Місто було старе і порепане від дощів та вітру. У самому подиху відчувалася морська сіль і запах водоростей. Вузькі вулички, тісно забудовані будинками, вихилясами то наближалися, то віддалялися від моря. Там жили біляві люди, з обвітреними губами та загорілими тілами.
Навуку Вайро подобалось. Хоча в самому місті вона почувалася дещо затиснено, однак на морському березі від радощів аж розпирало. Хотілося галасувати, верещати і дуріти.
Її друг, якого вона за чотири дні мандрівки навчилася називати виключно Татечко, скоро зустрів купу знайомих та друзів, з якими він щороку здибувався саме тут, у Навуку. Вони потішалися над малою Вайро, розмовляли на зовсім дорослі теми, пили густий кер і залицялися до дівчат. Від них віяло такою молодістю, такою збоченістю, що Вайро просто дивувалася, чому вона зараз не може жити так, як вони. Невже ці пару років, які вона до них не дотягувала, так багато важили?
Місто з кожним днем ставало все святковіше, його наповнювали відвідувачі величезними хвилями з усіх куточків країни. Веселощі бриніли у повітрі, а у небі сновигали ібулоги із бравими наїзниками. Скоро жителі Навуку над своїми вікнами повивішували барвисті стрічки та прапорці, а у кав’ярнях з’явилися чисті фіранки. Господарі у випраних фартухах мітлами знімали павутину з темних кутків забігайлівок, а малі помічники-повари начищали келихи та каструлі піском до завидного блиску.
Татечко та його компанія ночували у таверні, по ночам голяка купалися у теплому морі, бешкетували, пили та шуміли. Життя вирувало! В ті ночі Вайро вперше відчула, що таке бути вільною келькійських забобонів. Навуку, саме крайнє місто витягнутої лінивої Келькії, збирало у своєму тілі гостей з різних куточків країни. Але, в той же час, його набережні та бруківчані вулиці, його гамір, його розваги та ритм життя, зовсім нічим не нагадували звичну сірість натомлених міст Келькії. Навуку навчав хоча б на тиждень стати вільним і забути про звички. Саме тому на щорічні Залети так хотілося повертатися: знову і знову.
І дівчинка з столиці вчилася бути вільною. Вайро позбулася сорому, бо що тут було поганого, коли хлопчаки бачили її тіло, коли вона, разом з ними, пірнала у сині хвилі? Вона вперше оп’яніла і вперше полізла цілуватися до одного з товаришів (що їй згадували зі сміхом ще дуже довго!) Інколи хлопці знайомилися з дівчатами та розходилися по кімнатах-кутках-кущах, і тоді Вайро ставало зовсім самотньо, вона не розуміла, чому її не беруть у ті дорослі забави.
- Мала ще, – казав Татечко. – Тобі рано.

І ось перший день Залетів.
По всьому місту – ліхтарики, прикраси і квіти. На центральній вулиці – величезна арена, сотні учасників, тисячі глядачів. Все починається з урочистої музики, і ось перший повітряний акробат робить свої трюки на спині у птаха.
Вайро слідкувала і не могла відірвати погляду від того дива. Як все було прекрасно! Як казково! Перший день був присвячений показовим виступам. А під вечір планувалися перегони, в яких Татечко вирішив взяти участь.
Ібулоги, здавалося, аж сяяли в промінні південного сонця. Їхні дзьоби були начищені, а у хвости дбайливо вплетені стрічки. Стрункі жінки у тонких одежах танцювали верхи на птахах, і, здавалося, не помічали тієї висоти, що розділяла їх та землю. Вайро забувала дихати, коли учасники виступу починали показувати свою майстерність. Здавалося, що ні вага тіла, ні швидкість польоту не мали значення. І часом Вайро не могла повірити, що вершник та птах – це дві істоти.
Арена вибухала криками, зойками та сміхом. Далекому шуму хвиль вторили тисячі глядачів, що плескали у долоні. А Вайро не мала сили навіть аплодувати – вона невідривно, захоплено дивилася вгору.
Однак цілий день сидіти і спостерігати Вайро не могла. Втомилася. Тим паче було ще на що подивитися: неподалік арени був ярмарок. Вона смикнула Татечка за рукав і запитала, перекрикуючи натовп:
- Я піду туди подивлюся... Можна?
Татечко буркнув щось під ніс своїм гундосим голосом. Але думки його були зараз далеко: він думав про вечірні перегони. І маленька дівчинка, що канючить поруч, його дуже дратувала.
