Старійшина випустила густий дим з рота, і висипала попіл зі скуреної люльки у невеличку глиняну мисочку. Її очі злегка сльозилися, сиве волосся обрамлювало темний від сонця овал лиця, однак руки були твердими і не тремтіли. Вона була спокійна та сильна, і бачила стільки на своєму віку, скільки ніхто. Серед альварок мало хто доживав до її років, а вона змогла. І навіть ще десять років тому, коли сивина вже побілила її волосся, а лице з’їли зморшки, вона ще достатньо гарно трималася у сідлі, а руки були настільки вправні з мечем, що Старійшина дозволяла собі перервати заслужений відпочинок та розважитися на полі бою. На її шиї висіла керамічна прикраса з переплетеним візерунком, у якому вгадувалося рунічне письмо. Там було написано її теперішнє ім’я: “Онто Каса” – Мудре Око.
Тенако почувалася маленькою дівчинкою проти цієї жінки, і щоразу її починало гризти те, що вона ще недостатньо розумна, аби правити у Альварію та вирішувати долю стількох людей. Онто Каса дозволяла собі невеличкі виговори та докори в сторону правительки, і її слова ніколи не були улесливими. Якщо їй щось не подобалося – вона казала прямо.
- Я ще твоїй мамці радила...І бабі твоїй радила... Не можна пускати в наші ряди будь-кого. Перевірки на силу духу, волі та силу м’язів недостатньо! Відбір бажаючих вступити в наші ряди суворий, однак недостатньо суворий! Потрібно створити окреме поселення, де будуть жити новачки, і приставити до них людей, котрі повинні побільше дізнатися...
- Ви ж радили вісанську курильню...
- О, так! Вісанська курильня дає дурман в голови, розв’язує язики та тьмарить погляд. Однак вороги не дурні, і м’якотілих до нас не зашлють. Я знаю кількох, хто витримував курильню та не розколювався... Треба перестрахуватися, чи не так?..
Тенако облизала губи.
Старійшина поважно висипала в люльку з мішечка ще трави, дістала з багаття головешку та підпалила пахучу суміш, смакуючи солодко-гіркуватий дим.
- Що заважає такому ходу подій, щоб приставлені люди почали “таємно” ділитися з новачками невдоволенням щодо існуючого в Альварії устрою?.. Аби розповідали плани щодо повалення влади?.. хех...Це розв’язало б язик посвяченим в таємницю новачкам куди краще, ніж будь-який дурман та куриво!
Тенако було ніяково, однак вона не могла змовчати:
- Ну, ні, Онто Каса! Я завжди пишалася тим, що між нас немає таємних розмов, шепоту за спиною та недомовок. Нехай і зараз це не входить в моду, навіть в цілях безпеки!
Старійшина процідила крізь зуби п’янкий дим.
- Як знаєш, Правителька Тенако. Я тільки раджу. Ти – наша світла голова. – і скептично всміхнулася.
Тенако поклонилася і вийшла з шатра. Неприємний присмак від розмови осів на цілий день. Однак потрібно було щось вирішувати, бо далі так тривати не мало. Хто знає, скільки ще засланих людей серед її дівчат? Вони зовсім випадково викрили одну з них, жінку, підіслану самим Нуроо, коли вона простудилася і в гарячці почала марити. Саме так вони довідалися про її потаємні плани. Вони виходили жінку та полонили, і тяжко вибивали з неї кожне слово про її завдання, обіцяючи зберегти їй життя, якщо вона розповість. Жінка сказала лише те, що одна із майже посвячених альварок, яка ніби-то загинула при нез’ясованих обставинах під час своєї служби на Альварському кордоні, насправді була посланницею Накану, і видала йому детальний звіт про життя “легендарних” альварок, а також про усі ті коштовності, які належать воїтелькам. Тепер у Накану з’явилася ще одна мета: отримати ті “неземні скарби”, заодно розгромивши ворожих альварок, котрі лізуть не у свої справи і замість того, аби вести власну політику, втручаються у чужу. Аби вберегти людей від нападу, лишалося одне: втекти. Тенако знала, куди. Ліс був неозорно-великим, він тілом своїм дерся у гори і спускався у долини, він був чудовим захистом та рідним батьком альварам. І в його глибинах – там бували лише старійшини та правительки – була долина Раносун Кантуго, Печери Древніх. Місце було таємним і про нього знало небагато. Тенако мала сумніви, і знала, що старійшини її рішення не схвалять, однак чому б не знятися та не перебратися туди? Про те місце ніхто не знає з чужинців, воно чудово захищене горами, там течуть гірські ріки та водоспади. І то – їхня одвічна домівка, де в печерах застиг час та мудрість. Хіба вона не може вчинити так? Старійшини проти...Ну то й що? Її й так вважають м’якотілою. То чому б хоч раз не зробити те, що твердо радить серце?
