Альварки –охоронниці лише тоді зітхнули з полегшенням, коли Рупав впізнала наполегливу та вперту келькійку. Вони трохи побоювалися прочуханки за те, що ослухалися Онто Касу та привели чужинку. Однак Вайро аж ніяк не була схожа на шпигунку...
Рупав ганяла Вайро, як могла. Однак тренеру дуже подобалися вперті дівчата... Тож альварка була з новенькою значно м’якша. І ще з самого початку вирішила, що Вайро пройде випробування...
........
Вайро нервово переминалася з ноги на ногу. Радість вчорашнього дня ще пульсувала в ній, і вона все ще була переконана, що вжитися з альварками та їхнім вільним життям буде нескладно. Вона не повністю усвідомлювала, що переступила межу, за якою весь її попередній світ та особиста історія просто стиралися. Що у неї не було більше родини та дому, що у неї не було більше старих переконань та цінностей. Адже тут, у новому світі, зовсім інше вважалося правильним, а інше – брехнею. Для неї прихід до альварів був цікавою та захопливою пригодою, грою, втіленням мрії. Вона не знала, що туди приходили дівчата та жінки обездолені, озлоблені та нещасні, яким не було чого втрачати. Вайро була звичайнісінькою мрійницею. А зараз вона хвилювалася, бо у неї було саме перше тренування. А хто був тренером? Звісно ж, елі Рупав.
З альварками фехтуванням займалися поперемінно: то у групах, то індивідуально. Найперше її тренування було індивідуальним, і тому особливо страшним. Вайро подавлювала щеміння у животі та слабкість у ногах. А навколо неї вирувало життя: сконцентровані та свіжі, альварки виконували свої ранкові вправи, тренінги та роботи. Вайро не звикла вставати так рано і зразу поринати у активну діяльність, але нові враження зняли сон, як водою.
Ззаду хтось легко торкнувся її плеча.
Вайро обернулася і над собою побачила привітне жіноче лице. У свої 15 Вайро була доволі високою дівчиною, однак ця жінка на голову “перегнала” її. При цьому фігура альварки була ладною та пропорційною.
- Бачу нове лице. – привітно сказала жінка. – Ти, певно, і є моя учениця. Мене звати Тосава, а... а тебе як?
- Вайро... – трохи здивовано відповіла дівчина. – Я думала, мене вчитиме елі...ее...тренер Рупав.
- Рупав – пані різка та жорстка, з нею працюють дорослі.
- А! Зрозуміло...
Тосава витягнула з-за пояса два дерев’яних мечі і простягла один з них Вайро.
- Ти колись тримала зброю в руках?
- Я билася на палках... – відповіла Вайро, згадавши їхні з Аелі тренування.
- Але ж професійного вчителя у тебе не було?
- Не було...
- Що ж, почнемо.
Тосава мовчки стала у стійку, напівзігнувши ноги. Вайро повторила її рух. Вони стояли одне навпроти одного, і дівчині ставало спокійніше. Ця жінка несла у собі купу нерозтраченого тепла. Материнського тепла.
Тосава вдихнула повітря і сказала:
- Найперше, тобі треба зрозуміти, прийняти і навчитися виконувати дві речі. По-перше – відчути свою зброю. – вона провернула меч в руках. – У нашій зброї зберігається наша Сила, наша енергія та наш дух. Ти викуєш собі зброю у свій час... Нікому не давай твого меча! І ніколи не користуйся чужим, лише при крайній необхідності...
Вайро подивилася на свій „меч”.
- Чому?
- Бо ти, як воїн-альвар, мусиш плекати у собі щирість намірів та благородство. Ці почуття будуть вливатися у твою зброю та нести з собою удачу. На кожній речі є шматки енергетики власника. Чи ти хочеш, щоб твоя чиста енергія текла через зброю, зрошеною прагненням убивати?
Вайро похитала головою.
- Меч – продовження руки. – розповідала далі Тосава. – Він єдина з тобою частина, через нього тече твоя енергія. Глянь на свою руку....