- За годину чекаю тебе тут, – дозволив елік, і відобразив на обличчі відповідну до випадку суворість – для переконливості.
І Вайро пішла, продираючись крізь натовп, на галасливі торги.
А там стояв такий галас, що власного крику чути не було...
- Я вам даю цілих вісім шкур за цього здохляка!!! Хто б носом крутив ото?
- Міняю! Міняю! Найкращий, батько – минулорічній переможець Залетів! Міняю!
- Хто мені наступив на ногу? Приб’ю нахабу!
У дівчинки очі розбігалися. Як їй хотілося мати свого власного птаха! Її мама не мала ібулога – казала, що боїться їх. І Вайро могла лише здалеку милуватися красивими тваринами на пташарні у їхньому домі. А тут птахи були зовсім поруч, вони тріпотіли крилами, дихали, воркотіли і кричали, від них ішло тепло і характерний запах. Дівчинка перебігала від одного птаха до іншого, гладила їх під дзьобами, і сумно зітхала, коли зустрічалася поглядом із господарями. На мить Вайро навіть замислилася, що б вона могла запропонувати за самого нещасного пташенятка. Могла б свій сірий плащ. І свої чоботи могла б. А ще у неї з собою була гарна полотняна вишита сумка... Тільки хто ж таке візьме?
Натовп виштовхав її на середину, де чулася сильна сварка між власницею двох пташат та якимсь кремезним чоловіком. Чоловік спітнів та почервонів від спеки, а ще більше від лютощів, і наче горою навис над жінкою-продавщицею. Жінка на те не зважала, хвацько спершись кулаками собі в боки і раз у раз смикаючи за мотузок своїх пташенят, і й собі намагалася перекричати чолов’ягу високим пронизливим голосом.
- От що ви мені кажете? – гиркав він. – Яка така унікальна порода? Я – кухар, мені потрібно приготувати блюдо з м’яса ібуложати на сьогоднішній святковий вечір, тому я вимінюю всяку малечу. Гляньте на них: це ж навіть кров не чиста! Крила по землі волочаться - це хвороба, шановна елі. А ці перетинки на лапах? Де ви таке бачили? Це шарлатанство, мила моя, я зараз це на всю ярмарку розголошу, і вас звідціля попруть, так що приймайте мою ціну мовчки!
- Це ж чистий грабунок! – верещала повна елі, та тягнула до себе поближче нещасних пташенят, – Вони породисті! Вони самі швидкі, самі сильні та самі розумні пташки у всьому світі! Бачите цей чубчик? Чи це не свідчить про те, що в їхніх жилах тече кров вимерлих насуурів? Це останні представники виду!
Натовп зареготався, а Вайро задумливо длубалася у носі, намагаючись виловити з пам’яті, хто такі ці самі насуури.
- Що саме дивне, що вона права... – почула Вайро справа.
Поруч неї стояла висока жінка із світлим кучерявим волоссям, обв’язаним мотузочкою. На ній були світлі шкіряні брюки та ліф, що вельми відверто демонстрував чудові жіночі принади. Вайро аж задивилася на золотаву засмаглу шкіру, таку відверто-красиву і заборонену. У них, на півночі, жінки не могли навіть уявити собі такої відвертості в одежі.
Білява красуня проштовхнулася уперед та простягнула власниці пташенят шкіряного гаманця.
- Це за двох, – сказала жінка.
Продавщиця прискіпливо та зневажливо зиркнула на молодицю, розшнурувала гамана та з подивом висипала на долоню золоті камінці.
- Достатньо? – запитала молода жінка.
- Цілком! – видихнула власниця і звела на білявку вологі очі, мало не повні сліз, – Дякую вам, ой дякую, забирайте їх, ви не пошкодуєте! – і вручила жінці мотузку.
І тут втрутився кухар, який, звісно ж, відчув себе надуреним по самі вуха.
- Що ж це таке? Я мало не купив цих малят! Оце нахаба! – загарчав він, різко розвернувшись до кучерявої білявки. Його обличчя стало з її в рівень. Білявка була далеко не низенькою, а струнка постава робила її ще вищою.
Жінка припідняла брову і спокійно відповіла:
- Я дала ліпшу ціну, ніж ваша, тож тепер товар мій.
- Ні, ну ви бачили?! – обурено звернувся кухар до людей. Ті зашушукалися.
- Пробачте, але я мушу іти, – І світловолоса рушила крізь натовп, тягнучі за собою двох малих пташат.