Тенако покликала до себе свою помічницю та попросила оголосити альваркам, що завтра ввечері буде віче.

...............

Вайро розв’язали очі. Вона шумно видихнула від враження. Альварки, що видавалися їй чимось на кшталт загону “правильних” розбійників, виявилися далеко не загоном, а цілим народом. Їхній табір був воєнним, але таким величезним, що його можна було б сміливо назвати містом. Шатра утворювали цілі вулиці, у місті був центр, були городи, де вирощували харч, були загони для пташок та патлатих звірюг касинів. Метушня Альварії захопила Вайро. Хтось чистив збрую, хтось кував мечі, багато хто тренувався, літав, об’їжджав касинів. І скрізь були діти, яких ганяли, навчали, з якими фехтували, билися та стрибали. Це все було настільки хаотично, що Вайро просто не могла втямити, звідки ж береться славетне (за словами Каро) альварське воєнне уміння, адже для нього, по ідеї, потрібна була і відповідна жорстка дисципліна. Однак перше враження було дуже помилковим. Адже найліпший порядок той, де все настільки легко, відшліфовано та гармонійно проходить, що зблизька нагадує хаос та метушню, але на віддалі обертається на ідеальний танок, в якому кожна фігура рухається по своїй досконало прорахованій траєкторії, аби не збити загальний малюнок від руху тисяч інших людей.
Дівчата-охоронниці перегукувалися з подругами, поклоном віталися із старшими альварками, через усю вулицю горлали до цікавих, що ця дівчинка – наївна новенька, котра думає, що їхнє життя – це казка. Насправді ж Вайро розпирали протилежні почуття неймовірного захвату і легкого розчарування, адже дівчинка чомусь уявляла, що альвари – це мудрі, серйозні та непохитні воїтельки, а постала картина являла собою просто веселий балаган. Вайро подумалось, що потрапити сюди буде нескладно. І вона розпрямила плечі.
Центральне шатро нічим не виділялося від решти. Так само прикрашене гарними візерунками, так само завішане шкурою на вході. Біля шатра, схрестивши ноги, сиділа чорнява жінка із м’якими формами та милими рисами обличчя. Її пухкі губи та величезні очі видавали лагідну та вразливу натуру, яка доволі відчутно контрастувала з пацанками, що снували по своїх справах навколо. Щоправда, Вайро вже встигла відмітити, що чим старші альварки, тим вродливіше та жіночніше вони виглядають. Але ця була вище похвал.
Її охоронниці вклонилися і привіталися. Жінка дивилася на них, закинувши голову та зацікавлено всміхаючись.
- Правителька Тенако, ми привели до тебе гостю, що вперто намагалася прорватися повз нашу охорону. Вона хоче в наші ряди!
Вайро здивовано кліпнула. Оце – Правителька?!
Тенако враз спохмурніла. Знову новенькі... а якщо вона...а раптом? Та ні, начебто замала...Ті були старшими... І якраз завтра вона оголосить про переїзд...А враз?...
