Волосся брудно-червоними пасмами лізло у очі, потертий костюм додавав жалюгідності, а скули так і випирали на колись кругленькому личку.
Вайро влетіла до кімнати Аелі, захлопнувши за собою двері, та закричала:
- Ти не уявляєш, де я була!!!
Чесно кажучи, вона дуже хвилювалася. Однак видавати свої переживання не збиралася нізащо. Саме тому вона довго брела вулицями, тихо радіючи, що все-таки прорвалася крізь охорону столиці, і заспокоювала шалене биття серця. Іноді прихилялася до старих дерев, водила рукою по холодному камінню будинків, побуреному мохом, та прижималася щокою до свого Вітра, аби той не боявся шумної столиці.
Додому йти було страшно. Лячно показуватися на очі мамі, не хотілося чути бурчання Аелі. Зате дід Каро міг би пишатися нею. Він сам би полетів на Залети, якби був молодшим!
Камінці потріскували під ногами, двір її дому – просторий, обнесений дерев’яним тином, із птахарнями ліворуч та господарськими приміщеннями праворуч – нітрохи не змінився за майже три місяці. Лише трава стала старіша.
Вайро прочинила двері під’їзду і хутко забігла до середини, лишивши Вітра прив’язаним біля входу. Босоніж промчалася сходами, ледь чиркаючи долонею перилами, і вихром влетіла на другий поверх – до себе, на третій, вона поспішати не ризикувала.
Елі Нро не було дома, Вайро це знала. А Аелі вже повернулася зі школи. Чулося її тихе мугикання, вочевидь подруга готувала уроки чи малювала.
Вайро спершу приклала вухо до старих дерев’яних дверей, що вели до кімнати Аелі, потім торкнула їх рукою... Набрала повні груди повітря і зобразила відчайдушно-веселий вираз обличчя...
Аелі аж підстрибнула, коли, обернувшись на скрип дверей, побачила усміхнену сяючу мармизу. Таке враження, ніби Вайро не повернулася після півторамісячної відсутності, коли вже всі її подумки поховали, а просто встряла в чергову вуличну бійку.
- Вайро! – лише вигукнула вона.
- Аелі! – Вайро підбігла і міцно обійняла подругу. – Ну запитай, де була?
Аелі не знала, плакати їй чи сміятися, і навіть Вайрин запал не міг захопити її.
- Де ти була, най тебе грім побив, що твоя мати уже всі сльози виплакала, а ми всі скинулися тобі на поминальний вечір?!
Вайро насупилася. Оце так зустріч. Аелі, звісно, перебільшувала щодо поминального вечора, але все одно було не дуже приємно.
- Я ж записку написала... – промимрила Вайро.
- До біса твоя записка...Бідна елі Стоор.
Вайро не піднімала очей. Розповідати одразу перехотілося, і почала мучити совість.
- То де ти була? – запитала подруга.
- У альварок... – без ентузіазму відповіла Вайро.
- Що, жартуєш?
- Ні, не жартую...
- Вони існують?
- Як і ми з тобою... Гаразд, зайду пізніше. Піду до мами.
Аелі лишилося тільки провести подругу очима, і лише тоді закрити рота від подиву. Перо випало їй з руки і замазало аркуш чорнилом. Але сидіти так дівчинка не збиралася, тож натягнувши м’які капці вона помчалася коридорами та сходами на третій поверх, лякаючи бабусь та котів. Однак зайти до Вайриної квартири Аелі не наважилася, тож присіла навшпиньках біля дверей. Там, за дверима, мала початися бурхлива сімейна сцена.
Однак коли елі Стоор побачила свою доньку, то лиш мовчки заплакала. Вона поставила перед Вайро солодку картоплю з м’ясом, поклала виделку і вийшла. Коли зайшла знову, то говорила з донькою так, ніби нічого не трапилося.

Вже ввечері, сидячі на горищі у Каро, Вайро заливалася сльозами покаяння.