Вайро захоплено спостерігала за нею. Жінка була незвичайна, від неї віяло такою силою, що дівчинка просто не змогла противитися їй. І, ніби зачарована, рушила слідом.
Однак і розгніваний кухар не збирався пробачити образу. Він кивнув у натовп, і звідти відділилося троє молодиків, яким він щось злісно сказав.
А світловолоса йшла далі. Вирвавшись із ярмаркового натовпу, вона повернула у пусту вуличку, що вела аж на край міста, де жінка, вочевидь, жила.
Вайро слідувала за нею, ховаючись у тіні будинків. Дівчинка не могла пояснити собі, чому йде слідом, вона просто хотіла цього, ось і все.
І тут раптом дорогу жінці перегородила трійця тих самих молодиків, які отримали вказівки від кухаря.
- Гей, елі Нахаба! – гукнув один. – Ви розгнівили нашого шефа!
Жінка пхикнула, зупинилася і холодно глянула на своїх нових знайомих.
- То нехай ваш шеф сам від мене під око отримає. Чого вам страждати?
Молодики перезирнулися.
- Ні, ну бачив таке? Вона ще й щось буркає там!
- Зараз перестане, хе-хе. Не бійся, кралю, ми тебе бити не будемо, просто трішки підпортимо твоє гарне личко, щоб знала, як ставати на дорозі кращому кухареві Навуку!
І вони кинулися на жінку.
Вона стояла спокійно, доки перший не замахнувся.
Тоді вона, відпустивши линву, що тримала, різко викрутилася від удару, і рукою в’їхала першому у щелепу. Другий вже був на черзі, вона скрутила йому руку та перекинула долі, гепнувши чоботом в живіт, третього перекинула через себе так легко, ніби він був хлопчаком. Якась мить – і все.
- Любі мої, – сказала вона, – Це було попередження. Якщо ви зараз, замість того, щоб іти по своїм справам, знову причепитеся до мене, то я зроблю так, що ви не отямитеся десь із добу.
Чоловіки вирішили не перевіряти погрози на практиці, тим паче, що недавній досвід та тон жінки не викликав сумнівів щодо правдивості її слів. Молодики мовчки піднялися і побігли геть. І лише на безпечній відстані почулися матюки та прокльони. Жінка осміхнулася і озирнулась у пошуках пташат. І тільки тоді вона побачила дівчинку, котра тримала її ібулогів за мотузку і вражено дивилася їй в очі.
- Дякую, – сказала жінка, - що потримала їх. – І взяла у Вайро линву. – Ти йшла за мною?
- Ага...- сказала Вайро. – Ви така, гм...Незвичайна! Я просто ніби під гіпнозом слідувала за вами.
- Звідки ти?
- Зі столиці...
- Ти сирота?
- Ні, мама дома..
- Ммм, - протягнула жінка і поволі рушила. Вайро на мить здалося, що на тому їхнє знайомство припиниться.
- А ви звідки?
- Я? Ну... Я так...мандрую світом. Не маю постійного дому. Хочеш чаю?
- Хочу! – радісно вигукнула Вайро. – А як вас звати?
- Елас, – відповіла жінка і насмішкувато вклонилася.



Вона жила за містом, де знімала невеличку хатинку. Біля входу був прив’язаний чорний здоровенний птах, а в єдиній кімнатці на ліжку лежав красивий сталевий меч. Вайро лише здогадувалася, що то меч, адже зброї вона ніколи не бачила, а лише чула про неї у казках, а ще в книгах по історії, де всілякі списи та мечі називали потворними знаряддями темного минулого. І тепер Вайро стояла біля цього „знаряддя”, справжнього красивого та блискучого, і намагалася прочитати надпис на лезі, однак літери були їй не знайомі.
- У нас же заборонено носити мечі! – гукнула вона до жінки, котра вийшла на кухню, аби принести якесь частування.
- Це у вас. А я не ваша. – Елас поставила на стіл гарячий напій, і сіла на стільця, спостерігаючи за гостею.
- А що тут написано? – поцікавилася Вайро, провівши пальцем по темним знакам. На світлій сталі леза лишився запітнілий слід.
- “Перш, ніж занести меча, переконайся, що не пожалкуєш про зроблений удар”, - відповіла Елас, не зводячи з дівчинки очей.
- А на якому це?
- На мові одного войовничого народу.
- А де він знаходиться?
- З місяць польоту на схід.
Вайро випрямилася.
- Скільки-скільки?
- Місяць.
Якусь мить дівчинка стояла і мовчки кліпала очима. Нова знайома ніби очікувала подібної реакції, і тепер вдоволено посміхалася краєчком тонких вуст.
