадається, що вона, мила дівчина, і є та напівосорка, котра наробила шуму цієї ночі.
Вайро ліниво залізла на спину вірному птахові і поволі полетіла назад до Набода, досадуючи про себе через усю цю ситуацію.

На охороні стояв вже другий чоловік, і Вайро полегшено зітхнула.
- З якою метою прямуєте у місто? - офіційним тоном запитав він.
- У мене зустріч з давнім другом біля трактиру “Під ясеном”. Зустріч...е-е...особистого характеру.
- Замала ти ще для “особистого характеру”. А звідки ти?
Вайро спробувала згадати назву хоч одного сусіднього міста, однак, нічого не пригадавши, бовкнула:
- З Келькії.
- Це місто?
- Е-е, так. На сході.
- Не чув.
- Дивно... Таке собі містечко. Миле.
- Хм. – охоронець обернувся в бік сторожки та гукнув помічникові: - Гей, Тос, ти чув про Келькію?!
- Чув!! – почувся глухий голос.
- Гаразд. – охоронник відчинив ворота. – Можете офіційно в’їхати в місто. А можете просто перелетіти браму. Ха-ха-ха!
- Дякую! – Вайро відсалютувала йому та влетіла у місто.
Яке ж це було приємне відчуття! Знайома метушня, запахи, звуки. Дівчина подумала, що обов’язково напроситься у якесь завдання в якості емісара. В якусь столицю, чи що.
Торговці з лотками стояли просто вздовж вулиць, діти босоніж бігали по бруківці, обминаючи купи ібуложого посліду, а між вікон були натягнуті линви з білизною.
Вайро спішилася і повела птаха на поводі. Їй було добре, а в животі хвацько бурчало.
Вулички запліталися у цікаві візерунки, однак будь-який шлях так чи інакше вів до центру. Скоро Вайро вийшла на величезну ринкову площу, оточену по периметру будинками. Ще здалеку виднілося кремезне дерево, і тепер, підійшовши ближче, Вайро зрозуміла, що це ясен. Вона стояла перед трактиром, з якого лоскотали носа приємні пахощі, вперемішку з кислим смородом зіпсованого пива. Біля входу до забігайлівки сидів обдертий хлопчина-служка, і з очікуванням дивився на новоприбулу. Важко передати вираз його обличчя, коли він побачив, як молода дівчина із гордою осанкою враз згинається, знімає чобота, і дістає звідтіля гаманець з грошима та невеликий бойовий ножик. Ножик дівчина із брудно-зеленим волоссям завбачливо повісила за пояс, а от із гамана витягнула мідяника та простягнула хлопчику.
- На, погодуй мого птаха і напої ...Але не перепоюй, можливо я вимушена буду скоро відлітати...
Хлопчик кивнув та повів птаха у внутрішній двір, збиваючи ногами пил.
Вайро пригнулася під низьким входом та пірнула у кислу темряву трактиру.
Всередині сидів лише один відвідувач із важким кухлем, і це був Мапрон.
Дівчина рішуче підійшла до нього, відсунула важкого стільця та сіла, поклавши підборіддя на сплетіння пальців.
Хлопець не міг приховати подиву, і мало не привстав, здогадавшись, хто ж ця дівчина.
- Ти прийшла? – ніби не вірячи власним очам, запитав він.
- Я ж пообіцяла. Але я дивуюся, що ти прийшов. Дізнавшись, що я втікачка...Слухай, а тебе не здивувало, що втікачка – напівосорка, а з тобою говорила савучка?
- Рабиням добряче пригрозили, і вони розповіли, що ти ошукала всіх, змінивши зовнішність.
- А...
Тим часом підійшов трактирник, і Вайро замовила тушкованого м’яса з бараболею, пускаючи слинки в передчутті смакоти.
- Я прийшов... Бо... – на мить хлопець запнувся, і, поморщившись, відпив з кружки, - Я умію сподіватися без сподівання. Просто з відчаю. Я самотній. І у мене більше немає роботи. Я не вірив, що ти прийдеш, але...але вірив.
Вайро стало враз страшенно його шкода. Він не був жалюгідним, він був благородно нещасним.
Далеко неідеальне освітлення трактиру все ж дало змогу краще розгледіти Мапрона. Він був рудоволосим, карооким та статним, хоча обличчя було сумішшю зі смутку, дитячості та легкої образи на світ. Він сьорбав з кухля і тяжко хитав головою. Хміль вже вдарив йому у голову. Келькійка з сумом дивилася на Мапрона.