- Моя мама – просто унікальна людина! Скільки їй доводиться переживати через мене...Краще б вона взяла з Манкуру когось іншого.
- Дурниці!.. – утішала Аелі подругу.
- А як на мою скромну думку.. – вставив своє Каро, - вона тебе любить за те, що в тобі є та нереалізована Стоор, яку вона колись поховала в собі.
- Чому ж вона так гірко плаче?..
- Вона боїться.
Вайро глянула на милу Аелі, на діда Каро... Вона зрозуміла, що їх треба терміново покинути, втекти від них, бо вже зараз вона страждає від того, що страшенно любить маму і сильно до неї прив’язана, а якщо буде замість одних пут одразу три?.. Як би не було їй боляче, однак треба було вириватися. Тікати. Йти на заробітки. Все одно її виженуть зі школи за прогули. Все одно вона завалить іспити. Та і навіщо їй офіційне навчання? Олів вчився сам, і он який розумний! Олів...
Вона зітхнула.
Старий Каро визирнув у вікно, окинувши поглядом вручені йому володіння. Ніхто чужий не мусив без його дозволу увійти сюди.
- І що казали альварки? – запитав трішки з насмішкою він.
- Багато чого! – і Вайро коротко переказала бачення історії Келькії очима Тенако.
Кару пхикнув.
- Добре, що тобі це стороння людина розповіла. Бо мені, старому та дурному, ви, молоді, не повірили б.
Дід аж помолодшав. Очі його світилися, а усмішка була лукава і аж ніби трішечки (зовсім крапельку!) зла.
- Повірили б! Ми вас не вважаємо таким! – вигукнула Аелі і зиркнула на Вайро. Сьогодні у неї був надзвичайно цікавий день, стільки історій та вражень!
Вайро лежала на колінах Аелі і дивилася у скошену стелю. Слова діда Каро вразили її. Він все знав, виявляється...
- То ви знали? – вимовила Вайро.
- Я знав, дитино. Свого часу ого-го куди залітав! – він глянув чистими та незачепленими роками очима кудись понад дахами. – Світ величезний! А ми сидимо у чотирьох стінах. А ті, хто літає – навіть вони не знають всієї величі світу. Ніхто не був за Горами.
- За якими такими горами? – запитала Аелі, потягнувшись на старій дідовій кушетці. Вона передчувала, що зараз будуть нові оповідки.
- За Горами, за самими високими у світі, які жоден птах не перелетить. Там – кажуть! – інші люди, і інше життя. Ні ми не бачили їх, ні вони нас, - таємниче і дуже вдоволено сказав Каро. Він часом забував, що дівчаткам по 14 років, і розповідав їм оповідки із тим виглядом, з яким це роблять справжні „хрестоматійні” дідусі.
- То звідки ви знаєте, що за тими горами хтось є? – запитала Вайро.
- Я був біля їх підніжжя. Якщо ніч дуже-дуже темна, то можна побачити зарево за гірськими хребтами. Ледь вловиме зарево...
Дівчата перезирнулися, а Вайро піднялася з колін подруги і сіла рівно, мов стріла. Її волосся вже було вимите, потріпаний шкіряний костюм замінений на зручний домашній комбінезон, але коли вона подивилася на Каро, то у її погляді знову промайнула тривала мандрівка, скрип сідла і вечірнє багаття.
- Ви... Ви стільки знаєте... Ви так багато були... і нічого нікому не кажете... Сонце, ну ЧОМУ?
- Бо лише ви готові слухати, - підморгнув Каро.
- Думаєте, це люди? Не пожежа? - запитала Аелі. Вона не мандрувала, як Вайро, і тому всі ці оповідки були для неї трішки туманними та нереалістичними.
- Люди...
Вайро блиснула очима.
- Так чому все-таки ви ніколи не розповідаєте про свої мандрівки?
