[показать] Тонкі пальці Аелі на мить злетіли до рота, і вона злизала з них солодкий мед. Очі повільно закрилися і вона вдихнула вечірнє повітря, що лилося через вікно на горищі у діда Каро. Сам старий сторож майстрував щось із дерева, час від часу усміхаючись до дівчачих розмов. Всі вони такі милі, коли їм 14! Наївні, добрі. Звичні речі для них такі неймовірні. Потім, коли дівчата підростуть, вже не буде у їхніх потаємних розмовах того шарму, тої дитячої привабливості, що зараз.
Каро був сторожем багато-багато років. І у цьому високому кам’яному будинку зростало не одне покоління савучів, тож він був сторожем і їхніх таємниць, хранителем історій їхнього життя. Каро відчував і знав людей, він любив їх, хоча і не розумів. Він пройшов довгий шлях...
І ось, доки Аелі їла смачний мед, привезений подругою із мандрівки, а та перемивала усі подробиці, дід відчував, як щось змінилося у малій шибайголові Вайро. Від неї йшла потужна хвиля дивної енергетики, зовсім нової та незвичної. Від цього потоку раніше йому б знесло голову. Але тепер він застарий. Та-ак, Кару відчував поруч не дівчину, а жінку. І не міг повірити.
Вони такі, як звичайно. Аелі старанно натягує на коліна спідницю вохристого плаття із тонкої тканини, прикрашеного розмашистими аплікаціями. Вона хихотить, крутить головою на всі боки, штурхає Вайро у плече і коситься на діда. Вайро ж сидить поважна і задоволена, вже заспокоївшись після прочуханки, що отримала дома від матері, і поважно відповідає на питання. На ній брудні обрізані шорти, засмаглі пальці ніг збивають з підлоги пил та стружку, а чай, що стоїть поруч, вже давно остиг без уваги дівчинки. Каро дивився на „пацаня”, як він називав Вайро, і вишукував зміни. Зміни сталися. У трішки славніших рухах. У погляді. У мові. Хоча ні, ні... Вона зовсім дитина.
... роздуми перебила Аелі.
- То ти б втекла з ним? Ха, це ж чудово – утекти з коханим!
- Він не коханий, – трішки почервоніла Вайро. – Відчуваю до нього якесь тепло...ну...гм.
- Ой, та ну. Я ж бачу по тобі! Щось в ньому є, у тому Оліві. А я вже думала, що ти з Варано будеш. Непогано ви разом дивилися, до речі.
- Ай, та ну... – Вайро засміялася та грайливо ляснула подругу по голові засмаглою долонею.
Каро глянув на Вайро.
- А це не просто потяг до Оліва? Як до чоловіка?
Дівчинка здригнулася. Їй не хотілося б цього чути. Аелі засміялася:
- Що, правда? Тебе до нього тягне? Уй, ха-ха! Класно!
- Не знаю... - пробурмотіла Вайро і відвернулася.
А Каро ще довго дивився на неї з-під лоба. Так, вона виросла. Просто на очах.

.....

Олів прийшов десь після обіду, коли сонце вже із жовтого обернулося на помаранчеве, а останні булочки до чаю були з’їдені.
Двері відкрила елі Стоор, і побачила перед собою незвичного юнака, що переминався з ноги на ногу, та м’яв поли запиленої туніки. Він запитав, чи тут мешкає еліка Вайро. Стоор впустила його до помешкання.
Вайро лежала на м’якому ліжку і дивилася в стелю. Тихо скрипнули двері, і м’які кроки вирвали дівчинку із мрій.
- Привіт, – почула вона ледь знайомий голос.
Дівчина схопилася і відчула могутню теплу хвилю, що залила її тіло млістю, а щоки червоною барвою.
- Привіт, – відповіла вона на вітання.
Елі Стоор, здавалося, передалося схвилювання доньки, і вона трішки нервово обтирала руки об край домашньої спідниці, і дивилася то на юнака, то на свою Вайро. Звісно, елі багато чула про мандрівки своєї доньки, і про родину осорів також. Однак осорів було небагато у столиці, вірніше, практично не було, і жінці було страшенно цікаво роздивитися їх зблизька, почути, як вони розмовляють і дізнатися, чи правда вони світяться у темряві.
Елі Стоор вчила у школі – коли у них ще був предмет Савуч і Келькія, який чомусь зараз зняли з викладання – що осори були древнім народом, котрий населяв землі Келькії ще до того, як сама Келькія утворилася. Самі осори це не заперечували, і свято вірили, що вони створені для землі та господарювання.
Але стояти вічно і дивитися в усі очі на гостя було не ввічливо, тому елі Стоор вирішила приготувати дітям щось смачненького, а заразом запросити елі Нро разом із Аелі. Як-не-як, а осори у гості не кожного дня заходять.
Олів почекав, доки вийде з кімнати мама, і врешті відчув себе вільніше.
Він підійшов до Вайро, усміхаючись та мало не пританцьовуючи, трішки зам’явся, розмірковуючи, чи годиться обійняти свою знайому, чи ні, і зрештою зупинився на короткому легкому поклоні. Завжди нахабна Вайро враз зашарілася, потім щось згадала і зашарілася ще більше, потім подумала, що виглядає просто жахливо у цій домашній брудній порваній сукенці із немитими п’ятками, а потім тихо пробурмотіла щось на кшталт „привіт”.
Олів радів і теж, здавалося, трохи соромився, потім ляснув себе по лобі та хутко поліз у дорожню сумку, аби витягнути звідтіля акуратний пакунок, замотаний у жовтий папір. З пакунку пахло чи то пиріжками, чи то варениками, але, у будь-якому разі, вельми апетитно.