- І якого було упиватися? Я хотіла поговорити з тобою. Думала, що ти дійсно мене чекаєш...
- Безглуздя, правда? Я напиваюся з горя, і йду якогось норона заливати далі сюди... Сміючись з себе. Я хотів убити тебе, мала...
Вайро похитала головою і опустила очі.
- Кінчай давай пити цю бридоту. Невже все так погано?
- Роботи немає, матінка мене вб’є. Я маю стати великою цяцею, інакше вона не любитиме мене...
- Що ти мелеш?! – Вайро починала психувати. Тим часом їжу вже подали і вона накинулася на неї, мов з голодного краю. Поки вона жувала, тихе бурмотіння Мапрона її мало цікавило. Та все ж жаль брав, адже вона розуміла, що втратив хлопець роботу через неї. І до чого тут була матінка?
- За що я буду жити? Грош...шей...Грошей нема, тьху.
- Піди найманцем у військо!
- Я...Ну його в ліс, це військо. Боюся я війни...
Вайро спробувала силою відібрати кухля, однак юнак перехопив її руку і боляче стис.
- Твої кістки тріснуть від такого легкого натиску...Чому я досі не задушив тебе?...
Келькійка висмикнула руку і мовчки спостерігала, як Мапрон провалюється у сон.
- Трактирник! – покликала вона. – Що ви дали йому?
- Це горілка, розбавлена медом та квасом. А ваш кавалер п’яний у, перепрошую, дим. Тож зробіть з ним що-небудь.
- Гей, перепрошую! – Вайро скорчила злісну мармизу. – Це не мій кавалер.
- Він з вами – тож вам за нього відповідати.
- Трясця йому в кишки! Тоді виділіть нам кімнатку на двох, хай йому грець, і допоможіть якось перенести його нагору. Я не знаю, де він живе. Не лишать же його на вулиці!

........

- Де я? – це були перші слова Мапрона на наступний день.
Він побачив, що знаходиться у тісній брудній кімнатці, із засаленими фіранками та брудними шпалерами. Огризок свічки та склянка води означали, що це кубло, по ідеї, пристосоване до життя. Мапрон застогнав, намагаючись відігнати нудоту та головний біль. На його охайну і затишну кімнатку ОЦЕ було мало схоже.
Він повів рукою біля себе і з жахом відмітив, що поруч з ним хтось є. Цей хтось промукав щось крізь сон дівочим голосом, та пойорзав під рваною ковдрою. Мапрон відхилив ряднину, і побачив ледь знайоме обличчя дівчини, через яку у нього стільки проблем.
- Хей?..
Вайро розплющила очі і довго дивилася у розпухле обличчя Мапрона.
- Прокинувся, значить?
- Як я сюди потрапив? І де я?
- Ми з тобою в трактирі.
- А чому ми разом?
- Бо платити за цілих дві кімнати мені не дуже по кишені. – відгризнулася Вайро. Вона все ще хотіла спати, і відчувала себе розбитою через страшний запах перегару, що не давав дихати на повні груди.
- Я що, так набрався?
- Хм...Зовсім ні. Був прямо як скельце.
- Послухай...Мене можна зрозуміти. Я втратив роботу, а втратив через те, що випустив полонянку з табору. І ось ти тут. Переді мною.
- Мапрон, не починай. Знайдеш собі роботу!
- Мене мамка туди влаштувала, вона як дізнається, що я втратив це місце...буде мені.
Вайро встала на ноги, і потягнулася, розминаючи кісточки.
- Ти вже дорослий хлопець. Що вона зробить?..
- Мугу, не знаєш ти моєї мами...
Вайро всі ці сімейні проблеми були не цікаві.
- Коротше, так. Мапрон. Я тобі дуже вдячна, що ти тоді мені допоміг. Ти – чудовий хлопчина. Я виконала обіцянку, і провела з тобою ніч...
- ...щось було?
- Хочеш сказати, що я не провела з тобою ніч?
- Я не те мав на увазі!
- Ти не висловлювався конкретно. Так от. Тепер я мушу летіти, бо ...е-е...дома мене вб’ють.
Вайро махнула рукою і хотіла вже було виходити, як Мапрон схопив її за полу одягу.
- Стривай! Ти що, йдеш?
- Як бачиш.
- Візьми мене з собою...
Вайро аж підстрибнула.
- Ти що? Я не можу.
- Я боюся повертатися до мамки. Вона мене уб’є. Ти винна у всій цій каші, так допоможи мені!..
- Мапрон, не будь дитиною! – Вайро спробувала вирватися, однак хват був міцний. – Пусти! Нічого вона з тобою не зробить.
