Вони сиділи на старому горищі, а їхні очі аж сяяли від захвату. Це був чудовий вечір, теплий і сонячний, тому старий сторож їхнього будинку Каро перебував у гарному настрої. У тому настрої, коли хочеться розповідати всілякі історії двом маленьким дівчаткам, і знаходити в них вдячного слухача. Вусатий дід вистругував щось з дерева, вочевидь, знову ложки, а може якісь чудернацькі фігурки, іноді відривався, аби полузати насіння або скурити люльку з самосаду та буркуну, і розповідав щось кумедне. Часом піднімався, і човгав до старої грубки, ставив чайник, замазавши руки у сажу, витирав їх об засалений фартух та розкладав по трьох чашках вишневі гілочки і мелісу, аби заварити чаю. Аелі та Вайро любили такі підвечір’я, слухали розповіді старого і ніяк не могли змусити себе спуститися з горища, аби повчити уроки або поробити щось по господарству.
Коли у Каро від балаканини аж занімів язик, дівчатам все ще було замало історій, тому вони кинулися упрошувати діда розповісти ще щось.
Каро буркнув у відповідь, пом’явся трохи, але все ж було видно, що йому лестить така увага слухачок. Він потягнувся, витягнув перед собою руку із обрізком дерева (то таки була якась мила фігурка), і усміхнувся сам до себе.
- Ну, малеча... Розкажу я вам про одну мою мандрівку, коли на мене напали таємничі вогні... – зумисне протягнув дід, аби зацікавити малих.
Дівчата дуже любили цю історію. Любили її доти, доки не почули десь із разів двадцять. Після цього вона їм в’їлася у печінки.
- Ой ні! – запротестувала Вайро. – Ви вже розповідали нам її. Давайте щось новеньке.
- Розповідав? Хіба?
Аелі впевнено кивнула і перезирнулася із Вайро. Дівчата приснули від сміху і Вайро теж хвацько замахала головою у знак згоди.
- Ну тобі може про калинову сопілку?
- Нє, діду, це ми теж чули!
- Ах ти ж ну! – плеснув Каро руками об коліна, - Що ж вам розказати? А про альварок чули?
- Ні, не чули! – в один голос вигукнули дівчатка.
- Тоді слухайте.
Дід вмостився зручніше, поволі набив люльку та підпалив від жаринки, що жевріла на кінчику палиці, дістаної з жаркої груби. Каро випустив першу хмарину густого диму, провів очима прозоро-сілі кудла і зачекав, доки вони розстануть у повітрі. Нарешті не поспішаючи почав свою історію таємничим і зовсім не своїм голосом.
- Жив був один злий-презлий король. Він був дуже багатим королем, але йому все було мало. Тому він постійно воював. Він нападав на сусідні держави, і скрізь, де бувало його військо, лишалося суцільне згарище та купа трупів...
Він захоплював землі та брав людей у рабство, аби відправити їх на тяжкі роботи у каменоломні чи рудники, чи шахти...Люди страждали і скоро помирали, так і не побачивши рідної землі. Занадто тяжка для людини то була праця, занадто погані умови для живої істоти... Якось, проїжджаючи мимо одного невеликого поселення (а, варто сказати, самого поселення за спинами війська вже не лишалося), король побачив таку прекрасну жінку, якої ще світ не бачив! Її волосся сягало землі і хвилями розливалося вздовж тіла, її лице було вродливішим за найпрекраснішу лілею. А в руках вона тримала мале дитя...
Король, не в силі відвести погляду від жінки, забажав її у дружини. Він велів схопити її та дитину, посадити у критого воза, та відвести до королівських хоромів, що в той же час і було виповнено...
Через місяць король повернувся. Молода жінка на ймення Ніеско змарніла та схудла, виплакала очі та не раз різала собі вени, однак її устигали врятувати. Король сказав:
- Ось тобі моє королівство! Воно величезне та прекрасне! Ось тобі усі мої слуги, наложники та наложниці! Ось тобі усі коштовності з моєї казни та усі найбільші почесті! Лише покохай мене...