- Як твої справи, Вайро? Я не дуже несподівано? Нічого, що я приїхав, а?
Вайро трохи приходила до тями, і вже не могла стримувати щасливу посмішку, таку широку, що навіть розмовляти було доволі важко. Їй було і страшно, і соромно, але радість від цього несподіваного побачення виявилася такою великою, що затьмарила будь-які інші переживання.
- Н-нічого, Олів.. Я рада... Дуже рада, що ти приїхав... не забув... Вибач... за безлад... у кімнаті.... – Вайро „непомітно” заштовхала під ліжко босою ногою мотлох, що валявся прямісінько між нею та гостем.
- Я приїхав за тобою! – сказав осор, розводячи руками. – Ми ж полетимо у мандри?
Вайро відкинулася на ліжку, аж підстрибнувши від задоволення. Треба ж! Він все-таки прийшов.
- Як ти знайшов мене? – запитала Вайро все з тією ж посмішкою.
Тим часом у кімнату зайшла мама та сказала, що стіл накрито, і що, на її думку, розмови треба відкласти на потім, особливо, коли після тривалої подорожі пусто у животі. Осор і Вайро одночасно подякували мамі, та вийшла, і дівчинка знову із запитанням глянула на Оліва.
- Я?.. Просто підійшов до якоїсь молодички та запитав, чи знає вона таку собі Вайро... – очі Оліва блиснули сміхом, наче він щойно згадав страшенно цікавий анекдот. – Я й не думав, що це спрацює, гадав, що витрачу бозна-скільки часу, доки розшукаю тебе. А тут... Тут мені одразу видали чимало нецензурних виразів у твою адресу і сказали питати про тебе шпану поменше. З усієї промови я зрозумів, що ти верховодиш однією з ватаг малолітніх розбійників, чим вносиш безлад у життя міста. Я запитав про тебе у шпани – і мені показали твій дім.
- Фі! – Вайро підставила гостю стілець, а сама сіла на підлогу, схрестивши ноги. Вітер, влітаючи через вікно, забавлявся з її волоссям. – Не слухай ті байки. Дорослим з висоти їхнього віку та зросту багато чого здається. Все не так насправді! Зовсім не так. Ми, до речі, боремося з такими дурнями, що гай-гай - вони проходу не дають нікому, так знахабніли.
Олів піджав губи і хитнув головою:
- Те-е-е, яка ж ти дитина! Вигадуєш таке – битися з місцевою шпаною. Це все від нудьги – моя думка.
Дівчинка трошки роздратовано зиркнула на потерті старі чоботи осора, на його запилену туніку кольору болота, на чисте зеленаве волосся із вплетеними у нього смужками кольорових ниток.
- Не розумієш ти нічого. Звісно, від нудьги! І задля пригод. І щоб було все по-чесному. Ось.
- Дитя ти таке! – засміявся Олів, тріпнувши Вайро за волосся і глянувши на нею добрим покровительським поглядом. – Оце ти цим живеш? І все?
Вайро страшенно не хотілося втратити свою цінність у очах цього не-савуча, і вона, тріпнувши копною попелястого волосся, зібраного у хвіст, вигукнула:
- Ну і що, що я дитина, як ти кажеш! Зате у мене безпосереднє сприйняття світу! Чисте і невинне.
Осор засміявся і махнув рукою, мовляв, не переймайся. Тепер він здавався Вайро таким дорослим і правильним, що вона аж принишкла – ніби і справді сиділа із якимось поважним дядечком.
Зайшла елі Стоор і з докором глянула на Вайро.
- Свинючка ти, доцю, безсовісна. Людина он натомлена, з дороги, а ти його все не відпустиш попоїсти. Сама, чує моє серце, видно знову натягала з комірки меду та горіхів, тепер не голодна. Хай іде твій друг поїсть... Йдемо?
Осор кивнув і підвівся, Вайро скочила на ноги за ним. Хоч будинок і був кам’яним (а таких небагато було у Келькії), однак дуже світлим завдяки велетенським вікнам та терасам. Діти прослідували сірим коридором за елі Стоор, і спустилися широкими сходами до їдальні Вайриного сімейства.
Сама ж Вайро була засмучена і роздосадувана, і навіть гаряча картопля із духмяними шматочками за жаристого м’яса її не радували. Вона чула, як мама поспішила привітати елі Нро та Аелі, запрошених на обід в честь гостя, однак навіть поява подруги не підняла їй настрою та не змусила погані думки вилетіти з голови. А то! Осор, сам того не знаючи, зачепив болючу струнку: адже улюблена пісня Вайриної мами, тата, бабусі, учителів, друзів і друзів друзів було дорікання стосовно її вітруватості, пустоголовства та дитинства, що аж надто затягнулося. Сварки, докори та розмови на цю тему переслідували Вайро з того самого дня, коли вона, представниця показового сімейства, була виключена зі школи, де лишилися всі її друзі та „одноманкурівці”, і переведена у виправну школу для „тяжких” дітей. Освіта там давалася значно гірша, та і школа, по суті, нікого не перевиховувала, лише вчила викручуватися, брехати, шукати виходи і давала безліч однодумців-однолітків. І тут приїздить той, хто...Той, кого Вайро так довго чекала і згадувала, засоромившись з власних думок та накриваючи голову ковдрою, аби ніхто не бачив її почервонілих щічок, і він так само говорить про дитинність, шибайголовість і далі по списку.