- Зробить!
Келькійка нервово смикнулася. Ну і що з ним робити?
- Гаразд. У тебе є ідеї? – запитала вона.
- Ну...е-е...Я поки вдаватиму, що працюю на тому місці далі. Житиму у друга. Не знаю, де братиму гроші, щоб мамі віддавати...
- А я до чого?
- Ну як? Хм. А ти вдай мою наречену.
Вайро кліпнула очима.
- Що? Чого це враз?
- Ну, якщо мамка знатиме, що у мене є робота і сім’я, то вона мене відпустить.
- О-о-о!... – Вайро сіла на край ліжка, а хлопець так і продовжував тримати її за полу одягу. – Я думаю, що раз тебе зараз мама нікуди не пускає, то і тоді не пустить... Це ж ненормально!
- Пообіцяй, що допоможеш!
- Ну...Я...
- Будь ласка.
- Ну добре, якщо це мене ні до чого не зобов’яже. – видавила з себе дівчина.
- Ой, як чудово. Ти пообіцяла, і тепер виконаєш, ха-ха.
- Нічого радіти...
- Ти знайдеш мене на Вишневій вулиці, у єдиному там зеленому будинку. Приходь як тільки надумаєш!
- Все, гаразд, гаразд! - Вайро врешті вирвалася. – Тепер я йду. Йду, чуєш! Я й так затрималася... Все, всього!..
- І тобі всього! – Мапрон посміхався від вуха і до вуха.

Вайро хутко збігла сходами, зла та роздратована. Ні, ну це комедія. Якийсь переросток-мамин синок змушує її сказати, що вона його дівчина. Чого вона має жаліти його, адже він один з тих виродків, котрі стережуть осорів... „Ні, він не один з них. Він не такий...”
Прийнявши Вітрів повід з рук хлопчика-служки, Вайро щільніше закуталася в плащ і поспішила на ринок, аби купити подругам обіцяні подарунки та повернутися у табір. Ну, їй перепаде... Прийда-малолітка посміла отаке учудить! Уф...
Під стінами будинків сиділи жебраки та просили милостиню. Одна із жебрачок грала на очеретяній сопілці дивовижно красиву мелодію... Вайро зупинилася, заслухавшись. Коли музика закінчилася, жебрачка відняла вуста від сопілки, лишивши очі під капюшоном, і тихо сказала:
- Наш шлях довгий, як вічність...
„Альварка?! Лише альвари знають це вітання...”
- ...і короткий, як хвилина. – завершила фразу Вайро, вражено косячись на жебрачку.
„Жебрачку?”
Жінка поманила дівчинку до себе, і коли та підійшла достатньо близько, швидким викидом руки нажала на больову точку у Вайро на тілі. Келькійка тоненько звискнула і принишкла, боячись зайвий раз поворухнутися.
Жебрачка заговорила Вайро у саме вухо.
- Це ти та дівчина, що втекла з нашого табору до ворогів?
- Ха? А? Уй-юй... – Вайро пронизала хвиля болю. – Я не тікала... Я просто полетіла до друга-осора, він тут полонений... Я не до ворогів...Ай-яй-яй...
- Ага, ну звісно. Там розберуться. Тепер ти летиш зі мною в табір. І тільки пискни. Зрозуміла?
- Угу...
Жінка із посіченим в боях лицем повела Вайро до свого птаха, захованого за рогом будинку, і, посадивши перед себе, прив’язала до луки сідла Вітра. Ось так вони і вирушили до Альварії, за три дня дороги не проронивши ні слова.

Вайро думала, що влетить сюди з гордо піднятою головою, із закликом рятувати осорів, а її ввели, немов зрадницю, і поставили перед ясні очі Правительки. Тенако довго оглядала дівчинку, доки не заговорила:
- Так значить ти назвала це “врятувати друга”.
Вайро почувалася себе страшенно нещасною, однак до останнього вірила, що Тенако просто посміхнеться їй і скаже, що все гаразд. Але цього не сталося. Правителька була холодна та сувора. Вайро привели до головного шатра, напрочуд яскраво освітленого димними свічками. Тенако обперлася рукою об обладунки, прихилені до стіни шатра, і кучері її темного волосся каскадом спадали на плечі та груди. У позі Тенако була мало не зневажливість, і Вайро відчувала, як від смутку та приглушеної досади підкошуються ноги. Келькійка відчула, що треба хутчіш щось сказати у своє оправдання. Нехай на неї будуть злі хоч усі мешканці Альварії, аби тільки ця чудова добра жінка любила її та розуміла. Вайро облизала пересохлі губи і хрипло заговорила:
- Повірте, Правителько, я реально оцінювала свої сили, і хотіла просто його провідати, аби потім привести сильних воїнів, які б врятували усіх рабів... Бачили б ви, які вони...
