Вайро та Аелі вчилися у звичайній школі. Їм було нудно, і вони завжди з нетерпінням чекали останнього гудка, протяжного та веселого, аби зірватися з місця та гайнути на ігрища. У них було купа друзів, таких самих відірваних хлопчаків та дівчат, і їхні забави були напрочуд вар’янутими.
- Ось колись ми літатимемо на ібулогах, зовсім як дорослі, і зможемо змагатися у спритності. Будемо як вітер! – гукав один хлопчак, їхній лідер та великий штукар.
Вайро приснула.
- Та ти ще навіть корусната за шию не тримав, не те, що ібулога. Не доріс!
А треба сказати, що всі малі елі та еліки мріяли про той прекрасний день, коли їм виповниться 14 років, і їх почнуть вчити літати на коруснатах. Це були невеличкі птахи, куди менші за ширококрилих ібулогів, і їх розводили спеціально для дітей. Вони літали низько, і це було безпечніше, бо, як вірили дорослі, варто посадити невгамовне дитя на ібулога, так воно неодмінно розшите собі голову.
- Яка мудра! – рикнув хлопчина. – Ти сама не сиділа на ньому! Говорити будь-хто гаразд. А ось якби я сів на корусната, а хоч би й зараз, то одразу полетів би. Що мені вчитися? А ти, дівчисько, звалилася б.
- Хто? Я?! – вражено вигукнула Вайро і схопилася руки в боки. Вона й так була втомлена та роздратована після довжелезного шкільного дня, а тут ще різні хвальки діють на нерви.
- Ти! – мало не плюнув їй в обличчя хлопчак та залився злим сміхом, ткнувши у сірокосу дівчинку пальцем.
Друзі малих бачили, що затівається бійка. Вони б мали до цього звикнути, адже з приходом Вайро до їхньої компанії заворушки стали доволі частим явищем. Дівчинка любила керманити і доволі грубо вибивала собі місце під сонцем, однак і їхній ватажок Рован теж не пас задніх і поступатися місцем лідера не бажав. Тож між цими двома і виникали вічні конфлікти та сварки.
- Рован, Вайро...Уйміться... – попросила Аелі, однак її ніхто не слухав.
Та і хто б прислухався? Вона завжди була самою маленькою, самою тихенькою та переляканою. І хоч інколи й казала доволі тверезі та не позбавлені здорового глузду речі, її голос просто губився у загальному лементі.
... І сварка набирала обертів. Вже Рован та Вайро махали руками, вже вигадували витіюваті епітети задля мальовничих характеристик одне одного... А тут ще, як на лихо, малі проходили мимо Цукрової крамнички, біля якої було прив’язано цілих три корусната!
Побачивши такий подарунок долі, Вайро хмикнула. Рован злісно посміхнувся. У Аелі похололо в животі...
- Не треба... – прошепотіла вона. Але її знову ніхто не почув.
Рован, озираючись, вже відв’язував пташку. Пасувати перед дівчиськом? НІЗАЩО! Вайро робила те саме.
Дітвора чекала, напружено завмерши. Аелі закрила очі руками.
Ще мить – і готові. Вайро з викликом зиркнула на Рована, той відповів їй тим самим поглядом. Вони заскочили верхи на птахів та уперіщили їх в боки. Коруснати злетіли ввись.
Що на землі почало творитися! Малі кричали, підганяли, і зчинили такий галас, що, звісно ж, із Цукрової крамнички повбігали усі покупці, аби глянути, що трапилося. Серед них були і власники коруснатів, два дорослих еліка десь по 17 років...
А у Вайро закрутилася голова. Вона ж уперше злетіла так високо! Їй здавалося, що вона ось-ось упаде, її кренило то в один бік, то в інший, а страх змішався із захватом. Перед очима все пливло... Незрівнянне відчуття польоту! Так, вона була в заціпенінні, бо не знала, як правити птахом далі. Але коруснат сам, не відчуваючи на собі звичної ваги дорослого тіла та болю від вузди у дзьобі, біснувався у небі як хотів. І Вайро лише верещала від страху та щастя.
З Рованом було майже те саме. Однак щастя він не показував, а все намагався надати собі мужнього вигляду, аби ефектніше виглядати перед задавакою Вайро. Від того виглядав кумедно, надуто та поважно. І лише іскринки у очах видавали його захват.
А внизу творилося бозна-що.
- Хто ці діти? Чиї вони? – випитували у наляканих Вайриних та Рованових дружків, але ті затято мовчали.
- Рятуйте їх! – галасувала якась жінка, і ось вже кілька еліків злітає у повітря.
На третьому коруснаті здійнявся у небо коренастий хлопчина та помчав розбиратися з нахабними малолітками. Але ні Вайро, ні Рован про те не знали і не думали. Вони просто летіли. І лише за хвилини три вони побачили величезний “хвіст” що тягнувся за ними, кінцем своїм ще сягаючи землі.