Вайро нахилилася до гостя і злегка пхнула його під столом ногою:
- Чому мене всі намагаються переробити? – запитала тихо вона. – Ось ти мене навіть не знаєш. І то критикуєш! Якого дідька? Яка тобі до мене справа?
Олів примружив очі і так само тихо шикнув:
- Звісно, ніякої! Аякже! Я просто так приїхав за тобою аж у саму столицю! Просто так вирішив взяти тебе у мандри.
Почувши це, Вайро вдоволено посміхнулася.
- Не просто так?..
Олів дивився вбік. Вайро розглядала стіну, вивчаючи симпатичний візерунок з тріщинок на глині.
- У тебе можна буде трохи пожити? – запитав Олів. – Доки ми вирушимо? Мені нема де.
- Напевно. Я запитаю...


Вже другий день Олів жив у Вайро. Розмовляти їм не було про що, хіба що дівчинка розповідала про Навуку та (зовсім трішки) про Елас, а Олів ділився розповідями про життя у селі та спогадами про недалекими своїми вилазками у ліси та найближчі поселення. Олів мріяв про подорожі, однак нікуди, окрім столиці, не їздив, тож розповісти поки не мав чого.
Вайро дедалі більше почала сковувати якась невпевненість, Олів весь час сидів, втупившись у книжку. Часом, перед сном, або повертаючись із занять, дівчинка думала про те, що відчуває поряд з Олівом. Він, здавалося, походив із села, однак по фразах, випадково зронених у розмові, було зрозуміло, що він дуже розумний, і куди старший по розвитку за свій фізичний вік. Хто знає, може всі осори такі, заспокоювала себе Вайро. Однак це їй не допомагало, і кожне слово, сказане при юнакові, дедалі більше видавалося їй дурницею.
І ніхто не згадував про те, що трапилося колись вночі.
Елі Стоор знати не знала про те, що Вайро збирається у якусь мандрівку. Вона, як і решта жителів Келькії, свято вірила в те, що на цім світі розумні істоти мешкають лише в межах кордонів її рідної країни. За межами, як здавалося їй, були дикі незвідані землі, і допустити те, що її дитина туди сунеться, було неможливо. Однак її подруга елі Нро, здавалося, про щось здогадувалася і намагалась натякнути елі Стоор. Аелі була дівчинкою куди більш відкритою, ніж Вайро, і часом, після зустрічі доньки зі своєю подругою та осором, елі Нро читала по її очах та виразу обличчя дуже багато чого цікавого. Воно й не дивно. Аелі нізащо б у світі не відкрила б таємницю задумки Вайро, однак вона так переживала за подругу, що приходила додому зовсім подавлена, а іноді навіть відмовлялася від вечері. Вайро ніжно любила Аелі, але жила своїм богом, і прислухатися ні до яких порад не збиралася. Тим паче порад лишитися дома і спокійно вчитися у школі, поступати в Академію, виходити заміж... Елі Нро бачила, як Аелі шукала щось у комірчині, а потім розпитувала у тата еліка Нро про спальні мішки, які вони колись пошили для поїздок за місто. Вона не хотіла прямо говорити елі Стоор свої побоювання, адже, зрештою, не знала нічого напевно, однак, все ж, просила подругу послідкувати за донькою або навіть поговорити з Олівом – без сумніву розумним та відповідальним юнаком.
А винуватиця таємного переполоху мріяла про своє. Вайро сподівалася, що якщо вона вирветься за кордон Келькії, то відкриє надзвичайний світ, повний пригод та чудес. Вона навіть знайома була із представницею закордонних земель – з Елас. Хоча Елас майже нічого не розповідала на цю тему, однак по ній самій було видно, які там люди. Олів же, хоча ніколи нікого “звідти” не зустрічав, однак мав неабияку фантазію і вимріював роками інші світи. Він випадкову зустрів єдину людину, котра згодилася полегшити йому тягар самотньої довготривалої подорожі. Ця людина виявилася звичайнісінькою маленькою дівчинкою, з котрою, ймовірно, ще доведеться помучитися, адже кожній маленькій дівчинці врешті-решт захочеться у теплу ванну, випити гарячого какао та заритися з головою під м’яку ковдру. А цього, на жаль, мандрівка запропонувати не могла. Він слухав розповіді Вайро про проміняні чоботи, про холод та голод, про Елас та польоти, однак чомусь не міг цілком повірити у те, що в цих оповідках немає купи прикрас. Однак навіть така попутниця - краще, ніж нічого. Для цього осор і розшукав Вайро. Він пам’ятав її трохи смутно, але тепер познайомився ближче, і побачив звичайнісіньку чотирнадцятилітню дівчинку. Однак переповнену бажанням зазирнути за кордон.
А Вайро повністю піддалася чарам вродливого розумного і такого незвичного юнака. Дівчинка сторонилася своєї першої пасії, аби не здатися дурною, і тому весь час відсиджувалася у діда Каро. Вона часто думала про те, наскільки глибоким і цікавим виявився той, кого вона тихо, аби ніхто не почув, називала „коханим”. Його зовнішня легковажність була лише маскою. Сам же він був серйозним і аж надто заглибленим у себе. Олів, здавалося, був зліплений із безлічі прошарків та закапелочків, які робили його багатогранним та незрозумілим. І трохи страшним.
Вайро видавалася дитиною. Вона і була дитиною, але впертою. Впертість часто рятувала Вайро, і ось враз підкинула у голову ідею все-таки довести усім, що дитинність, власне, не така вже й завада, аби стати кимсь... Вайро навіть не могла сказати точно, ким саме, однак кимсь _таким, як треба_. І ось, на горищі у Каро, відчуваючи, як дурне почуття юнацької закоханості вже неможливо зупинити і стримати, Вайро обгризала нігті та будували плани стосовно того, якою вона повинна стати, аби вразити цього мовчазного, і, звісно!, самозакоханого Оліва, на якого вона мала нещастя запасти.