- Це означає, що за межами нашої країни є інші поселення? – повільно запитала Вайро, схиливши голову на бік. Меч моментально вилетів у неї з голови.
- Ціла купа. Не перерахувати!
- Каро був правий! – вигукнула Вайро, ляснувши себе по лобі.
- Хто?
- Каро! Один дід!
Елас посміхнулася та відсьорбнула зі своєї чашки.
- Сідай. Охолоне.
Вайро підсіла і від почутого поринула у такі далі, що, відпивши, боляче обпекла собі язика. І трішки втихомирилася.
Елас з докором похитала головою.
А Вайро все крутилося на язиці запитання, і вона врешті не витримала та швидко проговорила:
- Скажіть, елі Елас... А це правда, що існують альварки?
Елас здивовано глянула на Вайро.
- Можливо існують. Дивно взагалі, що серед вашого народу майже ніхто не знає про інші землі. Я б не змогла так жити.
Вайро ніби чекала цих слів, бо враз її очі заблистіли, вона випрямилася і затараторила не переводячи подих:
- Ви знаєте, я теж не можу! Коли я вдома, то ніби зв’язана. Подорож до Навуку – сама перша в моєму житті. І ніби ниточки, котрі з’єднані з моїм домом, обірвалися. Мене не тягне назад! Я хочу чогось навчитися, я хочу мандрувати, воювати зі злом, хочу стати альваркою! Це так чудово! А ще я хочу літати на ібулозі, а мені до повноліття ще чотири роки! Стільки хочеться! Здуріти!
Елас піджала губи і стиснула пальцями горнятко так, що вони стали білими. Погляд, кинутий на Вайро з-під лоба, притис дівчинку до стільця і погасив весь шал її очей. Жінка тягнуче мовчала, потім холодно і повільно заговорила:
- Ха-ха! Видно, що тобі лише 14, запалу купа, а розуму мало. Ти кажеш: “воювати зі злом”. Ти хоч знаєш запах крові? Ти знаєш, що таке бачити, як помирає друг? Ти знаєш той біль, коли тебе ґвалтують, взявши в полон? Кожна смазлива дівчинка тільки і мріє про романтику пригод! Але там, де це можливо, ніхто не подасть тобі руки помочі. Коли тебе ранять, ти власною рукою будеш вогнем припікати собі рану, аби не заразити кров та не вмерти. Коли ти хотітимеш кохання, то навколо буде одна лише смерть. Наївна маленька дівчинка!
Вайро відчула, що починає плакати. Їй здалося, що її ошукали, підло надурили, і потягали за шкірки, немов цуценя. А вона ще захоплювалася цією Елас. Нічого та не розуміє! Ніхто не розуміє Вайриних мрій... Сльоза викотилася з ока та потекла по скривленому почервонілому личку.
- До речі, якби ти там заревіла, тебе б підняли на сміх, – сказала жінка.
А потім трішки пом’якшала.
- Дитя, повір, я кажу лише те, що знаю. Я була там, я є в тому. Моє життя – саме те, про яке ти мрієш. І мені часом буває дуже важко.
Вайро утерла сльози, розмазавши бруд по обличчю.
- Якби ти взяла мене із собою...
Елас розсміялася, труснувши пасмами білого волосся.
- І нащо ти мені потрібна? Мені вже достатньо цих двох пташенят, через яких я ще з місяці два сидітиму тут, - вона помовчала, потім враз подарувала Вайро ще один довгий і важкий погляд. Якусь мить Елас щось обмірковувала, її чоло ледь ворухнулося від м’якої тонкої зморшки, - До речі, можеш лишатися при мені ці два місяці. Я тебе навчу гарно літати, якщо ти ще не вмієш, - зрештою сказала вона.
- Правда?! – аж підскочила Вайро, забувши про всі свої образи.
- Звісно, якщо тебе вдома ніхто не чекає.
- Ні, не чекає! – вигукнула Вайро, подумала про маму і злегка почервоніла.
- Що ж. Переїзди до мене. Мені.. е-е... нудно одній жити.
- Гаразд!
- Чекаю тебе завтра.
- Дякую!
Вайро допила чай і, розпрощавшись, побігла на пошуки Татечка.

А Татечко в той час голосно матюкався на неї та усіх її родичів до бозна-якого коліна.
- Трясця, ну! Де її носить? От же, курвина мама, взяв на свою голову!!
В ту саму мить Вайрина голова з’явилася між натовпу.