- Бо влада покарає мене. Наш народ мусить вірити, що за межами нашої країни нема нікого. Що наш спосіб життя – єдиний правильний.
- Розкажіть ще щось? – грайливо попросила Аелі.
- Життя за межами цієї країни таке: будь прозорим та пливучим, а не яскравим. Бо станеш яскравим – і втягнешся в ігри, з яких не виплутаєшся.
- Сумно... – сказала Вайро. Але за мить засяяла, - Але як же цікаво!
- О! Так... – відповів сторож Кару.


Вайро змінилася після своєї мандрівки страшенно. Це помітили усі, навіть ті, хто спілкувався із дівчинкою доволі мало.
У неї багато тем з Олівом лишилося не обговореними. Вайро трішки ображалася, що осор не дочекався її, але все ж вирішила гайнути до нього в гості, перед тим гарно підготувавшись. Вона була вперта, і ця впертість була сильніша за природну лінь. Як так? Така цікава та оригінальна дівчинка, і не змогла вразити сільського парубка Оліва? Ну нехай почекає. Вайро ще покаже йому, чого варта. Тож Вайро з обіду і до вечора проводила у бібліотеці. Спершу вона не знала, з чого почати. І враз її зацікавило те, чому вона ніколи не надавала значення. А саме – історія релігій. З цієї науки вона вимушена була плавно перейти в історію, де з фанатизмом почала вишукувати розбіжності, які, почали ставати все явнішими у різних джерелах. Працюючи з книжками, вона повністю відключалася від навколишнього, і потім ще довго ходила під враженням від прочитаного, аж доки сон не змивав переживання минулого дня.
Вранці Вайро працювала на інше. Вона вирішила будь-що потрапити до альварок, тому тренувала свою силу, реакцію та витривалість як могла. Щодня вправлялася в польотах і відчувала, що досягла уже значної майстерності в них. Інколи вона давала Аелі палицю в руки і просила лупити її що є сили, сама ж вчилася вивертатися та висковзувати від ударів. Дякувати Аелі, що та взялася за цю справу, хоча і вважала, що Вайро схибнулася.
Спершу елі Стоор тяжко переживала те, що її дитина кинула школу. Однак бачачи одержимість Вайро самоосвітою, вона вгамувалася. Тепер дівчинка не проводила цілі дні у дворі зі шпаною і стала просто ідеальною дитиною, аби тільки не цей фанатизм в тренуваннях. Донька нічого не казала матері, однак Стоор відчувала, що Вайро до чогось готується. І вона здогадувалася, до чого.
Якось Стоор навіть спробувала поговорити на цю тему.
- Люба Вайро, - сказала вона, - ти, здається, збираєшся гайнути до своїх так званих альварок знову...
Вайро пом’ялася.
- Я знаю. Збираєшся. Якщо я скажу тобі, що до твого повноліття я за тебе відповідаю, тож нікуди тебе не відпущу – ти втечеш. Тож лише попереджую: якщо ти втечеш і про це дізнаються нагорі, то моє життя і життя твоїх близьких стане дуже тяжким. Адже влада знатиме, що ми посвячені у твої таємниці. Вони за нас візьмуться.
- Мам, припини. Нікому ви не потрібні, - відмахнулася Вайро. Говорити про такі речі не хотілося. До того ж Вайро не вірила, що все настільки складно.
Елі Стоор лише сумно похитала головою.



Смуглявий довгокосий юнак повільно провів рукою по її волоссю. Вайро розплющила очі і зітхнула. Буквально за рік її кругленьке личко видовжилося, волосся відросло нижче плеч, а всі сили її організму, здавалося, вклалися у ріст. Вона стала високою та міцною, хоча обличчя і не згубило своїх дитячих рис. Вона навчилася використовувати свою жіночність.