Вайро злякалася. Смикнула корусната, але той, замість того, щоб летіти швидше, почав спускатися. Він пірнув під аркою у якийсь брудний дворик і став на землю... Тут тільки Вайро помітила, як же затекли її ноги, як болів кожен м’яз тіла! Вона спустилася із птахи і потягнулася. В ту ж мить на неї накинулося двоє еліків, котрі скрутили руки їй за спиною та потягли у підвал високого кам’яного дому. Вайро не встигла навіть отямитися, як опинилася у іншому дворі, зв’язаному з першим проходом між землею.
Так вона вперше познайомилася зі зграєю Блискавок. А це були саме вони.
Посеред двору, руки в боки, стояв їхній ватажок, рудоволосий хлопчина. До нього тулилася грудаста дівка і злісно зиркала на Вайро.
- Тьху ти! – вигукнув ватажок. – І кого ви сюди притягли? Що за малолітка?
- Ця малолітка, щоб ти знав, вкрала разом із своїм дружком двох наших коруснатів. Он, до речі, і дружок, - пояснив один з тих, хто тягнув Вайро.
І справді, з того ж підвалу, що й Вайро, витягли Рована, що упирався і пихтів.
- Ми не крали нічого! – крикнула Вайро. – Ми лише так...пролетітися.
- Мала надто, щоб літати! – сплюнув ватажок. – Ми, Блискавки, такого не потерпимо! Хотіла нам палки в колеса вставити? Так? Кишка тонка!
- І не тонка! – вигукнула Вайро і все пручалася, аби вирватися з цупких лещат чужих рук. Їй страшенно захотілося компенсувати жалюгідність свого становища якоюсь красивою та важливою заявою. Тому вона гордо зиркнула на рудого та заявила: – Щоб ти хотів знати, я – отаманка альварів! І скоро ми наведемо лад у нашому місті!
Доки лунав протяжний регіт присутніх, Вайро стала ватажком альварів. І дуже тішилася з того.
- Гей, ти, га-га!, альвара! – головний мало не лускав зі сміху. – А ти кулака бачила? Гей, блискавки, покажіть цим красеням, де чиє місце!


.....................

- Оооо.... – Вайро спробувала перевернутися на інший бік, але й там боліло не менше. – Мааа... – покликала вона. Не відкриваючи очей вона почула, як до неї підійшла елі Стоор. – Можна водички?
- Можна водички... – зітхнувши, відповіла мама і за хвилину вернулася із склянкою. – І що тепер будемо робити?
- Ооо...А щоооо?
- Зі школи тебе виганяють...Спілкуватися з Рованом заборонили. Мені тепер одного хочеться: почути твою версію усього, що трапилося.
Вайро розплющила очі і виявила, що одне око заплило повністю, губи розбиті, щоки напухли і болить голова. Елі Стоор з докором дивилася на доньку.
- Я тебе розчарувала, так? – запитала Вайро. – Ти думаєш: “Краще б я взяла в Манкурі миле лагідне дівчатко”, еге?
- Давай я сама вирішу, що я думаю. –сказала мама, і лагідно провела рукою по наморщеному чолі дівчинки.
- То ти так не думаєш?
- Ні, не думаю. Я люблю тебе.
- Супер! – посміхнулася Вайро, - а ти мені купиш корусната?
Стоор аж ногою тупнула.
- Щоб я не чула про коруснатів аж до твого повноліття! Мені один раз було достатньо!

......................
Чим старшою Вайро ставала, тим відірванішою робилася. Скоро під її началом була ватага у 30 чоловік, основним заняттям яких було довести Блискавкам, наскільки ті не праві. Вайро не пам’ятала своє тіло без синців, а у її руках завжди була палиця, аби дати здачі. Її ватага ні за що не билася, просто не давала Блискавкам розгулятися. А для тих був це сильний удар, адже скільки вони себе пам’ятали, то завжди тримали під контролем багато дітей та підлітків міста. А тепер виникли якісь вискочки, котрі їм заважають.
Щоправда, отримували “альвари” добряче і часто. Від бійок не відпочивали ні дня. Але у ватазі зібралися такі зірвиголови, що навіть задоволення отримували від побоїв.
Назбирала їх Вайро у своїй новій школі, де навчалися ті, кого, як і її, виключили із школи для “вихованих” дітей. Так що це вже були кадри перевірені, яким і губити, власне, не було чого. Звідки такі бралися у тихій та мирній Келькії, певно, дивувало багатьох. Але так воно часто буває – чим більше щось душиш, тим із більшою силою воно потім виривається на поверхню.
А Вайро щойно виповнилося 14.