- Добре, залиште нас. Ви здали варту?
- Так, Тенако.
- Все спокійно?
- Окрім цієї малечі та її друга-осора - все тихо.
- Можете йти.
Правителька кивком звеліла дівчинці сісти, і допитливо зазирнула їй у очі. На вигляд Тенако була зовсім молоденька, хоча руки видавали її не дівчачий вік.
“Друг осор...” – вона оглядала гостю і перебирала неспішні думки. – “Нуроо вважає їх нижчою расою. І дискримінує як може...Вони ненавидять його... Добре...”
- Як твоє ім’я? – в голос запитала вона.
- Вайро Стоор. – відповіла Вайро, злегка вклонившись.
- Гаразд. Я – Тенако Санно.
Вайро кивнула і потупилася
- Звідки ти?
- З Келькії.
- А! З самої Келькії! – і Тенако повільно прикрила свої красиві очі, смакуючи не менш красиве слово, - Це вже цікавенько...
На мить між ними повисла мовчанка, яку Вайро все ж наважилася перервати, бо запитання, яке крутилося у неї на язиці вже цілий день, не могло не зірватися.
- Скажіть, будь ласка... – Вайро проковтнула комок у горлі. – А чому про Келькію знають усі, а в Келькії не знають ні про кого?..
Тенако відчула, як у голові вишукує строчки з книг по історії та географії, які вона колись вивчала, як і кожна альварка.
- На таке питання не відповіси одразу... – протягнула жінка і жестом запросила Вайро сісти. – Думаю, у нас є важливіші справи для обговорення...
- О, я дуже-дуже прошу! – не витримала Вайро, адже їй справді було страшенно цікаво, - Ви навіть не уявляєте, наскільки мені... нам... моєму народу важливо знати...
- Якщо ти витримаєш мою нудну і не зовсім складну відповідь... – протягнула Тенако, лукаво посміхнувшись.
- Будь ласка! – випалила Вайро і з благанням глянула на Правительку.
- Ну гаразд, - зітхнула Тенако. - Келькія колись мала якісь торгівельні справи з іншим світом. Стосунки були слабкі, ви завжди стояли особнячком. І ось було Третє Велике Світове Побоїще, коли світ розділився на два ворожі табори. Келькія не настільки була зв’язана зі світом, щоб жертвувати життями тисячі заради незрозумілих і чужих їй чвар. Келькія оголосила нейтралітет. Її і ніхто не чіпав, так як країна ви маленька, розміщені далеко від основних торгівельних шляхів, і ніякої вигоди з вас, окрім виходу до моря, не було б. Землі ваші не родючі, нікому ви не потрібні... А та крихітна ділянка моря, що належить вам, не має практично ніякої цінності, бо дає лише харчові ресурси...Та й то бідні. Ви настільки віддалені від світу, що навіть дивно, яким чином ви умудрилися не тільки вижити, а ще й розвиватися в ногу з рештою держав.
- Я нічого не чула про Третє Побоїще... Хоча і вивчала трохи історію... – здивовано сказала Вайро, скрушно похитавши головою.
- Історію завжди можна переписати! - Розвела руками Правителька Тенако. - Побоїще було багато століть тому. Після Побоїща представники могутніх держав зібралися, аби втретє поділити світ. Як не дивно, правитель Келькії теж був запрошений. Кожна сторона висунула звинувачення Келькії в тому, що вона не підтримала їх. Тоді Келькія заявила, що її політика нікого не стосується, і що вона вимагає просто залишити її у спокої. Переможці війни – двоїстий союз Накани та Валофукосу, оголосили Келькії міжнародну ізоляцію та ігнорування, а також інформаційно-продовольчу блокаду. Їм не хотілося тратити свої виснажені багаторічною війною сили на якийсь шматок землі, не пригодний ні на що, окрім розведення жаб. Вони вважали, що опинившись у такій ситуації, яку вони їй створили, Келькія сама захоче увійти до складу Валофукосу чи Накани. Однак вони прорахувалися, бо, певно, недостатньо знали такий собі “затворницький” спосіб життя Келькії. Келькія вижила! І тепер ваш люд вірить у байки історії та у свою неповторність, а ваші правителі мовчать та сподіваються, що на їх життя не припаде прояв зацікавленості з боку інших держав. Їм, вашим правителям, я маю на увазі, вочевидь дуже невигідно, аби народ дізнався про те, що десь за кордоном життя може бути набагато ліпшим. Вони не хочуться втрачати свою абсолютну владу у маленькому „раю”.