Вона у повній мірі освоїла мистецтво, яке дозволяло обернути її доволі специфічне та нестандартне по класичних мірках личко у справжній взірець краси з родзинкою. Вона випробувала на собі усе: фізичні тренування, навчання, і тепер вона вчилася бути жінкою.
Її теперішній друг виростав з нею в однім дворі. Вона не любила його, просто нею керував інтерес. Він теж не любив її. Йому просто було комфортно з Вайро, а ще вона часом давала йому те, чого не давали інші дівчатка її віку. Коли він намагався дізнатися у Вайро, хто ж був її першим, вона ставала похмурою та сумною.
- Ти кохаєш його?
- Як тобі сказати... Це не має значення. Він не дочекався мене.
- Не дочекався? Де?
- Це не важливо.
Юнак відкинув своє довге волосся за плечі. Його звали Пав, і він лише на пару років був старшим за Вайро. Доволі розумний, але без глибини.
- Чому ти лишаєшся при мені?
Вайро всміхнулася.
- Мені з тобою певніше. Кожній дівчині потрібно... хе-хе... реалізувати себе на любовному фронті.
- Ну...В такому разі я б радив тобі зійтися з якимсь із твоїх прихильників, яких немало.
- Мене саме тому ти влаштовуєш, милий Пав... – вона витримала паузу, - ...що ти тепло до мене ставишся, хоча і не кохаєш. Завдяки цьому ти не тримаєш мене, як і я не тримаю тебе, і ми з тобою не стаємо... – Вайро „по-серйозному” скривила мармизу, - рабами стосунків.
- Як же ж ти розсусолювати навчилася, у свої неповні 16!
Вайро підморгнула і підняла вказівного пальця догори.
- Заміть, Пав, я сама дійшла до цього.
- Ну та вже.
- Це називається “вільні стосунки”.
- А-а-а...
- Отож.
Щоразу біля Пава Вайро згадувала про Оліва. Пав умів гарно співати і писав симпатичні пісні, через що за ним бігали дівчата і таємно заздрили тому, що мала Вайро. А їй було добре, бо вона щодня відчувала смак вільного кохання.
Її мало цікавило власне попереднє життя. “Блискавки” лютували на вулиці, колишні малолітки виросли у міцних лобуряк. Однак Вайро дала перший поштовх до того, що їм почали протидіяти, відповідаючи силою на силу. Тому вона втішалася славою, не роблячи для цього зовсім нічого.
Але життя у столиці починало стомлювати її.
Вона час від часу брала якусь роботу за харч та одяг, однак її мама заробляла достатньо, аби забезпечити дочці ще з десяток років безтурботного ледарського існування. А заняття в бібліотеці вже не приносили старого задоволення. Адже навіть коли щось цікаве повторюється регулярно, то починає приїдатися.
І ось, Вайро вирішила, що вже готова поїхати до Оліва, щоб закохати його у себе, нову. Вона чесно попросила у мами дозволу, і отримавши його, зібралася у дорогу. Серце вперто підказувало їй, що повернеться додому вона не скоро, тож Вайро напакувала у торбу теплих речей, харчі та кілька дрібничок на обмін. Перед від’їздом вона зайшла до Аелі. Вони бачилися з дівчинкою постійно, щодня по багато годин, і тому Вайро дуже важко уявляла, що ж робитиме без подруги весь час своєї мандрівки до Оліва. За останній рік вони ще більше здружилися, тому Вайро було особливо тяжко.
Аелі, побачивши на порозі своєї кімнати Вайро у дорожньому костюмі, зітхнула.
- Коли ж ти повернешся?
- Не хочу казати коли. Я сама не знаю. Якщо скажу через тиждень, чи через місяць, то сама обмежу себе і скую по руках та ногах.
- А мамі що сказала?
- Що повернуся по можливості швидко.
- І навіщо тобі той Олів?..
- Я не знаю, Аелі. Однак він для мене щось більше, ніж просто хлопчик. Він як...тапу наставник.
Дівчата щиро обійнялися.