- Досить. – Тенако повела рукою. Вайро ніколи не думала, що їхня добра ясноока Правителька може бути такою не схожою на себе. – Ти говориш просто нісенітницю. Яка альварка зайвий раз буде ворушити осине гніздо під назвою Валофукос? Сьогодні ми врятуємо осорів, а завтра на нас посуне величезна армія. Раніше це було б байдуже, натиск Валофукосу нам витримувати не вперше. Однак зараз наші союзники заключили з ними хоч якийсь хиткий мир, адже Гарона ослаблена війною, і її народ починає виказувати своє незадоволення, яке, якщо не вивести хоч трохи країну із воєнного жебрацтва, переросте у повстання. Гароні потрібен час. А Валофукосу потрібен привід для порушення миру. Тоді заради цього мирного договору ми віддали частину власних земель. Тепер же, маючи землі, противник хоче більше. Накласти він хотів на договір.
Вайро проковтнула лекцію і кліпнула очима. Їй стало ще більш шкода і себе, і всіх.
- Ти не знаєш всіх цих нюансів, бо ти келькійка, а це діагноз. – врешті посміхнулася Тенако. - А тебе, в якості покарання, ми віддаємо у руки...
- Рупав?
- Ні, гірше. Моїй сестрі. Вона якраз прибула додому на пару місяців.
- Але я не зрадниця! – вигукнула Вайро, стиснувши кулаки.
- Можливо. – сухо відповіла Тенако. – Ми це з’ясуємо. Завтра о шостій ранку тебе чекатиме твій новий тренер на плацу. Можеш іти.
І Вайро похмуро побрела з намету Правительки.
А завалившись на своє ліжко довго досадувала у стелю. Ні з ким не хотілося розмовляти після такого сорому, і вона раділа, що Аглех, скоріш за все, охороняє кордони Альварії, і вона, нещасна келькійка, нікому тут не потрібна. Вайро враз захотілося красиво покінчити з собою, написавши перед смертю власною кров’ю “я не зрадниця!!!”. Однак потім її відкачають, правда вона, перебуваючи у комі, побуває у паралельних вимірах, а прийде до тями аж сивою від досвіду та мудрості. Вона буде найкращою фехтувальницею, найрозумнішою людиною світу, і їй буде підвладна магія.
Мрії плавно перетікали в сон, і Вайро крутилася у коловороті фантазій аж до ранку.
А вранці...
Дівчина натягла свої м’які мокасини, зашнурувала шкіряний комбінезон, і повільно побрела “на прю”.
На плацу, спиною до Вайро, стояла висока струнка жінка із світлим кучерявим волоссям. Біля неї стояв довга дерев’яна паля, а за поясом висіло два меча. Вона повільно і ефектно обернулася до наляканої зсутуленої дівчини, і пронизала її поглядом сірих очей.
Елас...
- Здрастуй, юна альварко. – спокійно сказала Елас.
Вайро ворухнулася, аби кинутися до неї, однак стрималася, зупинена холодом жінки.
- Здрастуй. – Вайро злегка вклонилася. Вона відчувала неймовірне полегшення, що її, наскільки вона розуміла, тренуватиме Елас. А це зовсім не страшно. Правда вона така холодна...Чи може просто Вайро відвикла від цього?
- Даремно ти радієш... – сказала Елас, схрещуючи руки на грудях.
- Що?
- Даремно ти радієш, що тебе тренуватиму я. Те, що ми робили з тобою в Навуку, було казкою. Зараз почнеться важка праця. Ходімо зі мною, пройдемося.
Вайро слухняним цуциком побрела слідом за Елас. Як так? Чому вона не звертає уваги? Невже це не диво: познайомитися мало не на краю світу і зустрітися тут! Альварка! Справжня! І Варой була знайома з нею, і вчилася у неї... Дівчинка аж підстрибнула на місці, потім згадала і потупилася.
- Знаєш, я не могла повірити, що це ти сюди потрапила. Бачила птаха, копію мого, розуміла, що тільки у вередливої келькійської дівчинки міг бути такий, і не могла повірити. Потім мені розповіли історію... Історію про те, як ти втекла до ворогів...ха, кумедні.
- Я не тікала.