Вайро похитала головою.
- Здуріти можна! І це все правда?
- Я ж не змушую тебе вірити. Це твоя справа, про що думати. Історія – штука мінлива. Можливо те, що знаю я, теж не більше, ніж фантазія.
Тенако пронизливо глянула Вайро у очі. Ця маленька дівчинка і справді нічого не знає... Бідна дитина! А вона, Тенако, думала, що це ворожа нишпорка. Однак треба було щось із нею вирішувати. Хутчіш, аби вість про келькійку не сягнула вух Онто Каси.
- Я дам тобі наглядачку. Так прийнято у нас: старша дівчина допомагає гостям та новеньким. Завтра приходь зранку до мене – ти маєш пройти випробування. Якщо ти його не здужаєш, то мусиш повернутися додому.
Вайро розчаровано нахмурилася.
- А що ж ти хочеш?.. Ми – військо у першу чергу. Військо найкращих серед найкращих. Не посміхайся, це не пуста балаканина. Ми прагнемо цього... хм... – Тенако припіднялася і окинула поглядом площу, вишукуючи когось для Вайро. Врешті вона побачила чорну як смола дівчину із спотвореним шрамом обличчям та злими очима. – Гей! Троко! Йди сюди!
Дівчина здригнулася наче від сну, і в два стрибки опинилася біля Тенако та Вайро. Легким поклоном віддала Правительці шану та вся перетворилася на слух.
- Троко, люба... Стань покровителькою цієї дитини. Розмісти її в Поселенні Слабких, морально підготуй до завтрашнього випробування...Ну, ти знаєш.
- Гаразд, із задоволенням. – на диво тепло відповіла Троко. Вона не обертаючи голови перевела свій колючий погляд на Вайро. – Ходімо!
Вайро попрощалася з правителькою та поспішила за Троко. Було страшнувато, Троко йшла швидко, не озираючись. Вайро ледь встигала за нею. Вона врешті зважилася запитати:
- Троко...Троко, а де мій ібулог?
- Хто зна! Певно на загальній птахарні.
- А мені його повернуть?
- Хто зна.
Вайро захотілося плакати, бо прикро було чути грубий непривітний тон у чужому страшному місці. Але вона стрималася.
- Слухай, а що це за поселення для слабких? – натомість запитала Вайро.
- Там живуть старі жінки, яких небагато, та вагітні. Ну..І хворі з пораненими. У них немає нашого режиму.
- А у вас є режим?
Замість відповіді Троко лише зневажливо пхикнула.
- Троко, а ти вроджена чи посвячена? – поставила Вайро, на її думку, дуже розумне запитання.
Троко різко зупинилася і ривком обернулася до Вайро.
- Слухай, скільки можна точити ляси? Ти хоч інколи мовчиш?!
- Мовчу...
- Ну так мовчи! – Троко стрімко поспішила до віддаленого намету, по якому одразу було видно, що він пустує. За якусь мить вона раптом відповіла. – Я вроджена. Тобі, певно, здалося, що я надто різка. У нас всі такі. Бо ми виховані суворим лісом та горами, загартовані зимами і біллю. Мало хто лишається соппиво-лагідним.
- Мені здалося... – Вайро запихалася, - мені здалося що ваша Тенако дуже лагідна...