Якось, після чергової бійки, Вайро поверталася додому у вкрай поганому гуморі. Поруч неї ішов товариш, і втішав як міг. Він горою нависав над невисокою дівчинкою з короткою стрижкою, і гнусавив щось монотонним голосом.
- Їх було більше, мала! І що б ти зробила б? Нас же тільки шестеро гуляло, а вони всі як накинулися, чоловік 15-20!
- Ми могли б задати їм жару, аби не наклали в штани від страху, - відрізала Вайро і відвернулася.
- Облиш! Ну...ну не журися.... – еліку вже було цілих 18 років, але то був такий лобуряка, що виходити з дитинства ніяк не хотів.
- Та ну це все! Так по голові отримати від клятих Блискавок! – махнула Вайро рукою і з досадою пнула стовбур велетенського дерева.
- Як тебе утішити? Ну хочеш...хочеш...Хочеш, я тебе з собою до моря на Залети візьму? – запропонував хлопець.
Вайро зупинилася і з цікавістю глянула еліку в очі.
- Що за Залети? Невже ті, славетні щорічні Залети?
- Ага. Я туди лечу! – похвалився елік і вдоволено глянув у небо, ніби вже бачив себе верхи на красивому птасі.
А Вайро аж затремтіла від захвату. Про більше вона і мріяти не могла. Щорічні Залети, які проходили на півдні їхньої країни, збирали уйму бажаючих, які хотіли показати свою майстерність польоту на ібулогах, позмагатися, чий птах швидший та вправніший, обміняти птахів, поговорити про них, посперечатися про них...Коротше, все, чого душа забажає.
До цієї події ретельно готувалися цілий рік, задля неї тренували птахів і тренувалися самі. Там можна було побачити такі чудеса польоту, які не побачиш ніколи! І ось... Щастя привалило.
- Ти візьмеш мене? – у Вайро вся бійка вивітрилася з голови в момент. – Неймовірно! А як?
Невідомо, можливо елік і пошкодував про свої слова. Але відступатися було пізно.
- Я стану твоїм супроводжувачем, бо я вже повнолітній. Тебе б таку малу ніхто з міста без супроводжувача не випустив би.
- Уау! Здуріти можна! Коли летимо?! – підстрибнула Вайро.
- За тиждень.
- Мммм.....Цілий тиждень...
- А якщо мама не відпустить?
- Відпустить!

...........
- Нікуди я тебе не відпущу!
Елі Стоор стояла з рушником у руках, із хусткою на голові, а на сковорідці пригорали млинці.
- Мам! Ти не обґрунтовуєш своє рішення!
Вайро, з витріщеними очима та розчервонілим обличчям заливалася сльозами і копилила губи.
- Мені досить було усіх твоїх пташиних пригод! Мені досить того, що ти побита, покалічена та ведеш себе, як пацанка. А якщо я тебе відпущу, то ти знайдеш халепу, навіть якщо вона буде єдина на всю землю!
- Не правда!
- Знаючи тебе, я сумніваюся у твоїх словах!
- Але я хочу!
- Я теж багато чого хочу!
- Тоді я втечу!
- Ой, налякала! – гаркнула елі Стоор та кинула рушника на стола.
Вайро вибігла, грюкнувши дверима. Вона зачинилася у своїй кімнаті та пообіцяла собі нічого не їсти у знак протесту. А якщо мама не дасть дозволу, тоді доведеться тікати, адже її друг вирушає в подорож на світанку через шість днів.
От не повезло!
З кухні лунали крики мами, котра жалілася мамі Аелі на всі біди, що звалилися їй на голову. Вайро притулила вухо до стінки і принишкла. Мама Аелі часто заходила у гості до Стоор, адже вони товаришували мало не з першого дня, як поселилися у цей дім. І ось Вайро чекала, як про неї говоритимуть погане, як засуджуватимуть та дорікатимуть. Чекала будь-чого, окрім тих слів, що почула від тихої чорнявої жіночки – мами Аелі:
- Стоор, люба...Ну чого ти тримаєш дитину? Ти ж бачиш, вона не домашня квіточка і не мамина донька. Вона дасть собі раду! І вже ж повір: якщо вона пообіцяла втекти, то її гордість не дозволить їй цього не зробити.
- Ти мені радиш її відпустити?! – обурився голос елі Стоор.
- Так, мила моя, - ледве вгадувалися слова мами Аелі, - Ліпше хай летить зі своїм другом та твоїм дозволом у кишені, ніж якимись нелегальними шляхами шукає виходу з міста та домовляється із сумнівними людьми.
Вайро посміхнулася і поволі відкинулася на ліжко. Життя знову ставало прекрасним!
І ось через шість днів вона сиділа верхи на ібулозі, обхопивши свого друга руками. Вони летіли на південь, до чудового міста Навуку.