Вайро спантеличено зиркнула на аж побілілу від напруження долоню.
- Енергія витікатиме з твоєї кисті, не передавшись в меч. Аби її потік був вільним – нехай лінії будуть плавними, без зламів на місці меча і руки, без кутів ... – і вона вказала на свою руку.
Вайро все сильніше і сильніше дивувалося. Те, що здавалося їй звичайною спритністю та умінням ловити удари, виявилося цілою наукою з якимись енергіями та потоками. Вона думала, що вже швидко нажене одноліток по умінню вправлятися з мечем, однак з кожною хвилиною все більше починала у цьому сумніватися.
- Тримай його... – сказала вчителька. – Грайся з ним, крути його. Нехай він стане тобою. Ти будеш тримати його природно і без напруги, і в той же час – міцно..
Вайро послабила хватку і Тосава посміхнулася, кивнувши.
- Друга річ, котра тобі необхідна – це уміння не боятися меча. – Тосава зробила легкий рух рукою, спрямовуючи удар в голову дівчини, однак зупинилася, не довівши удар. Вайро вся зіщурилася та замружила очі. – От і скажи, люба моя, як ти із закритими очима будеш відбивати удар та атакувати у відповідь? Бій – це танець, в якому ти – і спостережник, і учасник. Як учасник – ти дієш, рухаєшся, захищаєшся. Як спостережник, ти зберігаєш абсолютний спокій і без емоцій вирішуєш, як танцюристу найкраще вигинатися, вивертатися і наносити удари. Це танок! Так само, як ніч сплітається з днем, ви – противники – перетікаєте одне в одного. Стань навпроти мене... Без меча поки що. Пам’ятай – наша задача лишатися єдиним цілим, без розривів і протидії, але в той же час – рухаючись.
Тосава ступила крок назад і в очікуванні глянула на Вайро. Дівчина хвилювалася і не зовсім розуміла, що від неї вимагалося.
- Давай же, заповни порожнечу! – підбадьорила її Майстер. – Де розрив?
Вайро очима вказала на утворену між ними вільну ділянку.
- Заповни його!
Дівчина ступила крок вперед.
Майстер кивнула і в ту ж мить відступила убік. Вайро стала на її місце. Тосава зробила крок назустріч, повільно і граціозно, а Вайро, ніби угадавши її дії, ступила назад.
Вони крутилися у танку, повільно і обережно, а час спливав свіжим медом. Сонце ще не палило, а справа настільки захопила ученицю та учителя, що навіть сторонні звуки зникли. Плавно, спокійно та впевнено, Тосава додала до танку руки, і тепер дві постаті рухалися ще більш примарливо та дивовижно. Вайро незчулася, як Тосава подала їй у руки меча, і тепер вони, схрестивши дерев’яні леза танцювали далі, без ривків та прискорень. Вони були водою, хмарами, днем та ніччю...І тихі слова Тосава вливалися у це коло:
- Дівчинко, відчуй, як через тебе проходить потік сили. Він іде з неба, він іде із землі, він наповнює тебе. Енергія тече по твоїм рукам, даруючи тепло. Вона переливається у твій меч...Ти – це природа. Ти повинна стати її частиною. Природа знає, яким має бути танок. Природа веде тебе, Сила спрямовує твої рухи... Тобі легко та гарно.. Ти наповнена добром та спокоєм...
І Вайро відчувала мир у собі, мир у світі, їй було добре, як ніколи.
Тосава зупинилася.
- На сьогодні досить. – сказала вона.
- Так мало? – вигукнула Вайро, і мало не порушила криком прекрасний внутрішній лад.
- Глянь на сонце... – тихо сказала Тосава.
А сонце і справді було вже високо.
- Як так швидко пройшов час? – здивувалася Вайро.
- Ми просто були поза ним... – і Тосава вклонилася своїй учениці, протягуючи меч. – Він твій. Ще не справжній, але він твій найперший, тому дуже важливий...
- Дякую... А що мені робити тепер?