- Пха! – Троко знову різко зупинилася. – Звісно, вона добра, лагідна, ніжна. Але ти не бачила її в бою. Такої воїтельки ще пошукати! Хоча її зовнішність багатьох вводить в оману, особливо тих, хто думає, що таку жіночку одурити солодкими обіцянками – раз плюнути. З нею навіть дипломатичні переговори вести нормально не можуть, все на сюсюкання переходить. А її серйозність сприймають за награність. Хоча вона надзвичайна жінка. Просто їй не пощастило родитися потворною!
- З нею в очі погоджуються... – продовжила Троко. – А за очі роблять своє. Вона дуже мучиться...
Вайро бачила, як любить Троко свою Правительку, їй і самій стало шкода незнайомої красивої жінки Тенако.
- Ви її не любите? – тихо спитала Вайро.
- Що ти! – обурено гукнула Троко і аж зупинилася, аби кинути на Вайро злий і здивований погляд. - Всі її люблять! Коли її мати – Велика Санно - помирала, ми всі боялися, що вибір старої Санно впаде на старшу доньку. Тоді б бідні ми були. Сестра Тенако сувора та холодна, мов камінь. Я була малою, і боялася цього. Хоча старші казали, що тверда вдача нам більше потрібна, ніж м’якість та ласкавість. Я зараз інколи теж так думаю. Але...кожному з нас все-таки потрібне тепло. А Тенако його дає. Вона одна мама для всіх нас – її дітей. І вона нас щиро любить...
- А сестра не заздрила?
- Заздрила?! Хо! Ти не знаєш альварок! Нам не властиві такі почуття! Сестра тільки рада була. Гайнула в мандри.
- Зрозуміло...
- Знаєш, мала... Як кажуть мудрі : м’яка вода точить могутній камінь. Хто зна, що краще, а що гірше...
- Угу...



Хоча Вайро майже цілу ніч не спала від перезбудження та купи нових вражень, однак коли Троко прийшла будити її рано вранці, вона вже прокинулася і почувала себе піднесено та бадьоро.
Троко дала Вайро свіжоспеченого м’яса та гарячих паляниць, після чого веліла вдягнутися та слідувати за нею.
Дівчата пройшли до тихої та глибокої лісової річки, Троко скинула з себе одяг та з розбігу пірнула у воду. Вайро розглядала її смугле посічене тіло, її нежіночі м’язи та майже хлопчачу фігуру. Троко поманила Вайро рукою, і скоро дівчина обережно увійшла у воду, відчувши нарешті, як змиває з себе дорожній бруд. Вона почувалася просто чудово!
Після купання Троко підтюпцем вирушила до поселення, залишивши Вайро хекати позаду. Та лише дивувалася манері пересуватися напівбігом, як рухалися усі альварки.
Біля свого шатра вже чекала на них Тенако. Її щоки злегка торкнула червона барва, а через полотняну сорочку проступив піт. В руках вона тримала негострий меч і посміхалася.
- Хух! Сьогодні наша тренер Рупав прямо в ударі! Ганяє тільки так! Троко, ну як наша... е-е-е... Вайро, так?
- Та нормально. Правда, Вайро?
Вайро кивнула. Вона вже починала хвилюватися.
- Ти знайшла їй напарницю? – запитала Тенако.
- Ось зараз знайду, - відповіла Троко.
Троко повела Вайро до групи підлітків, котрі, розбившись на пари, відпрацьовували складні фехтувальні комбінації.
- Скільки тобі років? – запитала Троко.
- Чотирнадцять.
- Ага. Напарницю візьми собі дещо молодшу. Років 12-11. Тобі з нею змагатися потрібно буде.
Вайро про себе обурилася. Вона окинула поглядом усіх молодих дівчат.
- Глянь, - звернулася до неї покровителька, - он бачиш малу білявку? Це, здається, Хез. Їй 11. Не проти, якщо вона стане твоєю напарницею, чи хочеш сама собі когось вибрати?