Татечко кинувся до неї, схопив у оберемок та потягнув убік. Таким злим дівчинка свого товариша ще не бачила!..
- Де тебе носить? Ти що, здуріла? Я ж відповідаю за тебе! – прошипів він, супроводжуючи кожне слово злісним трусінням Вайриних барок.
- Не горлопань! Більше не відповідаєш! - відрізала дівчинка.
Вайро вирвалася та войовниче глянула на Татечка.
- А це ще шо таке?! – запитав він, взявшись руки в боки.
- Я лишаюся тут ще на два місяці! Напишу мамі листа, ти його передаси, - поважно відповіла Вайро і зробила ще один крок назад.
- Що? Нічого я передавати не буду! Через тебе я вимушений вертатися додому, хоча міг би полетіти з друзями на захід! А тут ще такі фокуси! Тоді сама розбирайся, раз така доросла та самостійна, я у ці справи не вмішуюся! – гаркнув Татечко, якому враз терпець урвався остаточно.
- Ну і добре! Лети собі, куди хочеш. Я передам листа столичними, - махнула рукою Вайро і пішла геть.
Татечко плюнув зі злості, але перепиняти малу не став.
“Сама повернеться” – подумав він.

А Вайро тим часом повернулася до Елас, випросила у неї перо та чорнила, і написала такого листа:
“Люба мамо! Ти мене уб’єш, коли побачиш знову. А побачиш ти мене через два місяці і маленький хвостик. Але одне прошу: не вбивай Татечка...тобто еліка Варуно, він ні в чому не винен. Він зробив усе, аби вернути мене до тями! Та я не можу летіти назад, бо тут я зустріла унікальну людину елі Елас, вона дуже розумна! Мамо! Ти не уявляєш. Вона вивчає історію і пообіцяла мене підготувати до вступу в Академію на історичний за незначну поміч у господарстві. Вона дуже-дуже-дуже-дуже хороша, здуріти можна, чесно-чесно. Зі мною все гаразд, я їсти не хочу і мені не холодно, і я здорова. Так що цілую тебе міцно-міцно, я буду скоро і привезу звідсіля тобі якийсь даруночок, адресу не вказую, щоб ти не прилетіла мене шукати.
Щасливо!
Твоя неслухняна доня
Вайро.”
Така версія всього, що трапилося, здалася їй переконливою. Адже її мама так хотіла, аби через пару років Вайро поступила на історичний!


........


Часом Вайро горлопанила від захвату. Часом – протяжно визчала. Але справитися із емоціями, які захоплювали її, коли вона злітала на ібулогові під небо, вона не могла.
Елас була гарною учителькою. Перші тижні вона завжди сиділа позаду Вайро та підтримувала її, аби та не звалилася.
- Те, що у вас відбувається, - просто маячня якась. – Казала вона. – Що означає „не літати до повноліття”? Чим раніше людина навчиться триматися у сідлі, тим ліпше.
І Вайро завжди з нею погоджувалася.
Вона трішки побоювалася Елас. Та була холодна і спокійна, на її обличчі рідко коли прочитувалися хоч якісь емоції. Натомість Вайро тільки й уміла, що біситися, гарсати та дуріти.
- Контролюй себе, – радила Елас.
Однак для дівчинки ці слова нічого не важили. Вона підкорялася Елас лише тоді, коли справа стосувалася польотів. В інший час вона її сторонилася: все одно Елас не любила, коли надто шумлять та відволікають. В такі години Вайро гуляла по місту, або неспішно літала над морем, чи бавилася з пташенятами, які вже добряче виросли. Коли Елас придбала їх, лише на крилах було справжнє пір’я, а все тіло було покрите пушком. Тепер вони зміцніли, навіть навчилися трохи перелітати з місця на місце, а пух лишився тільки на животі і трішки на шиї.
Вайро любила пташенят. Особливо меншенького, котрого охрестила Вітром. Він бігав за нею, волочачи по землі надто довгі крила, і, ніби граючись, плутав дзьоба у попелястих косах. Який він був милий!
А Елас тренувала птахів. Вона тратила на це по годині вранці і ввечері. Замість голосових команд вчила ібулогів реагувати на свист, порух руки чи тіла. І вони підкорялися її волі. Щось давалося їм легше, щось важче, але Елас не відступала перед труднощами і рано чи пізно будь-які стіни рушилися.

Якось Вайро сиділа на паркані, бовтала у повітрі ногами, та слідкувала за Елас.
