Вітер часто стомлювався, бо лише з тиждень назад вперше зміг набрати висоту. Вайро проміняла свою вишиту сумку та чоботи на найдешевше сідло та упряж, і тепер гріла ноги у пір’ї птаха, а по ночах куталася у його крила, як колись у пропитий плащ. Вона вже скоро мала бути дома.
Ніч застала її у польоті. Під ногами запалювало свої вогні поселення. Було холодно і дуже хотілося їсти.
Вайро скерувала політ іболуга вниз, і він опустився перед невеличкою обшарпаною хатинкою. Дівчинка зітхнула та в темряві спробувала розгледіти обриси якогось сіновалу, аби закопатися у такій духмяній постелі та проспати до ранку. Про вечерю годі було мріяти: було темно, і навіть якби Вайро пішла шукати щастя на чужі городи, навпомацки вона навряд чи знайшла б щось їстівне.
Дівчинці було холодно і мерзотно, вона переминалася з ноги на ногу, і ніяк не могла зважитися постукати та попроситися переночувати. А якщо на неї накричать та поженуть із двору? Але холод підганяв. І їсти хотілося. Вайро вдихнула свіже повітря і, врешті, зважилася - постукала. В ту ж мить сміливість зрадила її, і вона вирішила утекти подалі – хай буде що буде, якось переживе і цю ніч, як переживала минулі. Однак двері відчинилися так швидко, що вона не встигла навіть розвернутися.
На порозі стояв юнак.
Вайро скрикнула.
На його плечі спадало довге зеленаве волосся, лице віддавало ненормальною жовтизною, а очі...були великими і зеленими...і не людськими. А як у бабок , що влітку граються на ліліях.
- Ти чого? – запитав він.
- Вибачте, – сказала Вайро все ще чуючи, як гупає її серце. Їй було соромно за свою поведінку, і вона буркнула – Я піду... Вибачте...
У дверях з’явилася невисока жінка, точно така, як хлопець.
- Що ти хотіла, дитино? – трохи грубувато, але лагідно запитала вона.
Вайро подумала, що треба говорити, раз вже постукала у двері і підняла на ноги чужих людей, тож тихо промовила:
- Еее...Я мандрую... і мені дуже холодно... Я хотіла...
У дивної жінки із зеленими косами лице враз набуло материнського виразу, вона кинулася вперед і, схопивши її за руку, затягнула у теплу хату.
- Заходь хутчіш! – і хлопцю, - Олів, нагодуй птаха і прив’яжи у птахарні! Дівчинко, чому ти боса? Заходь же!
Вайро розгублено м’ялася на порозі.
- Давай, у нас якраз вечеря! Йди!
І не встигла дівчинка отямитися, як її посадили за стіл, за яким вже смачно чавкав батько сімейства та молода дівчина, очевидно донька. І всі такі не схожі на людей!