Вайро ображено пхикнула, на що Троко лише відповіла:
- Ти або недооцінюєш альварок, або перецінюєш себе.
- Гаразд. – буркнула Вайро. – Нехай Хез.
Вони покликали дівчинку, і та задоволено прослідувала з ними до Тенако. Біля правительки вже стояла хмура та сувора жінка середніх літ, котра і виявилася тим “тренером в ударі”. Побачивши цю жіночку, маленька Хез одразу забула про свою радість бути обраницею, і із заздрістю глянула на подруг, що лишилися на плацу махати палками.
Рупав недоброзичливо зиркнула на Вайро. Мала Хез вжала голову в плечі – вона чим далі, тим більше боялася тренера. Тим паче, що це була краща з кращих воїтельок, і нікому ще не вдавалося перемогти її. Рупав була сувора та безжальна, диявольськи розумна та тверда. Здавалося, що вона нікого ніколи не любила. І усім вселяла страх.
Вайро сама невільно позадкувала і аж осіла.
- Хочеш до нас? – різко запитала Рупав і зміряла Вайро презирливим поглядом. – Ласкаво просимо, якщо не здохнеш після сьогоднішнього. А це, скоріш за все, трапиться!
Тенако нахмурилася. Троко стиснула губи. А Вайро відчула, що зараз розреветься.
- Слухай мене уважно, мала. Зараз ви із цією кралею – вона кивнула на Хез, - і зі мною трошки побігаєте. Перевіримо твою витривалість. Гаразд?
Не встигла Вайро кивнути, як Рупав побігла. За нею зірвалася Хез. Тенако поглядом звеліла Вайро слідувати за ними. І Вайро так і зробила.
Спочатку бігти було легко. Однак Рупав не збавляла взятого на початку темпу, і Вайро відчула зрадницьку слабкість в ногах. Поступово її подих почав збиватися, горло стискала задишка, а на очі виступили сльози. У боці почало колоти, і келькійка вимушена була зігнутися, аби витримати ту біль. Рупав спокійно бігла далі, навіть не почервонівши. Поруч бігла Хез, зацікавлено озираючись по сторонах та не надаючи тому бігові ніякого значення. Одна Вайро перечіпалася та оббивала ноги.
Рупав бігла вгору. Ставало все важче. В якусь мить у Вайро відкрилося друге дихання, однак воно врятувало ненадовго. Вони бігли і бігли, замість подиху у Вайро виривався хрип. Мало того, вона помітила, що Рупав дедалі збільшувала швидкість.
Для Хез пробіжка була ніби легка вранішня прогулянка.
Вайро відчула, як знесилюється тіло.
Біг, здавалося, тривав вічність. Вайро відстала від Рупав та Хез на добрячі санів 20, вона в черговий раз перечепилася і, не втримавши рівновагу, гепнулася на землю. Встати сил більше не було. Підбігла Рупав.
- Підіймайся, негайно встань!
- Не можу... – простогнала Вайро.
- Попереджаю, що панькатися з тобою не буду! Якщо зараз же не встанеш, то виженемо тебе в шию з цих земель!
- О-о-о-о!... – Вайро піднялася. Перед очима все пливло, а серце шалено гупало. Натомість Рупав навіть не мала тяжкого подиху. Хез відхекувалася, за що Рупав одразу ж на неї накинулася.
- Послухай, малеча! Що ж ти язик висолопила? Задихаєшся? Це тому, що при бігові ти неправильно дихаєш! А навіть якщо так, то хіба вас не вчили, як одним вдихом можна втихомирити серце та заспокоїти дихання?! Завтра цілий день займаєшся при мені – це буде тобі гарна прочуханка за незасвоєні уроки! І витри соплі! І умийся! Позорище яке.
Дивлячись на Рупав Вайро зрозуміла, що потрібно тікати звідси. І якомога скоріше. Але у голові крутилася й інша думка: чому це через одну тренерку вона мусить зраджувати своїй мрії?.. Навпаки, Вайро колись буде достатньо сильною, аби побороти цю злюку!