На що Ніеско відповіла, ледь стримуючи ненависть за словами.
- Ти – убивця мого народу! Ти – останній злодій! Усе твоє королівство збудоване на крові та сльозах! А ти ще смієш казати про кохання? Можу подарувати тобі єдине щире почуття: таку ненависть, яку навряд чи хтось ще спроможеться тобі дати!
Короля перетрусило від люті. Він не міг повірити, що якесь ніщо сміє перечити йому.
- Ти полюбиш мене...- сказав він. – Ти муситимеш полюбити мене, бо як тільки я запідозрю, що ти не любиш палко мене – я уб’ю твого виродка!
І король, вихопивши меча з піхв, направив його в бік немовляти.
Мати похолола, але більше не противилася волі короля і стала його дружиною...Скоро у неї народився другий син від короля, спершу вона думала, що задушить дитин, як тільки та побачить світ, однак материнські почуття взяли гору, і вона полюбила свого другого сина.
Доки король правив, вона бачила всю несправедливість, яка траплялася по його вині. І, як королева, пробувала щось змінити, заперечити. Однак грізний правитель кричав лиш, що їй, як жінці, треба знати жінчине: дітей та прядиво, а не плутатися у його справах.
І ось одного разу і королівстві вибухнуло повстання. Скоро війська зуміли його придушити, і тепер чекали на рішення короля як покарати винуватців. Король подумав, і вирішив усіх лишити живими, але убити дітей їхніх, адже навіть особиста смерть не була страшнішою за таке покарання. Почувши це, Ніеско кинулася до чоловіка, впала навколішки та почала благати його змилуватися над нещасними.
- Я ж казав тобі, нещасна, не плутатися у чоловічі справи!
- То як, як ти зможеш убити ні в чому не винних діток?! Як посмієш ти?!
І в ту мить у палати вбіг зареваний син королівський, він тримався за лоба і кричав, що старший брат побив його у їхній дитячій бійці. За ним одразу вбіг Ніескин первенець, розпашілий та збуджений.
- Батьку! – плакав побитий хлопчина. – Чому мушу терпіти я побої від якогось безродного покидька?
Король побагровів, все це розлютило його. Він злісно зиркнув на свою жінку.
- Як питаєш?! А ось так!
І проколов мечем старшого сина Ніеско. Той схлипнув, звів очі і впав...
Ноги Ніеско підкосилися, і вона, кинулася до сина, не стримуючи ридань.
Минув тиждень, аж доки Ніеско отямилася. Тепер ніщо не тримало її ненависті. Вона вибрала у загоні найкращого ібулога та приготувалася до дальньої дороги. І написала вона листа чоловікові, в якому не було жодного докору. Вона написала:
“Я їду від тебе. І ти не зможеш наздогнати мене, навіть кинувши усі сили. Я зберу своє власне військо, в якому будуть осиротілі дівчатка, у яких убили їхніх матерів. В ньому будуть зґвалтовані жінки та нещасні матері, у яких такі нелюди, як ти, відібрали дітей. Їх об’єднуватиме ненависть не до чоловіків, а ненависть до самців, і вони будуть нищити виродків, стиратимуть їх з лиця землі. Ти кажеш, що наше діло – діти та плетиво. Я кажу, що навіть убиваючи, ми зуміємо полюбити. Я кажу, що в наших руках меч не повільніший, а на наших тілах обладунки не тяжкіші. І наші серця не сповнені страхом, а кров не менш гаряча. І ми зживемо таких звірів, як ти.”
Ніеско втекла. Вона поїхала селами та містами, і зібрала купку знедолених, і назвалися вони альварами, або “завжди вільними”, як сказали б ми. І про них покотилася слава, як про відважних воїтельок, які завжди стоять на стороні правди. До них потяглися все нові і нові жінки та дівчата, і тепер це могутня сила, нескорена та вільна...