- Я знаю. Не треба бути дуже розумним, і не треба тебе аж надто добре знати, щоб здогадатися.
Елас пильно глянула у очі своїй новій учениці.
- Ти до дурості наївна, робиш усе на емоціях і ніколи не думаєш, однак твої помисли чисті, і до зради ти б не дійшла. Тенако це знає. Однак старійшини, а особливо...особливо Онто Каса... Вона налякана валофукоською шпигункою, що свого часу потрапила у наші ряди. Тому і вишкірилася на тебе. Тенако зовні згодилася із Мудрою, однак всередині була сабі на умі. І пообіцяла “підіслати” мене, начебто для покарання та “вивідування” твоїх підлих планів. Так що, Стоор, викладай.
- У мене їх немає, - спантеличено промовила Вайро. Елас була у гарному гуморі, і це радувало.
- Я рада. Але працювати ми будемо тяжко. Вважай, що я захотіла вибити тебе в люди. Ти мені імпонуєш.
„Та невже?”
- Твоя наставниця з фехтування каже, що ти здібна учениця, - проговорила Елас, коли вони з Вайро стали на широкій галявині, залитій приємним вранішнім сонцем. Дівчині досі було трохи не по собі, а у грудях стояв неприємний ком, однак вона дивилася на Елас та заспокоювалася, - Я знаю те, що ти можеш витворяти на ібулозі, - продовжувала жінка, - Кожна зріла альварка має мати ученицю. І я вирішила прийняти в учениці тебе. Зрозуміло, Стоор?
- Зрозуміло... – тихо мугикнула Вайро, а у голові зароджувалися передчуття чогось зовсім нового і цікавого.
- Що ж, люба. До роботи! Меч в руки, захищайся!
Вайро як ошпарена відстрибнула вбік, з жахом дивлячись на хоч і не гострого, але сталевого меча в руках Елас. Її жалюгідна дерев’яна цяцька не витримувала конкуренції.
- Я... У вас же...
- Ти чого? – злісно усміхнулася Елас. – Ти боїшся болю? Але ж ти у Навуку співала зовсім інше! Про романтику! Це так романтично, отримати сталкою по голові!
- Але у мене ж дерево!
- Це не важливо! Будь-що у твоїх руках має ставати смертельною зброєю. Почали!
„О, сонце...”
........
- Вайро, трясця, ти можеш думати?!
- Що не так? Я ж заблокувала ваш удар!
Біловолоса учителька та келькійка стояли одна напроти одної, і келькійка тяжко віддихувалася. Вона тримала на своєму лезі меча Елас, що спрямовував свій лет прямо в шию. Елас кривилася.
- Послухай, Стоор, ми ніби не займаємося, а тратимо час попусту. Дивися, ти ж могла беручи блок відвести злегка мій удар і одразу ж опустити свій меч мені в шию чи в голову. Нехай кожна атака противника буде його помилкою.
- Але ж це ви, Елас! Ви сильніша в багато раз фехтувальниця, не мені справлятися з вами!
- Стоор, твій страх сковує тебе, тому ти і боїшся експериментувати.
Вайро стомлено прихилилася до стовбура сухого дерева, відчуваючи, як цівочки поту стікають по її носу. Тіло зрадницькі нило.
- Елас, я більше не можу... – простогнала келькійка.
- В бою у тебе не буде перепочинку, - безапеляційно заявила Елас.
- Я серйозно...не можу... Ми вже місяць займаємося в такому шаленому темпі... Я не спілкуюся ні з ким, я навіть не маю сил фантазувати...Чому саме на мене усі накинулися?
- Усі?.. – Елас видала саркастичний смішок. – Якби на тебе всі накинулися, то було б тобі...Я тут затримаюся іще на місяць, у мене надто мало часу, щоб вчити тебе. Запам’ятай, Вайро...До кожної молодої альварки – особлива увага і індивідуальний підхід. Саме тому серед нас немає “середнячків”, саме тому ми – найліпше воїнство. Коли я поїду, твоя стара вчителька – Тосава буде займатися з тобою. Паралельно тебе почнуть навчати ремеслу, а також грамоті. З приводу ремесла – ти дізнаєшся усього потроху, однак маєш вибрати для себе якусь спеціалізацію... Я, наприклад, - майстер по зброї. А Тенако – цілителька. Вибір за тобою.
- Елас... – Вайро набрала у легені повітря, зважуючись. – Я б дуже хотіла ближче ознайомитися з вами. Поспілкуватися... Послухати вас... Я ще мала, я знаю, однак все ж хотілося б...