Вони побігли назад, і Вайро лишалося тільки просити богів, аби ватяні ноги зовсім не відмовили їй.
Прибігши в центр поселення, Рупав поставила дівчат у середину майданчика, що слугував для тренувань, та звеліла їм боротися. Вайро дали палицю, Хез же стояла з голими руками. І доки Вайро розмірковувала, як би так ударити дівчинку, щоб не покалічити, Хез кількома рухами повалила її на землю і з такою силою зацідила в носа, що звідтіля полилася кров.
На брудному від пилу та крові обличчі Вайро був написаний страшенний відчай.
Вона дивилася на Тенако. Тенако дивилася на Рупав.
- Правителько. Це смішно! – сказала тренер. – Не хочу навіть тратити на неї час. Вона слабка для нас, з неї нічого не візьмеш. Не бачу потреби продовжувати випробування.
- Але може...Все ж... – Тенако м’ялася.
- Якщо ви звелите – я продовжу. Але в цьому немає сенсу. Окрім того... – Рупав знизила голос і сказала: - Окрім того сама Окто Каса дуже буде проти... При інших обставинах... Ви розумієте... А взагалі - дивіться на її реакцію! – і Рупав різко розвернулася на одній нозі, ударивши Вайро по щоках. Вайро навіть не пискнула, як вже повалилася у пил. – Вона здригнутися не встигає, коли я наношу удар. Так що справа навіть не у Онто Касі, – і Рупав, враз таким самим різким випадом без попередження ударила найближчу маленьку дівчинку років 8. Та рефлекторно виставила руку в блок, миттєво присіла та вільною рукою показала можливий удар по Рупав, хоча по-справжньому ударити не ризикнула.
Вайро ледь стримувала сльози і тепер сама бачила, наскільки їй далеко навіть до останньої малечі серед альварок.
Тенако знизала плечима. Вона могла б якось захистити Вайро, але сама чудово розуміла, що лишити дівчинку не дивлячись на переїзд альварського війська розізлило б Окто Касу страшенно. А злити Старійшину Тенако не могла. Зовсім не могла.
- Дівчино, ти вільна. Повертайся додому. Вибач, але ти ще не готова, - сказала Тенако ніжно, придушуючи нотки жалю у голосі.
Вайро не хотілося навіть благати, аби її залишили. Вона була розбита і подавлена.
- Можна мені мого ібулога? – запитала вона.
Келькійка рукавом утирала кров з обличчя, і вже не наважувалася підвести голову чи розправити плечі.
- У тебе хороший птах. – сказала одна з її колишніх охоронниць. Хотілося б лишити його. Ми дамо тобі гідну заміну.
- Ні. Це подарунок. Повернуть мені Вітра.
- Гаразд.
За хвилину їй привели птаха, і Вайро міцно обійняла його за шию. Вона була засоромлена та нещасна. Важко забралася у сідло. Альварки мовчки дивилися на неї, не кажучи ні слова. Вона була чужинкою для них. Не більше.
Одна дівчина зав’язала Вайро очі і взяла за повід Вітра. Підігнавши п’ятками свого ібулога вона злетіла у повітря, забираючи із собою усі Вайрині сподівання. Пов’язка на очах Вайро зрадливо промокла...


На місці Оліва не було. Слід від багаття, витоптана трава...Він не дочекався її! Вайро гайнула вгору, облетіла круг високо під хмарами. Нікого не було. Вона матюкнулася про себе.
Вечоріло.
- Прокляття!!! – закричала в нікуди Вайро.
Їй ніхто не відповів.
Вона повалилася на траву і заплакала з досади. А вона то думала! Їй здавалося, що варто лише знайти альварок, як вони приймуть таку, як вона, із розкритими обіймами. А тут ось таке...
А вечір пестив її, мов малу дитину.
Вайро заснула.
[показать]