- Ви забули про прокляття розповісти. – почувся м’який голос і дівчатка аж підстрибнули на місці від несподіванки.
На горище тихо увійшла жінка у довгій картатій спідниці та зібраними на потилиця пасмами волосся.
- О, а я вас і не помітив, елі Стоор, - кивнув Каро і хутенько підвівся, аби звільнити жінці стільця від накиданого мотлоху.
- Мам, можна було і не лякати... – з докором проговорила Вайро, яка так захопилася історією, що зовсім не помітила появу елі Стоор.
- А що? Мені самій цікаво ваші казочки послухати. Тим паче, що дід і мене свого часу тішив своїми історіями, - посміхнулася Стоор, але на стілець не сіла, просто сперлася долонями на його спинку. На руках де-не-де виднілося присохле тісто – мама вочевидь пекла щось смачненьке. – То що з прокляттям? – перепитала вона.
- Прокляття? Кх, кх. Король, прочитавши те послання, вигукнув... Щось там вигукнув! Хто його зна? Всі тільки і відають, що над альварами висить прокляття. І що воно збудеться, коли правити стане тридцята повелителька.
Вайро скривилася.
- Ех, діду Каро. Таку історію змазати! Вже б краще мовчали. Я-то думала, що ви вже за стільки років додумаєте це прокляття, аби ваша казка цікавіше закінчувалася, - махнула рукою елі Стоор та зібралася йти геть, додому.
- Та що ж мені правду брехнею підсолоджувати?
Аелі притиснулася до Вайро і сумно протягнула.
- А я думала, що то все правда...
- А це і є правда! Їй-бо-їй! – обурено вигукнув дід, і підвівся, аби поставити на вогонь чайник.
- Еге. Більше його слухайте. – засміялася Стоор. – А я то думаю, чого вам одні пригоди в голові. Вчилися б ви ліпше.
Елі Стоор довгим поглядом провела Каро до грубки і сумно опустила очі. Під ногами у м’якому світлі ніжилися стружки, а у вечірніх проміннях світла бавилися пилинки, і поволі спускалися додолу.
- Наша країна одна на весь світ. За її кордоном – пустир. Про які королівства мова? – спитала вона.
- Те-те! Хоч уже й виросла, а розуму не прибуло, – забурчав від плити дід. - Я свого часу достатньо помандрував, аби знати що є за межами нашого кубельця. Просто ДЕКОМУ свого часу було не вигідно, аби люди переїздили з цих земель у ліпше місце. Коли не знаєш, як живуть десь, то приймаєш будь-які умови. Зараз то краще стало. А раніше над народом так знущалися, що аж згадати страшно. Та і тепер: працюєш, а тобі за це видають лише необхідне – одежину та харч. А є місця, де ходять гроші. За них можна купити все, що хочеш. Освіту отримати будь-яку можеш, а не тільки ту, котру тобі пропонують. У них є змога вибирати... теє... життям розпоряджатися.
- Ви б не при дітях... – вставила елі Стоор і суворо зиркнула на сторожа.
- А хай знають! Правда, буває і гірше. Народ мучать, він помирає у злиднях. Так що хто його знає, де б я зараз лишився, якби молодість була, - зітхнув Каро і жестом запропонував елі зробити чаю. Жінка поволі похитала головою.
А Вайро аж подих перехопило.
- Все! Вирушаю у мандри! – заявила вона, зиркнувши спершу на маму, а потім на Каро.
- Еге. Я тобі вирушу. – Стоор знову з осудом глянула на Каро. – Ви дітям щось нейтральніше розповідайте. – І до малих: - Ходімо, вже пізно.
- Те...- бурчав дід, - бережіть їх, бережіть. Хай теж сліпими виростуть.
Елі Стоор махнула рукою і пішла до виходу.
- Ідіть вечеряти, діти... – лише зітхнула вона.