....
Спочатку вона хотіла швидко прочитати багато книжок і стати сильно розумною.
У діда Каро були полиці із книгами, про які він завжди казав, що це дуже розумні книги, і читати їм дівчаткам поки не цікаво. Каро лише дозволяв їм роздивлятися дві книги: у одній були намальовані зірки, планети та небеса, а у другій – киші, кістки та голі савучі. Тому Вайро, під зацікавлений погляд діда, впевненою ходою підійшла до полиці, і наугад обрала собі чтиво. Однак перший же фоліант визвав у неї сильну нудьгу, бо там говорилося про якісь метафізики та абстракції.
Тоді вона полистала трактат з магії, що завалявся у Каро на поличці за іншими книгами. Там писалася повна нісенітниця про жаб’ячі лапки, і Вайро зрозуміла, що розумнішою не стане.
А потім вона вирішила показати, що вона більше не Вайро, а серйозна дівчина і з дитинним поглядом на світ.
І тоді вона написала мамі записку про те, що вирушає у далекий-далекий політ, пообіцяла, що обов’язково повернеться жива і здорова, і попередила Оліва, що завтра вони вилітають, але таємно. Сама ж сказала, що ночуватиме у Аелі.

....
Аелі вислухала тривалий монолог на тему “я хочу змінитися, але світ навколо мене тримає, тож мушу зникнути як Вайро, щоб народитися іншою у іншому світі” і знизала плечима.
- Ти хвора.
Аелі сиділа у своєму незмінному вохристому платті та плела барвисті браслетки на руки, її довге пряме біле волосся плуталося у руках та лізло в очі, а поруч неї на картатій ковдрі, розстеленій на підлозі, аби зручніше було сидіти, валялося розкидане лушпиння від горіхів.
Вайро пхикнула і відклала горіх, навіть не розлущивши.
- Це ж чому, дозволь поцікавитися?
- Ти хвора, і все. Нащо тобі щось комусь доводити? Та будь собою. Ось вихід, - сказала Аелі, оглянула браслетку та перевела погляд на Вайро, - Не зважай ні на кого.
- Ні! Я так не можу! Він вважає, що я мала та дурна, а я не така. Я це покажу! – роздратовано вигукнула Вайро і злісно за шпурила черговий горіх у самий дальній куток кімнати Аелі.
- Була б ліпше з самою собою чесна. У тобі купа гордині та дурі, - тихо промовила Аелі, яка все одно не вірила, що Вайро коли-небудь прислухається до її слів.
- Ну дякую... – спохмурніла Вайро і опустила голову. Прядки попелястого волосся спали на очі, закривши блискіт сльозинок.
Білява дівчинка відклала плетиво та тормоснула сумну Вайро за плече:
- Я не зі зла, Вайро. Однак ти така підірвана... Ти і хвилинки не можеш посидіти спокійно та задати запитання самій собі: “Хто я?” А твоя так звана серйозність та втеча з дому – чергова гра.
- Ні, не гра, - насупилася Вайро та рішуче висмикнула із ковдри кілька ниточок. - Мені знаєш як заважає оця моя дурна манера поведінки? Може б мене Елас із собою взяла, якби я була старша... Більш розумна... І ось Олів. Приїхав – і розчарувався в мені.
- Ти хороша... – Аелі зітхнула. – Просто за твоїми бурхливими реакціями та поведінкою цього не видно...
Блиск в очах Вайро зник. Вона обм’якла і тепло глянула на подругу.
- Спасибі... за підтримку. За допомогу. Як ти мене витримуєш?
- Сама дивуюся, - засміялася Аелі і зітхнула. Як їй хотілося усім закричати, аби вони не випускали цю божевільну з дому. Однак вона надто любила Вайро, а разом із тим і її мрії.



Олів слідував інструкціям Вайро. Він вибрався через вікно, пробрався на птахарню та забрав свого ібулога. Вайриного Вітра вже не було на місці. Сторож Каро мирно спав... А може і не спав, просто вирішив не перепиняти тих, хто так вірив у його дивовижні для решти келькійців історії.
Осор вивів за вуздечку птаха на вулицю, зачинивши за собою тяжкі ворота. Вайро чекала на нього. Вона була неабияка.
Колись довге сріблясте волосся тепер було коротко підстрижене та пофарбоване у червоний колір. Така зачіска додавала специфічним рисам обличчя дівчини ще більшої дитячості. Що контрастувало з чорним шкіряним костюмом в обліпку, який найкращим чином підкреслював її недитячу фігурку. Олів посміхнувся.
- Гарне маскування. Однак для того, щоб тебе не засікли у такому юному віці верхи на ібулозі, тобі варто було б постаратися виглядати постарше.
- Це не маскування. – Вайро хлиснула себе по нозі у високому чоботі тонким прутиком. – Я просто вирішила працювати над собою, щоб змінитися.
- А до чого тут зовнішність?
- А! Вона проектує нашу поведінку!
- Як знаєш... Однак попереджаю: у шкіряному костюмі ти зваришся, варто буде сонцю забратися на небосхил.
Дівчина нахилилася вперед, поштовхом тіла змушуючи Вітра зірватися з місця. Олів прищурив очі і не соромлячись роздивлявся Вайро. Гарний у неї вийшов образ.
- А як же мама? – запитав він, злітаючи за Вайро.