- Тепер? Займатися, звісно. Запитай у координатора – Тосава вказала на низеньку жіночку посеред плацу. – Вона керує військовими тренуваннями.


.....

- О-о-о-о!... – простогнала Вайро.
На ній не було жодного живого місця. Руки боліли, ноги боліли, все тіло було вкрите подряпинами та синцями, а в кількох місцях здулися пухирі.
Дівчина завалилася на шкіри, що слугували ліжком у її наметі, і відчувала у собі пульсуючу біль.
Вайро почула, як до намету увійшла її сусідка, з якою вона ще не познайомилася, однак повіки келькійки були такі непід’ємні, що годі було намагатися розгледіти молоду альварку.
Тому вона простогнала замість вітання.
- Ну як перший день? – проспівала бадьоро сусідка.
Вайро все-таки розплющила очі та не повірила явленій картині: чорнокоса дівчина прямо сяяла, без найменшого натяку на втому.
Дівчина простягнула руку та сказала:
- Аглех.
- Вайро... – простогнала Вайро.
- Ти чого?
- Тя-я-яжко.
- Тобі тяжко? Тьфу, ти ж з малими займалася. Ось зараз нас ганяють так, що ого-го!
- Хіба може бути щось гірше ніж те, що пережила я?
- Хе-хе. Ти ще з Рупав не тренувалася.
- По тобі не скажеш, що ти втомилася...
Аглех тріпнула коротко підстриженими косами.
- Я цим з років двох щодня займаюся, яка там втома! Просто набридає... – трішки сумніше додала вона. – Ось з наступного року... – вона просяяла, - якщо я пройду випробування, звісно, то зможу виїжджати на завдання та воювати з дорослими!
- А дорослі вже не тренуються? – поцікавилася Вайро.
- Тренуються, однак у них це необов’язково. Вони вільні! Та кожна альварка знає, що якщо втратить форму - її уб’ють в бою. Тому вони не дуже то й гуляють, – враз Аглех поміняла тему розмови. – Слухай, пішли погуляємо! Ще до ночі купа часу.
Вайро стало погано від однієї думки, що доведеться вставати, тож вона скривила саму нещасну мармизу, на яку була здатна.
- Ходімо! – наполягала нова знайома. – Я поведу тебе у таке місце, де тобі стане добре.
Келькійка, стогнучи, виповзла з намету, не в силі противитися умовлянням Аглех.
А надворі розповзалося вечірнє сонце... Воно золотило табір і поселення, пестило гори та дерева, роблячи цей захований від очей та милий куточок – Альварію – подібним до казкової країни.
Так, подумала Вайро, нове місце альварок було просто надзвичайним.
Вона ступала по втоптаним стежинам, а земля охолоджувалася після денної спеки. Всім тілом Вайро відчувала її подих.
- Скоро стемніє... – сказала Аглех.
Справді, в горах дуже швидко темніє, подумала Вайро.
Дорослі альварки відпочивали біля наметів, дехто покурював цікаві довгі трубки, випускаючи у тихе повітря пахощі трав, дехто шив собі одяг чи лагодив збрую. Повітря лише відлунювало від далекої роботи коваля. А чергові на кухні готували смачний м’ясний суп. Мирна та спокійна атмосфера очищувала Вайро, вгамовувала біль та висмоктувала втому.
Дівчата, петляючи стежиною, увійшли у гірський ліс, в мить занурившись у холод та вологу. Над вухом продзижчав комар, обираючи собі на тілі м’якіше місце.
- Ти була біля водоспаду? – запитала Аглех, і, побачивши, як Вайро заперечно хитає головою, посміхнулася, – Тобі сподобається. Ви, міські жителі, не бачили такої краси.
Шум водограю чувся здалеку. Дівчата вийшли до нього, поглядом вловивши останні відблиски рожевого сонця, яке в ту ж мить заховалося за скелі. Вайро захоплено видихнула.