- І як ти так по-різному свистиш? – питала дівчинка знудженим голосом.
- Багаторічна практика, - як завжди сухо відповідала Елас, підтягуючи ремені на сідлі.
- А скоро вони полетять?
- Не відволікай мене.
Вайро зітхнула і, повернувшись, зістрибнула на землю. У вогкій хатинці розтягнулася на ліжку. На столі лежав меч. Вона піднялася, підійшла до нього, взяла в руку. Для однієї заважкий, а якщо дві? Так легше. І як цією громадиною можна управляти?
Вона махнула мечем, від чого її аж занесло вбік. Ніколи раніше вона не брала Еласиного меча до рук... Вайро була в захваті від нової забавки, і в ту ж секунду побігла до учительки, виставивши вперед блискучу цяцьку.
- Елас! Навчи мене з цим управлятися!
Елас, побачивши її, в ту ж мить кинула свою справу, підбігла і ривком вирвала меча з рук.
- Не смій більше його торкатися, – холодно відчеканила Елас, і по її обличчю було видно, що вона справді розлютилася.
- Ти чого? Я ж нічого не зробила?...
- По-перше, ти можеш покалічитися. По-друге...Цей меч... Береже мою Силу, мою енергію. В бою він зливається зі мною. Він виплеканий у тривалих медитаціях. Не руш це.
Вайро опустила голову.
- Ти надто нестримна! – враз із незвичною досадою сказала Елас. – У тобі захований нестримний ураган. Навряд чи ти колись станеш воїном. Однак гарна наїзниця з тебе буде. Знаєш...Я спостерігала за тобою. Польоти - це твоє і тільки твоє. Ти неймовірна! Це те, що тебе захопить і, можливо, колись врятує.
Вайро знизала плечима.
- І ще. – Елас помовчала. – Хотіла тобі сказати, що я лечу. Ось тільки не знаю, що робити з малечею. Вони ледь-ледь навчилися літати.
- Чому ти так поспішаєш? – спитала дівчинка перелякано.
- Бо до мене дійшли чутки про те, що потрібна моя допомога. Неспокійно стає в далеких звідси краях.
Дівчинка шморгнула носом. Елас трохи здивовано нахилилася до Вайро.
- Ти чого розкисла, га? Тобі завдання на пару років вперед: навчись не ревіти ні при яких обставинах. Надто емоційна. Це тьмарить розум.
- Ти так кажеш, ніби ми прощаємося вже зараз.
- Ні, не зараз. Однак я вилечу завтра. Новини нещодавно прийшли, тож і рішення моє було блискавичне. Чекати я більше не можу. Сьогодні вечором ти заснеш, а завтра мене не буде. Я розплатилася за будинок ще на місяць вперед. Ти знайдеш подарунок від мене завтра.
- Елас, ти що?
- Більше не хочу ніяких розмов. І не скажу ні слова.
Вайро спробувала ще розтормошити жінку, однак та кам’яним лицем відповідала на всі її звертання. Вайро нічого не лишалося крім того, щоб піти в місто.
В шинок.
“Нап’юся” – подумала Вайро. “А потім ввечері повернусь і хай побачить, як мені погано. Легше за все кинути свою ученицю так раптово!”
... А в шинку було повно народу і пахло перекислим кером. Вайро зняла плаща та запропонувала його шинкарю як плату. Він оцінив одежину недорого, всього-на-всього з відерце. Поставив те відерце перед дівчинкою. Вона тяжко зітхнула.
В шинку аж притихли, коли Вайро, зануривши голову в відро, смачно сьорбнула. Почувся регіт та жартульки.
- Ну! Жлукти! Давай! Кишка тонка?
“Я їм зара покажу, чи тонка, чи нє.”
І Вайро пила, зажмурившись та не відриваючись. Коли підвела голову, то все навкруг попливло. Землю вибило з-під ніг і вона плюхнулася лобом на стіл. І заснула.

Прокинулася на світанку від холоду. Спала вона на вулиці, під стінами шинку, накрита ганчір’ям і брудна, як остання собака. Коли ж дівчина спробувала підвестися, то голову затисло, немов у лещатах.
- А хрін хріновий йому в сракуууу... – проскімлила вона, після чого смачно матюкнулася. Треба було йти додому.
А дома було порожньо.
І тут Вайро згадала, що Елас мала полетіти. І полетіла.
Тоді вона сіла на підлогу і розревілася.
Тоді згадала, що має навчитися не ревіти.
Тоді вийшла на двір і побачила Вітра.
Це і був подарунок.