Вона давно хотіла це сказати, однак надто боялася Елас. Та й тон їхнього спілкування був таким, що говорити вони могли виключно про тренування. Однак Вайро бачила по Елас, що життя цієї жінки таке неймовірне, щ о можна лише мріяти про щось подібне. Дівчина дуже боялася напрошуватися у друзі – нехай Елас нічого не думає! – але хотіла хоча б спробувати налагодити більш... неформальне спілкування.
- У нас ще буде нагода, – лише усміхнулася Елас.
Вайро пом’ялася з ноги на ногу, і зважилася все-таки продовжити розмову.
- І ще... Чи можна було б ще раз.... – протягнула вона, однак Елас її перебила.
- Ти вирішила видати усі питання одразу?
- Е, ага. То чи я могла б...Чи я...
- Ще раз опинитися в Набоді?
Вайро кивнула, облизуючи пересохлі губи.
- Ні, не могла б, - відрізала Елас.
- Чому?! – вигукнула дівчина.
- Бо тобі туди дорога закрита.
- Але ж там людина, яку я люблю! І йому погано! Теж мені, благодійниці-альварки! – зірвалася на крик Вайро. Весь страх зник, усе всередині обірвалося, лише тіло трясла нестримна лють.
- Альварка не повинна любити, вона – воїн, все інше для неї є другорядним. Це по-перше. А по-друге – ми зараз рідко коли займаємося благодійністю. Ми скуті обставинами, - не зважала на крики Елас і так само говорила спокійно і холодно. Було видно, що розмова набридає їй.
А Вайро вже геть не тамувала себе від злості та образи. Вона стисла меч в руках і випалила:
- Та що ви, Елас, можете знати про кохання?! Ви, холодна дамочка, нездатна нікого любити! Вас так виховали, вам не зрозуміти мене!
Елас на мить зблідла, однак напруга, що торкнулася її лиця, швидко відступила. Альварка досконало володіла собою.
- Думаєш, ти можеш казати про кохання у свої 15 років? Юнацька гіперсексуальність – не більше.
Очі Вайро спалахнули, ніби була зачеплена дуже болюча вавка у її душі, вона розвернулася і, жбурнувши геть меч, побігла в хащі.
„Пішли вони всі подалі, ненормальні збоченки, зажерливі егоїстки!”

.......
- Хм... – Онто Каса випустила цівку солодко-гіркого диму, здобреного запахом буркуну та собачої м’яти. Тенако потупилася і натхненно розглядала візерунок килима у себе під ногами, і тільки Елас вперлася очима у Старійшину, ловлячи її вицвілий погляд.
- Ви, моя мила Елас, з вашим досвідом та...хм... мудрістю, могли б розуміти всю безглуздість вашого прохання, – дим примарливими вихорами здійнявся під стелю шатра.
- Старійшино, з усією повагою до вас, хочу вам сказати: дівчинка права. І я з нею згодна. Ми женемося виключно за грошима, ми стали нечутливими та байдужими, – холодно відчеканила Елас.
Очі Онто Каси заіскрилися, і вона із юнацькою силою вистрілила поглядом у опонентку. Старечі руки відклали трубку на глиняну підставку, і жінка відкинулася на подушках, аби краще оглядати усе приміщення шатра. Під оздобленими гобеленами стінами тінями сиділи старійшини воїнства, спокійні, врівноважені та мовчазні. Вони слухали суперечку, аби потім так само мовчазливо винести свій вердикт.
- Облиште, Елас, свої проповіді, – з насмішкою в голосі сказала Старійшина. – Що можете знати про наше життя ви, - та, котра навідується до нас по волі богів раз на рік від сили! Що можете знати ви про те, чим живе Альварія?
Тихо, але впевнено прозвучав з тіні голос:
- Старійшино, Елас, донька Санно, воїтелька місячного меча, завжди всі сили віддавала на те, щоб сягнути суті справ у нашій країні. Не варто звинувачувати її в необізнаності.
- Що ж, Лашу Кавоу, вам, як геополітику, це більш відомо... – примирливо сказала Онто Каса, не припиняючи мило і в’їдливо посміхатися. – Не сумніваюся, що саме з вами годинами “розбирається” воїтелька Елас. Але ми не про те.