Водоспад був заточений у кам’яну чашу високих скель, він бурлив та сварився на місці стику з гірським озером, а далі розливався рухливим та глибоким дзеркалом і пірнав у скелі, обернувшись на підземну річку, якій суджено було вийти з полону гір аж за альварським поселенням, аби влитися у ліс. Між виступами скель виднілися напівзатоплені печери та ходи, які відлякували своїми чорними ротами.
Аглех скинула одяг і занурила ноги у крижану воду. Відкинувши голову назад, вона дала тілу звикнути до прохолоди, що огортала, а потім, засміявшись, кинулась зі скелі вниз головою у темну від сутінок воду. Її дзвінкий голос розрізав на мить шум падаючої води, а потім влився у спів річки.
Її загоріле тіло здавалося білим на фоні чорноти водограю, і вона плескалася, ніби русалка.
Аглех манила Вайро рукою і сміялася над тим, як докучали келькійці настирливі комарі. Дівчина спершу віднікувалася, але врешті погодилася розділити з альваркою купіль, і з диким вискотом плюхнулася у воду. Холод на мить паралізував її, заточивши тіло у сталеві лати, однак в наступну хвилину Вайро відчула, як вода змиває усю денну втому.
Альварка зі спритністю кішки вилізла з води та гайнула у хащі, щоб за мить з’явитися із цілим пучком продовгуватого м’ясистого листя. Вони із Вайро вилізли на ледь прикритий водою камінь, і Аглех швидко розтерла принесене зілля в руках, демонструючи келькійці зеленаву піну на долонях. Це був чудовий природній замінник мила, і Вайро втирала його у голову, вдихаючи незвичний аромат.
Аглех поманила Вайро рукою, показуючи на впадину у камені. Там було замочене ще якесь стеблиння із приємним та сильним запахом.
- Це любисток, – пояснила альварка. – Його теж вітри в шкіру та коси, і ти будеш пахнути, як богиня! Ще можеш заготувати собі м’яти та меліси...
Вайро вже бив холод, і вона пускала дрижаки, коли альварка поманила її з води. Босяка вони кинулися навперейми по лісовим стежинкам, і нестримна сила вирувала у їхніх тілах.
- Заради таких вечорів треба жити! – віддихуючись, сміялася Вайро.
- Вперед! – кликала далі Аглех, - ще стільки цікавого!
Вони качалися в траві, вплітали світляків у коси, то гойдалися на вербовому гіллі, взявши в оберемок жовтуваті прутики.
А коли над лісом зійшов місяць, Аглех потягнула Вайро назад до водоспаду. Зробивши знак рукою, аби Вайро вела себе тихо, вона нечутною тінню прослизнула у воду, перепливла на інший бік, безшумно розсікаючи озеро руками, та зникла у одній з печер. Вайро зробила все так само.
А в печері виявилося тепло та затишно, чого справді не чекала дівчина. В глибині печери крізь прогалини у скелі пробивався місячний промінь, освітлюючи кам’яну купіль, наповнену злегка паруючою водою, що капала зі стелі.
- Ця вода – цілюща. – прошепотіла Аглех. – Ще коли ми жили на у Лісі Химер, ми знали про це місце і цю воду. Тут кілька таких печер... Якщо ранену людину покласти сюди... – Аглех кивнула на ванну, - то вона зцілиться. От ляж!
Вайро обережно опустилася у воду, і була вражена тим, наскільки теплою вона була. І в ту ж мить по тілу пройшлася дивовижна хвиля, знімаючи залишки втоми та тяжкості. Ранки та порізи щеміли, і це щеміння оберталося на тепло. Вайро посміхалася.
- Це ще не все, – шепнула Аглех, – Ходімо далі...
Вона безшумно обійшла купіль і юркнула у непомітну з першого погляду тоненьку щілинку в стіні. Рухатися доводилося у цілковитій темряві, тож Вайро відчувала, як до старих подряпин додаються нові, залишені холодними склепіннями.