- Звикла вже, – сказала Вайро.
Вони направилися в бік міських воріт, набираючи максимальну висоту, перетворившись для земних спостерігачів у дві крихітні цятки. Осор милувався красою Вайриного ібулога – він був розкішний, з величезним розмахом крил, завдяки яким птах умів завмирати в польоті на одній точці. Олів вперше бачив такого птаха.
Вайро і сама відчувала, наскільки дивовижним був її Вітер. Він був ідеально навчений, надзвичайно швидкий та сильний. Сидячи на ньому, вона ставала з ним єдиним цілим.
- Я так бачу, що офіційно вилітати за межі міста ти не збираєшся! – гукнув Олів, перекрикуючи шум вітру у вухах.
- Ніі!! – відгукнула Вайро. – Але ми легко прорвемося, навіть якщо вартові нас і помітять!!
- А нас просто випустити не можуть?!
- Ні! Ми ж неповнолітні!
Вона пригнулася до пташиної спини, і розсміялася легко та щиро. Вранішня свіжість була для неї цілющим нектаром, а просторе небо – домом.
В якусь мить вона обернулася до Оліва та головою вказала на вежу вартових, які чатували зі своїми птахами, готові в будь-яку мить дізнатися хто хоче влетіти у місто, або покинути його. Вайро пришпорила Вітра та рвонула ще вище, набираючи дедалі більшу швидкість. Олів гайнув за нею.
І в ту ж мить троє охоронців здійнялися в небо, аби перепинити їх. Почувся гучний свист, що означав необхідність зупинитися, однак Вайро лише усміхнулася собі. Авжеж! Хай спробують на своїх здихлях впіймати її! Вона через плече помітила, що птах осора куди слабкіший за її власного, але дуже навіть хороший в порівнянні з іншими ібулогами. Тож їх, по ідеї, нагнати не могли.

Погоня тривала доволі довго. Вартові не здавалися, і все свистіли їм у слід. Вайро знала, що якби у Оліва був слабкіший птах, то по ньому давно стріляли з арбалета, однак ібулог був сильним і не підпускав вартових на відстань пострілу.
На захід від міста починався ліс. Вайро ніколи не була в ньому, однак впевнено спрямувала свій політ туди. Олів слухняно летів за нею.
- Олів!! Ми зараз спробуємо відірватися від них у лісі!! Зможеш?!
- Зможу! – почувся приглушений вітром голос осора, і тепер у тому голосі розрізнялися нотки радості від такої захопливою гри.
І вже скоро вони на повній швидкості ввірвалися у гущавину велетенських дерев. Розумні птахи самі скеровували свій лет, аби не обідрати крила об гілля, а вершникам лишалося тільки щільно притискатися до спин ібулогів, ховаючи голову від раптового удару об дерево. Вони мовчали, а їхні птахи летіли несподівано м’яко і тихо. За спинами лунали свистки, однак шум ставав все більш віддаленим. Врешті зник.
Вайро різко осадила Вітра і той слухняно опустився на вологу гілку старого дерева. Поруч примостився птах Оліва.
- Хух. Чесно кажучи, почав матюкати тебе про себе.
- Ну бачиш. Наче відірвалися. – Вайро переводила подих. – Нас не дуже переслідували, бо ми вилетіли з міста. Було б гірше, аби ми з нього влетіли без дозволу. Ми куди полетимо?
- Ми?.. Ну...Ти ж на захід хотіла.
- Угу.
- Ти хоч зібралася у дорогу далеку, чи так, на прогулянку?
Вайро трохи образилася і демонстративно відкрила свою дорожню сумку: показала теплу одежу, кремінь, сушки, фляжку з водою та ще купу всіляких дрібничок.
- Молодець, - кивнув Олів.
Дівчина насуплено глянула на осора.
- Давай домовимося так. Я докладаю максимум зусиль, аби не вести себе, як вередлива дитина, а ти в свою чергу, обіцяй мене за таку не мати. В кінці кінців у нас же різниця у віці з тобою – якихось пару років!
- Гаразд. – погодився Олів і легко хлиснув повіддям свого ібулога. Той труснув головою та пірнув з гілки у повітря. Вайро труснула незвично коротким волоссям на піднялася слідом, тріпаючи свого Вітра під пір’ячком на шиї. Як же переповнювало її почуття далекої і невідомої радості...
І вони тихо полетіли по лісу, не ризикуючи злетіти над кронами дерев у вільне небо.



Олів був просто унікальною людиною. Він знав безліч усього, перечитав цілу купу книжок. Вайро дивувалася, чому ж він не вчиться в Академії, однак осор відповів, що йому це ні до чого, бо він хоче до всього докопатися сам. Коли Вайро запитала, до чого саме, він таємниче відповів: “До суті”.
З ним було цікаво. Вдень вони здебільшого мовчали, вночі ж, перед сном, хлопець починав щось розповідати. Що саме дивне – Олів стримав свою обіцянку, і більше не показував свого ставлення до Вайро, як до дитини. Якщо він розповідав про щось, то говорив це просто так, без вихваляння чи милування самим собою. І у нього це виходило настільки гарно, що Вайро зрозуміла: вона ненавиділа вчитися не через нудність наук, а через бездарність викладання. А Олів був чудовим учителем.