- А про що? – вставила Тенако своїм м’яким голосом. – Політика політикою, однак Книги Мудрості вчать нас зовсім іншому. Ми вже й самі забули чому ж вони нас вчать. А забули ми те, що Альварія народилася не як зграйка розбійників, що женеться за наживою, а як спільнота вільних людей, котрі хотіли боротися проти тиранії, насилля та зла. Так, в наш буремний час важко лишитися вірним своїм ідеалам. Ситуація у світі така, що ми поставлені в деякі рамки та деякі умови. Ми вимушені комусь допомагати, а комусь ні. Ми вимушені приймати чиюсь сторону барикад. Однак чи не повинні бліднути чужі нам розборки перед тим, що є для нас істинним? Перед цінністю вільного людського життя?..
Онто Каса закинула голову і залилася сміхом. Цього було достатньо, щоб подавити Тенако.
- Ха-ха-ха-ха! Цінність життя? Ви кажете про _цінність життя_?! Скількох ви, Правителько, убили? Скількох убила ваша сестра? Скількох убив кожен з нас?
- Це різні речі! – спалахнула Тенако, стиснувши кулаки.
Онто Каса повільно провела рукою складками своїх широких штанів.
- Ні. Це не різні речі. Будь-яке життя цінне. Виходячи з ваших поглядів та слів.
- Ми вбиваємо, - вставила Елас, - бо вимушені вбивати. Ми завжди спершу намагаємося домовитись, однак якщо нам це не вдається, то... ми вимушені. Ми не вбиваємо тих, хто невинний.
- Це ви, Елас, судите про те, хто винний, а хто ні. Для самих же ваших “винних” їхні дії – виключно у справах добра. Взяти тих самих валофукосців та використання ними рабської праці осорів. Вони ж це роблять для того, аби їхній народ не загинався на тяжких працях, аби він жив краще...
- Вони це роблять для того, аби не тратитися на оплату праці! – вигукнула Тенако.
- Вони іншої про це думки, - спокійно зауважила Онто Каса.
Попросила слово одна із Старійшин. Її лице торкнули зморшки, хоча волосся було чорним, як ніч. З її плечей спадала накидка із тонкої шкіри, оздоблена красивими китицями. Вона посміхнулася та заговорила оксамитовим голосом:
- Ми не про те говоримо, шановні Старійшини, воїтелька Елас, та прекрасна Правителька Тенако. Ми говоримо про те, що маленька дівчинка, юна келькійка, яка не пробула серед нас ще й півроку, вирішила погратися у геройство. Вона пробралася у ворожий табір, їй вдалося проникнути до рабів, їй навіть вдалося побачитися зі своїм другом. Ви ганите її, влаштували заради неї грандіозну виставу, аби вона увірувала в те, що вона зрадниця. Однак ви не берете до уваги одного: дівчинка у свої 15 проробила завдання дорослої альварки, підготованої до подібної шпигунської служби. Так, справа не пройшла гладко, так, дівчинка не дізналася нічого нового та цікавого для нас. Однак вона не видала себе. Ніхто навіть і не здогадався, що ця дівчинка – з нашого табору.
- То ми вирішили говорити про заслуги келькійки? – саркастично вставила Онто Каса.
- Ні, я не до того веду. – заперечила жінка. – Дівчинка сповнена благородних намірів, хоча і виховувалася у “зовнішньому” світі. Нашим же дітям ми не в силі закласти подібний альтруїзм. Для початку пропоную припинити принижувати дитину. Вона, ризикуючи життям, намагалася врятувати дорогу їй людину.
- Мало не давши привід для нової війни! – скривилася Онто Каса.
- Але ж цього не сталося! Ми маємо підтримати її в її починаннях, однак в той же час навчити її мислити та думати про наслідки. Але знов же – не про те річ. Рада була зібрана для того, щоб вирішити, що робити з полоненими осорами, чиєю долею так зацікавилася келькійка та її учитель Елас. Справа в тім, що зважаючи на самостійність дівчинки, вона може учудити напад на шахти, сколотивши свою “команду”. Ось цим війна розв’яжеться. Однак можна вчинити грамотно, і заспокоївши наставницю Елас, і її ученицю, в той же час провернути грандіозну справу. Мене, як воєнного координатора, надихнули ваші слова, - вона вклонилася до Елас, - на певні думки та ідеї.
- Що ви маєте на увазі?
- Дивіться. – жінка підійшла до невисокої широкої лави та поклала на неї мапу. Зеленим кольором були позначені союзні альварам країни, брунатним – ворожі, а бузковим – нейтральні.
- Ми знаємо це напам’ять, Топук. – не глянувши на карту, сказала Старійшина. Однак решта все ж схилилася над лавою.