Нарешті печера привітала їх невеличким розширенням свого нутра, в яке вливалося ледь помітне світло і дивні звуки. Вайро бачила, як блиснули очі та посмішка альварки у тому світлі. Аглех прилинула до невеличкої прогалини у суцільній кам’яній стіні, а за якусь мить пустила на своє місце Вайро. І дівчина, вже добряче налякана звуками, аж здригнулася чи то від полегшення, чи то від несподіванки. Дірка вела до сусідньої печери, освітленої місячним сяйвом та застеленої висушеною травою та листям. А на сіні зливалися у любовній грі двоє молодих людей: довгокосий юнак із могутнім тілом та витончена альварка зі світляками у волоссі. В її коси були вплетені срібні ланцюжки, що спадали на голе тіло і гралися з місяцем у світлові зайчики, руки над ліктем було обплетені вінками з квітів, а поруч ловив у свої обійми сріблясті промені меч...
Це було так гарно і казково, що Вайро не сміла навіть дихати. Їй стало млосно та солодко, а повіки все тяжчали під вагою спогадів та краси...
Дві дівчини мовчки спостерігали за грою, слухали важке дихання та милі нечутні слова, доки коханці, втомлені екстазом, не заснули на м’якому теплому сіні. І тоді Аглех потягнула Вайро за руку назад, на поверхню.
- Цікаво, правда? – запитала альварка, коли вони, взявши в оберемок одяг, спускалися стежкою до табору.
- Я досі не можу повірити...Альвари...Хіба вони не того... хм..., - Вайро почервоніла, але темрява приховала залиті барвою щоки, - хіба не ненавидять чоловіків?
- Пха! Ненавидять! Я, особисто – ненавиджу. Вони всі неотесане бидло! – і Аглех смачно сплюнула, аби навіть рота не замазати словами про „них”. – Однак тим жінкам, що прийшли до нас, їм важко. Правда, у багатьох тяжка доля, багато кому саме чоловіки зіпсували життя. Однак вони – і це так дивно! – вірять у кохання. І знаєш що? – Аглех зупинилася і пильно глянула у Вайрині очі.
- Що?
- Вони його часом знаходять!
Аглех посмакувала слова у себе на язиці.
- Тоді навіть ми, вроджені альварки, які з молоком та колисковими піснями ввібрали у себе ненависть до самців, преклоняємося перед коханням... Однак... – вона зітхнула. – Однак такого кохання, як у тих двох, я ще не зустрічала. У їхній парі немає головного, вони – ціле! Та альварка просто покохала одного з полонених, і тоді Тенако, наша добра Тенако, відпустила його додому, дарувала йому волю. Однак юнак не пішов, а лишився біля входу в табір, не їв і не пив нічого, лиш благав дозволити бути йому разом із коханою. Він без дозволу і без доручення взяв на себе найтяжчу роботу, він чистив птахарні та вичиняв шкури... Альварки на дух не переносили його, зневажали його, особливо старші. У їхніх серцях було забагато ран, аби розгледіти у хлопцеві не самця, а людину. Але серце Тенако тремтіло, і серце обраниці його тремтіло, і тоді Правителька, аби не злити решту жінок, дозволила хлопцеві збудувати дім десь у лісі та бачитися з коханою...
- А чому ж дівчина не пішла з ним у його світ?...
- Бо альварка свято вірить у те, що робить, і у те, чим живе... Вона не може зрадити всій народ... Одиниці були тих, хто покидав нас, прийшовши до нас по добрій волі, а тим паче народившись серед нас. Є якась ідея, яка єднає...
Аглех помовчала.
- Він справді хороший... Ми майже прийняли його. – вона засміялася. – Як і кухаря! Розповідають, що кухар був нашим полоненим, але ті, що його наймали у своє військо, не захотіли викупати такого бовдура...Ось він і лишився нам їжу готувати, пузо від’їв, шельма... Все до дівок чіпляється...Спершу його били за те ще й як! А тепер просто ігнорувати стали. Він дурний, що з нього візьмеш! Товстий Осур, хай йому грець!
Очі Вайро закруглилися.
- То у таборі є чоловіки?!
- Він єдиний, і чоловічого у ньому – лише шпикалка між ніг. Га-га-га! Ну що, ходімо спати?
- Ну...Ну...Ну ходімо...