Довга мандрівка робила свою справу. Їм часто не було що їсти, адже знайти їстівні плоди чи коріння не завжди вдавалося. У Оліва був із собою поганенький лук, яким часом вдавалося застрелити якусь маленьку звіринку, однак це траплялося аж надто рідко. Їхні птахи схудли, їхні лиця обгоріли на сонці та обвітрилися. І осор, і савучка час від часу думали про те, що потрібно повернутися, що сама затія була безглуздою: їм же казали, що за кордонами нікого нема! А якщо і є, то дуже-дуже далеко, і, вочевидь, вони летять зовсім у інший бік. Однак друзі не зізнавалися в таких думках одне одному.
Минали дні, і Вайро спохмурніла та стала серйозною. Вона вимотувалася за день страшенно, і фізично, і розумово. Адже Олів говорив їй купу речей, при чому багато чого лишаючи недоказаним, і вона вперше почала думати, аналізувати, шукати відповідь. Часом Вайро помічала, що те, що Олів вишукував у книгах, вона завжди знала сама, тільки не могла оформити це слова. Олів же ніби давав їй необхідну поняттєву систему, і вже скоро вона відчула справжню насолоду від дискусій на різні теми. Нехай вона ще не могла охопити багатьох речей, але її друг дав їй основне – уміння мислити. І любов до пошуку.
Одного ранку тіло відмовило їй.
Вони надто довго летіли, і надто мало їли, і взагалі очі втомилися від одноманітного пейзажу сумних степів та рідких лісків. І коли сірий холодний ранок в черговий раз пообіцяв довгий та одноманітний день, Вайро зрозуміла, що не може змусити себе піднятися.
Олів намагався розбуркати подругу, однак вона лише стогнала у відповідь.
- Треба вирушати... Ну вставай...
- Я не можу, Олів! Усе болить... руки...ноги...Дай мені спокійно вмерти!
Осор не знав, що робити. Він спробував переконати Вайро зробити над собою зусилля, однак вона лежала трупом на землі і не бажала навіть носа висунути з-під плаща.
- Це все безглуздо, Олів! Ми вже третій тиждень у дорозі. Я голодна. Мені холодно. Я брудна. І де ж ті люди, котрих ми шукаємо?!
- Це не означає, що їх нема. Може ми летимо не в той бік?..
- Олів...Давай тут лишимося на трохи. Нехай птахи перепочинуть...
Олів глянув вперед. Вдалині виднівся старезний похмурий ліс із велетенськими деревами. Позаду – сотні кар відстані від дому.
- Ну гаразд.
Птахів відпустили політати, а осор вирушив на полювання і забив кілька маленьких звіреняток. Він приготував смачну печеню, після чого поліз до Вайро грітися під плащ. До чого було гарно нічого не робити!
Її тіло було зовсім поруч. Спогади про єдину ніч, проведену в коханні, були якимись стертими і неймовірними. Біля нього лежала поки що тільки мила молодша сестра, забавна подруга. Але щось всередині народжувалося, вибудовувалося. Можливо це був просто потяг. А може щось більше.
Надворі був прохолодний день, а під плащем він грівся у її теплі. Тіло дівчини пахло кислуватим димом, у її волоссі плутався пісок та травинки. В цьому було щось первинне і сильне. Олів провів рукою по її щоці.
“Нарешті” – подумала Вайро, якій було страшенно соромно зізнатися собі, що вона чекала саме на такий знак.

- Гей, привіт! – почулося “знадвору” на значно видозміненій келькинській мові.
Копошіння під плащем припинилося і Олів випустив з рота Вайрине вухо, яке ніжно пестив язичком.
Якусь мить обоє лежали тихо, а потім висунулися “на світ”. Перед ними стояли дві дівчини років 18-19, тримаючи за вузду своїх птахів.
На них були вільні шкіряні одежі, котрі не стісняли руху, а на ногах та на руках красувалися візерунчасті металічні пластинки. Подібного елементу вбрання Вайро ще не бачила. Волосся однієї було зібране у тугий хвіст, інша ж була коротко стрижена і дуже миловидна. Вони з цікавістю оглядали Вайро та Оліва, зовсім не бентежачись з того, що перервали парочці інтим.
- Ви хто і звідки? – запитала одна з них.
Дівчата були неабияк засмаглі і напрочуд сильні. Мова їх видавалася надто грубою, рухи різкими та агресивними.
І у Оліва, і у Вайро, очі розширилися від несподіванки та радості. Вайро спохватилася і хотіла було розповісти, однак Олів її випередив.
- А чому ми повинні одразу розповідати вам. Ми не знаємо, хто ви, тож представтеся спершу самі, - запитав він зумисне холодним тоном.
Дівчата перезирнулися. У однієї з них на поясі висів меч, у іншої він був за спиною. Рука першої сковзнула на рукоятку і пальці ніжно погладили яблуко, прикрашене зеленуватим дорогоцінним каменем.
- Ти , милий чоловіче, краще одразу відповідай... – сказала перша.
- Тим паче, що ти гість у цих землях, а ми – хазяї, вставила друга.
- У яких таких землях? - запитав Олів. – Я навіть не знаю, де ми!
- І куди ж ви летите? Що, просто так, мандруєте?
- Просто так. Ми вирішили перевірити, чи є люди за межами Келькії, - безтурботно відповів Олів.
Дівчата знову перекинулися поглядами і таємниче заусміхалися.
- Аааа, Келькії. Знаємо ми вас. Ховаєтеся за тридев’ять земель, нікого знати не хочете. Дивний народ!
- А ти чого мовчиш? – враз запитала у Вайро інша дівчина. – Чи у вас не прийнято, щоб жінки говорили, коли мудрі чоловіки ведуть мову?
Здавалося, нічого незвичайного не було у тому запитанні, однак для Вайро це означало неабияк багато, і розповіді Каро нахлинули на неї у неабияких барвах.