Вайро нарешті від’їлася.
- Куди ж тебе покласти? – бідкалася мати. – Ну й злидні! У нас же діти-двійняшки, здорові вже – по 17 годків - а й то разом сплять. А воно ж хлопець та дівка! І що його робити? Дві кімнатки, два ліжка, а й ті – мацюпство!
- Мамо, не кричіть, – підвелася дівчина, накинувши на плечі хутряну накидку. - Я піду до подруги спати, все буде гаразд. А ви гостю покадіть з Олівом.
- То й покладу! Правда твоя! – і жінка кинулася перестилати постіль, аби дівчинку вкласти у духмяне чисте ліжечко.
Доки батько на дворі колов дрова, Вайро зиркнула на Оліва. Він був настільки красивий, що таким красивим просто не личило бути чоловікові. Аби не ці страшні очі... І все це сімейство.. Таке витончене зовні, але ж одразу видно, що люди, ...чи не люди...,з села. Їхня мова, звичаї... Вайро потупила погляд. Жарко...
Червона барва торкнулася її щік, ноги приємно ломило від втоми та розігнаного холоду. У темній невеликій кімнаті, відділеній від основної наполовину піччю, а наполовину тяжким килимом, підвішеним до поперечної балки на стелі, сушилися на ряднинах яблука, на балках висіла прибита калина і заплутані у павутинні мухи, а на підвіконнях лежали неакуратними стопками пожовклі книжки.
- Завтра рано вставати. – сказала мати, коли постелила постіль. – Тож у ліжко, дітки, у ліжко. Батько зара дрів наколе, підкине у грубку – до ранку грітиме. Ми тебе нічим не образили, дівчинко?
Вайро похитала головою. А очі злипалися...
Вона роздяглася та пірнула у постіль. Її тіло пахло сіллю, бо ще донедавна вона купалася у морі. Як же її розморило! М’яка перина (такі бувають лише у селах!) огорнула її тіло ніжно та тепло, голова утопилася у подушці, і одразу накотився сон...
Поруч ліг Олів. Вайро чула, як він повернувся до неї.
- То ти здалеку?
- З Келькії... – сонно відповіла Вайро, неохоче відриваючи слова з вуст.
- Я ж то думаю! Ти так здивувалася, коли побачила мене. Одразу видно, що ніколи не бачила осорів. Так звати наш народ. Всі ми так виглядаємо, як я...Ну...Ти зрозуміла.
Вайро повернула голову. Місячне сяйво виривало з ночі два величезних ока...Які світилися. І під ковдрою зеленаво сяяла шкіра осора. Вона не повірила очам! Сон зняло як рукою.
- Ти світишся! – шепотом крикнула вона.
- Так, трохи є. Але це тільки восени та весною.
- Уау!
- І не кажи.
Олів скинув ковдру та встав на ліжку, демонструючи все своє сяйво. Виглядало неймовірно, особливо підсвічена тканина нічної сорочки.
Сяйво було заслабе, щоб побачити його при світлі, однак вночі воно ставало явним. Вайро і собі схопилася, обдивляючись Оліва всього.
- Нема слів! Здуріти можна! Ти так відрізняєшся від людей!
- Напевно!
- А тіло у тебе таке ж, як у нас?
- Ну... Можемо порівняти. – лукаво сказав хлопець, однак Вайро була надто захоплена, щоб почути відтінки у голосі.
- Так, давай! Давай! – аж шипіла вона, боючись, щоб не зірватися на голос та не побути усе сімейство.
Олів знизав плечима і скинув сорочку.
- Уй, мама! – видихнула Вайро і відвернулася. – У осорів усе було цілком людським.
- Ти що, злякалася?
- Нічого подібного! – відповіла Вайро і повернулася назад, радіючи, що її червоних щік не видно через темряву. Вона провела рукою по його шкірі...Красиво... Пальці темними силуетами вирізнялися на фоні зеленкуватого сяйва. Здавалося, ніби тіло осора наповнене сяючою кров’ю, яка пробиває крізь шкіру своє світло.
- Твоя черга. Чи боїшся? – засміявся Олів прикривши свої величезні ненормальні та страшні очі.
- Аж два рази! – і Вайро скинула одежу.
Якусь мить вони розглядали одне одного. Олів запитав.
- Ти не відчуваєш нічого дивного?
- Ти про що?
- Ну...Ну...
Осор враз засміявся і обійняв Вайро, а потім він повільно провів рукою вниз по животу, нижче...
І Вайро відчула те “нічого дивного”. Вона навіть повірити не могла, що може таке відчувати.
- І що робити? – запитала вона.
- Повністю довіритися мені.
- А це не погано? Те, що ти зі мною зробиш? - що саме дивне, Вайро справді не знала, що ж Олів збирається з нею зробити.
- Це чудово! – запевнив він її. – Тільки благаю, не шуми. І...ні слова батькам.

.............

Прокинувшись, Вайро сіла на постелі. Чим більше вона згадувала про минулу ніч, тим більш здивованим робилося її обличчя. Отак здивовано вона і сиділа, аж доки її не покликали снідати.
Вона повільно пройшлася по кімнаті. Щось не так. Вона помацала рукою. Наче все на місці.
Брр. А як боляче було вчора! А Олів з такою блаженною посмішкою на неї дивився. І що трапилося? Ні, ну Вайро вже здогадалася, що трапилося, але ЯК таке трапилося? І чому так по-дурному? Тісно, боляче. В пам’яті чомусь Олів, який міцно затис їй рот, аби вона не матюкалася надто голосно.
Вона мусила летіти. Про це м’яко натякнула мати Оліва, і в цьому не було нічого образливого, адже вся родина – люди робочі, і гаяти час на незнайому дівчину було ніколи.
Олів власноруч напакував їй чималенький згорток всіляких ласощів, як-от меду, млинців та солодкого хліба, і подав їй на іболуга, лагідно провівши по шершавій Вайриній долоні.
- Якось так сталося... Сам не знаю як. Божевілля якесь, хах! – він прикрив повіками очі, і був страшенно схожий на стомленого птаха.
Вайро вдихнула теплий запах трав та молока, відчула хвилю ніжності, що залила хлопця. І все, що відбулося, постало зовсім у іншому світлі.
- Знаєш... – Олів знову і знову проводив пальцями по її долоні. – Я хотів би полетіти з тобою. Але не можу. Якось помандруємо, гаразд? Ми ж ще побачимося?..
- Напевно. Знайди мене, як потягне у мандри. Я полечу з тобою.
- Гаразд... – осор відступив крок назад і махнув на прощання рукою.
.....Із пакунка лилися пахощі.....
Вайро вирушила додому.