- Вайро...
- Що?
- У мене погане передчуття, що я довго не побачу тебе.
- Дурниці! Це ж звичайнісінька поїздка по країні!
- Вайро... – Аелі зняла зі своєї руки витончений срібний браслет і простягнула його Вайро. – Це як оберіг. Пам’ятай про мене... Нехай береже тебе Сонце!
- Дякую... – зам’ялася Вайро. Красива прикраса різко виділялася на фоні грубою дорожньої одежі. В свою чергу вона зняла з голови милу пов’язку, сплетену з кольорових ниток. – А це тобі. Я більш нічого не маю...
- Дякую, мила Вайро!
Дівчина відійшла від подруги та направилася до дверей безшумними кроками. Вона підняла руку у знак прощання, і її пальці ледь тремтіли.
Біля надвірних дверей стояла елі Стоор, тримаючи Вітра за уздечку.
- Так незвично, що люба доня вилітає в дорогу серед білого дня, а не тікає під покровом ночі. – мама сумно посміхнулася. – Я хвилююсь.
Дід Кару, що мружився на сонечку, сидячи на ганку, промуркотів собі у вуса:
- І даремно, елі Стоор. Цій дитині вже багато чого довелося побачити, і вона має досвід куди вагоміший, ніж інші парникові діти.
Вайро розсміялася, і помахала на прощання рукою. Кару підморгнув, а мама поцілувала її в чоло.
- Повертайся скоріше!
- Обов’язково!
І Вайро гайнула ввись, маючи у руках офіційний дозвіл від матері на подорож, і страшенну радість у серці. Вона нутром відчувала пригоди, і від цього ставало дуже добре.

....

Вайро вже призабула, як виглядала хатина її друга. Вона прилетіла у його поселення рано вранці, пролетівши всю другу половину дня і частину ночі, давши собі лише кількагодинний сон. При денному світлі та ще й після такого проміжку часу, у селищі все було незнайомим і чужим. Дівчина заплющила очі, намагаючись згадати, в яку ж хатину небо привело її в ту далеку ніч, коли вона, голодна та промерзла, поверталася з Навуку.
Але все даремно.
Вайро постукалася у першу ліпшу хатку, і до неї вийшов літній чоловік з мовчазним питанням у очах.
Вайро вклонилася.
- Здрастуйте. Я шукаю хатину, у якій мешкають осори...Була тут вже дуже давно, і не пам’ятаю дороги до їхньої оселі.
Чоловік певний час мовчки розглядав її, а потім відповів, дивно розтягуючи слова:
- Тут багато дворів осорів. Кого саме ти шукаєш?
Вайро пом’ялася на затерплих від їзди ногах.
- У них був син Олів. Років 19 ...
- А! – згадав чоловік. – Отой, що пропав?
Вайро нахмурилася.
- Як-то пропав? Коли пропав?
- Та давно. Десь із год чи півтора назад. Полетів у мандри, і так і не вернувся. Сім’я досі у горі. Хотіли його знайти, але світ такий великий. Ну то він сам винен, як я думаю...
Вайро похитнулася. У очах пролетіли картини далекої мандрівки.
- Точно? Він справді не повернувся?.. – серце хворобливо стиснулося.
- Та вже. То давай розповім, як дійти до тих осорів...
- Ні, не...не треба... – прошепотіла Вайро. – Я полечу...бо я...я...до нього прилетіла...
Чоловік зам’явся, опустив голову.
- А. Мені дуже шкода. Ловкий був хлопака.
- Угу... – дівчина опустила голову і невидющим поглядом втупилася в землю.
- Стривай, дитино. Заходь у хату та хоч поїж на дорогу.
Вайро байдуже кивнула.

.........

Дівчина летіла наугад, сліпо, з однією лише думкою: “На захід”.
„Не повернуся додому. Який смисл? Він пропав через мене. Треба летіти туди, де я його втратила”.