- Не дуже ви полюбляєте чоловіків. – обережно сказала Вайро. – Прям як альварки.
- Ха-ха-ха! – дівчата засміялися, і вправно застрибнули на ібулогів. – Слухайте, незнайомці. Дорога далі закрита. Повертайте назад! Інакше вас змусять це зробити!
- То чиї це землі?! – гукнув їм вслід Олів.
- Не ваше діло! – крикнули вже згори дівчата і зникли, беззвучно підганяючи своїх птахів острогами.

Олів та Вайро перезирнулися. Їхні лиця світилися.
- А ти казала, що нікого немає. Бачиш – там хтось живе. Видно, що кордон, - вдоволено сказав Олів, радісно заломивши тонкі красиві руки.
- Це альварки! – сказала Вайро і нарешті повністю виборсалася із плаща.
- Маячня це, а не альварки. Альварки – всього лише легенда, - лагідно сказав Олів. – Адже з точки зору історії, соціології, психології...
- Ага, послухати келькійців, то інші країни – теж легенда, - грубо перебила його Вайро, аби не чути того, наскільки з точки зору всіляких логій неможливе чисто жіноче суспільство, - А я тобі кажу, що це альварки.
- Та хай їм грець, - махнув рукою Олів, - треба думати, як нам далі діяти. Їхати напролом, чи обійти?
- Ти як знаєш... – Вайро стиснула кулаки, - однак я свого шансу не провороню. Давай ти мене тут почекаєш, а я полечу за тими двома...
Дівчина схопилася на ноги, накинула на плечі плащ та змерзлими пальцями застібнула защіпку.
- Будь розумною, Вайро... – Олів підвівся і провів рукою по її щоці. – Ці дві кралі – просто охоронниці. Альварки – міф. Тебе поженуть в шию звідтіля, як тільки ти туди прийдеш, що б то не було. Чужаків там не люблять, ти ж бачиш! Давай ліпше об’їдемо, пошукаємо більш дружнє місце. Принаймні, ми вже знаємо, що праця наше не даремна.
Вайро з докором глянула на Оліва і свистом покликала Вітра. Вона темною плямою виднілася на фоні жовтуватої трави, її коротке волосся розвівалося, а голова важко опустилася на груди. Не хотілося так вчиняти із Олівом, він, все-таки, її друг, але ще була мрія, заради якої, власне, вайро і покинула Келькію.
- Оліве, я б тебе з собою взяла, однак альварки ненавидять чоловіків і....
- Знову ти зі своїми альварами! – сумно сказав Олів, - ти ж сама хотіла, аби тебе не вважали дитиною...
- ...і вони послухають мене, лише якщо я буду сама! Будь ласка, не тримай мене. Я дуже прив’язана до тебе, і навряд чи зможу покинути тебе, якщо ти будеш проти...
- Люба Вайро... – Олів пригорнув її до себе. – Ти замріяна дитина, яка хоче знайти казку. Може це твій шлях...Хто тебе знає? Головне – не жалкуй про прийняте рішення. Я буду на тебе чекати тут.
Очі Вайро просяяли і легка волога затуманила її погляд. Вона навіть не думала, що осор так просто її відпустить. Він і сам від себе такого не очікував, але, можливо, Олів просто знав ціну всіляким дивовижним мріям.
- Спасибі, Олів!.. – вона неуміло поцілувала його в губи, заскочила в сідло та пришпорила птаха. Ібулог тріпнув головою та блискавкою злетів вгору. Внизу в’яло змахнув рукою Олів. Вайро було боляче залишати тут його самого. Нехай він не кохав її, одна вона знала, що Олів чекатиме на неї попри все, навіть якщо чекання затягнеться на роки.

....Вайро гнала що було сили, і скоро під її ногами хвилювалося темно-зелене море лісу. Вона летіла і летіла, але ніде не бачила двох вершниць, з якими щойно розмовляла. Вона скерувала політ Вітра вниз, і його лапи мало не торкалися вершечків дерев, аж раптом із хащ вилетіли вже не дві, а чотири наїзниці, і, щільно оточивши Вайро, направили на неї свої стріли. Вайро ковтнула слину і покірно полетіла вперед, навіть не пробуючи тікати. Вершниці порухом очей вказували їй шлях. Скоро всі п’ятеро опустились на величезну гілляку.
- Ми хіба не попереджали? – суворо запитала дівчина з “хвостом”.
- Попереджали... – пробелькотіла Вайро.
- Атож. І чого ти сюди летиш?
- Я хотіла з вами говорити...
- Про що?
- Про альварок...
- Про яких таких альварок?
Вайро говорила, не піднімаючи очей, пришпилена суворими злими поглядами.
- Про тих, що живуть тут, про те, що я дуже хочу до них приєднатися, і...
- Ха! – пирснула жінка, що була дещо старша на вигляд, бавлячись пальцями з тятивою лука. – Чого б це їм тут жити? І нашо їм таке мале, як ти? Чому їм брати у свої ряди знайд? Думаєш, у них мало воїтельок, народжених такими ж воїтельками, які з молоком матері всмоктали мистецтво війни, силу та хоробрість?
- Я так думаю, що якби ви не були альварами, ви б стільки за них не вирішували і не говорили б. – тихо і твердо сказала Вайро, не піднімаючи очей.
- Відважно! – засміялася жінка. – Ну що, дівчата, звозимо малу в омріяну країну? Зав’яжіть їй очі!
Дівчата нерішуче пом’ялися, але зрештою виконали наказ, туго і не зовсім люб’язно зав’язавши очі Вайро.