Жінка по імені Топук продовжила:
- Зверніть увагу. Шанос, Ландотор та Гарона лежать на одній лінії перед Двоїстим союзом. Значний за площею Валофукос та Накан просто подавляють їх своїм розміром. До того ж вони воюють на один фронт, не розпорошуючись. Якби союзники були розташовані так, щоб заключити Союз в дугу... Ось таким чином. – Топук провела рукою по мапі. – Їм би було куди складніше.
- Там землі пустують. – показала Елас на місце уявної дуги. – А трохи далі на північ та на південь – нейтральні країни. Вони ні за що не захочуть бути втягнутими в цю війну.
- Так, не захочуть. А ось гляньте сюди. Ця немаленька країнка на півночі... – Топук тицьнула пальцем у бузкову пляму.
- Осорія. – назвала “пляму” Тенако. – Вони не стануть допомагати нам. Якщо ви думаєте, що вони вступляться за своїх же взятих в рабство людей... Якщо ми захочемо “надихнути” Осорію на дії засобом “пробивання” їх на жалість та почуття націоналізму...
- Вони чудово знають про положення осорів за межами їхньої країни. І нічого не роблять. Осорії і так тяжко – це дуже бідна країна на безплідних землях та без будь-яких ресурсів, окрім деревини. Уявіть, які там умови, якщо їхні уродженці, знаючи про закордонний “рай” для їхньої раси, все одно емігрують. – сказала Елас та постукала пальцем по плямці.
- Осорам нічого втрачати. – посміхнулася Лашу Кавоу.
- Ми можемо провернути хитрий маневр, - посміхнулася Топук, розігнувши спину, - Зробити набіг на шахти і звільнити осорів, будучи перевдягненими у їх земляків. Гнів Валофукоса впаде на Осорію, і він потягне свої війська на крайню північ. Перелякана Осорія змушена буде готуватися до захисту. Валофукос мобілізує достатньо війська, адже Осорія – велика країна. Аби дійти до них, війська будуть проходити крізь ось цей коридор, - Топук показала на карті, - між Торканією та Мальроном - нейтральними країнами. В той час ми нападемо ось тут великою групою військ. – жінка показала на схід Валофукосу. – Таким чином їхні резервні війська вимушені будуть ставати на захист кордонів і “відволічуться” від подій на півночі. Паралельно Ландотор нападає на півдні. Резервні війська розпорошуються. Операцію слід прорахувати в часі так, щоб ті війська, що вирушили на Осорію, були відрізані відстанню від території Двоїстого Союзу. Тоді їм в тил ударити зможуть гаронські частини. А спереду жару дасть Осорія. І централізовані наступи Союзу, якими він так вдало вибиває нас з позицій, будуть пересічені в корені.
Хвилину в напівтемному шатрі панувала тиша. Заговорила Тенако.
- У вас все якось дуже легко виходить, координатор Топук.
- Я кажу про ідеальний варіант, - розсміялася Топук і втомлено розвела руками, - Просто, чесно кажучи, втомилася сидіти у болоті, в яке нас посадило любе Об’єднання. Ми зв’язані по руках і ногах, а ситуація сама по собі не вирішується. Треба діяти, сестри, врешті-решт!
- Скажіть, навіщо нам посилати на смерть наших воїнів? – запитала Тенако і ще раз пробіглася поглядом по мапі.
- Щоб припинити дурну війну і дати і союзникам, і нам самим, щось більш стабільне, ніж цей фіктивний мир, котрий існує зараз. Пам’ятайте, колеги, що кращий захист – це напад.
- Т-так... – протягнула Елас. – Знаєте, тут може спрацювати фактор несподіваності. Адже Союз вважає, що ми тремтячими руками вчепилися за мир, і не випустимо його, ослаблені попередніми війнами. Вони готуються до нападу, аби добити нас. Однак ніхто з Союзу не здогадується та не готується до _нашого_ нападу...
Старійшина пожувала губи.
- М-м-м-м, в будь якому разі ми вимушені посилати багато наших людей на розвідку до ворогів, аби дізнатися детальніше про плани Двоїстого Союзу. Якщо їх викриють, а ще гірше – якщо тортурами виб’ють з них інформацію – нам кінець. Надто ризиковано.
- Нишпорки можуть самі не знати, з якою метою вони збирають відомості. – заперечила Топук.
- Гаразд. – підняла руку Тенако. – Пропоную всім розійтися та подумати. Завтра опівдні ми продовжимо обговорення.
Коли всі альварки виходили з шатра, стара Онто Каса торкнула плеча Тенако. Правителька обернулася, і жінка тихо мовила.
- Бачиш, як швидко ви забули про цінність життя?...
Тенако потупила погляд і поспішила надвір.