Руки жорстко тримали її за талію, а по лицю хлистали час від часу гілки. Вони летіли вже кілька годин, і Вайро почувалася просто жахливо від того, що не може побачити, куди вони прямують. Її охоронниці, здавалося, зовсім забули про неї, і ніби чисто на автоматі одна з них стискала цупкі пальці Вайриній талії. Спершу вони летіли мовчки, а потім враз розслабилися, ніби потрапили у місце, звідки жоден звук не вирветься до стороннього вуха, і защебетали на своїй дивній мові, котру Вайро чудово розуміла, але розмовляти якою ще не була навчена.
- Ой, дівки, я оце подумала: чи не напроситися мені в емісари? – проспівав самий м’який голос.
- Воно тобі треба...
- Ну, не тільки мені. Я ж для наших стараюся. Он весь Коррон залишився без наших людей.
- Га-га-га! Ну да! Це ж Расена умудрилася викрити себе.
- А що? Я не знаю цієї історії!
- І я!
- Бо ви вже четвертий день сидите у цій глухомані.
- Ну?!!
- Вона ж он скільки часу витратила, щоб підібратися до Молофа. Знаєте, як їй тяжко було, вона ж, хм, вроджена! Я не знаю, хто придумав вроджених пускати у світ? Вони ж ніц не тямлять. Ми, посвячені, може й гірші воїни, та хоча б знаємо, як у руках виделку тримати, і як очками грати, аби чоловіка звабити...
- Фі!
- Фі!
- А Расену, як і кожні вроджену, тіпало від одного мужичого запаху.
- Ну?!
- Ну так от. Вони сиділи якось у забігайлівці, Расена потішала Молофа своїми воєнними пригодами ( а вона ж набалакала йому з ціле цебро, ніби була найманкою Наканського війська, яке є союзним до військ Молофа), а він хряпнув з лишнє, та його на жіноче тіло потягло.
- І?!?!
- Він поліз їй між ніг своєю смердючою лапою!
Почулося вражено ойкання і обурені вигуки.
- І?!?! – допитувалося одразу три голоси.
- А вона як підскоче, та як вихопе меч, та як відтягає йому руку, приправляючи це чистою альварською лайкою!!!
- А-а-а-а!
- Так!
- Здуріти можна! – і собі вигукнула Вайро.
Альварки притихли, перехихикнулися, та продовжили розмову далі.
- Тоді Молоф закричав, на кшталт: “Тримайте курву!”, і шестеро молодиків кинулися на Расену...
- І вона відбилася?..
- Ну, тха, це ж не ти! Тобі ще кишка тонка, а Расена від народження з мечем при боці. Таких воїнів вправних ще пошукати, однак витримки альварської вона так і не навчилася, хоча й кажуть, що вона у них...у нас в крові. Та коли самці розпускають руки – погодься, навіть ми б зірвались!
- Уф...
- Молофські посіпаки вправні воїни, але звикли покладатися лише на силу, а не на прудкість. А Расена в бою так вертиться, мов лайно в ополонці, її не візьмеш. Ось вона тією гнучкістю та прудкістю усіх і перебила, і давай тікати, бо Молоф, хоч і тяжко ранений, однак горлати, що це альварка, не забув.
- А чого ж вона його не прибила? – вставила своє Вайро. Її аж розпирало від задоволення, адже ось вона, звичайнісінька келькійська дівчинка, і їде серед самих альварів, і слухає їхні розповіді і вже зовсім скоро ступить на їхню землю!
Дівчата знову змовкли і витримали паузу. Врешті одна з них з натяжкою і ніби неохоче відповіла:
- Надто багато сторонніх чуло лементу про те, що Расена альварка. Якби вона вбила таку цяцю, як Молоф, Валофукос пішов би на Альварію війною. Так хоча б обмежується невеличкими набігами.
- Отож! Ми мозоль на їхній дупі, однак поки не болючий. Це наш перший промах. Вони взагалі донедавна навіть не знали, що ми існуємо. Однак так склалося, що... А, на біса я тобі все це кажу?..
- Коротше, вони б не спустили нам з рук смерть королівського сина. Якби ми були у повній бойовій готовності, то відбили б удар Валофукоса, а так надто багато наших воюють на кордонах Гарони. Валофукосу було б швидше стягнути усі свої війська для цілеспрямованого нападу, їхній улюблений бліцкриг спрацював би в нашому випадку безвідмовно. Наші найкращі війська надто далеко... Ми й так посилено готуємося до захисту, бо Валофукосці нам не пробачать такого нахабства, навіть якщо це не смерть Молофа. Але, принаймні, їх буде менше, ніж якби були відкликані усі інші їхні військові групи. Ми вистоїмо.
- До речі, любі мої...- це говорила сама старша альварка. – Якби Тенако дізналася, що ви так вільно говорите в присутності чужинки, вона б вам дала тако-о-ої прочуханки!..
- Хей, чого ти, Соно? Ця мала – з Келькії, вона до сьогодні думала, що окрім їхньої країни на цілому світі більш нікого немає. Думаєш вона хоч слово розуміє з того, що ми кажемо?
- Хто її зна. Мала, що скажеш?..
- Я зрозуміла, що Вало...Валофу...коротше, усі, хто за Молофа, той поганий, а ви хороші...
- Га-га-га! Як у тебе все просто в голові розкладається! Думаєш, все так легко! Га-га-га! Ну й тобі того не треба. Не бери в голову того, чого не осилиш.
І вони, перерегочуючись, летіли далі, ніби не відчували втоми від багатогодинного перельоту. Вайро засмутилася, адже їй так хотілося поговорити...