Розділ 1

Будинок стояв на краю міста, весь такий сірий та неприступний. Його вінчала велика вивіска, яка абсолютно не справлялася зі своєю, вивісчиною, місією, так як нічого нікому не сповіщала. Вірніше як – вона-то сповіщала, колись давно-давно, однак дощі та сніги доклали усіх зусиль, аби ніякі літери не угадувалися. Одначе по ідеї там було написано наступне: “Будинок Манкур”.
Те, що це Манкур, повірити було важко. Зазвичай Манкури прикрашали всілякими квіточками, коряво намальованими на рожевих стінах, пухленькими дітками, вирізаними з фанери, та іншої маячнею, яка мала б веселити юну душу. Бо в Манкурах займалися тим, що вирощували та виховували малих келькинят аж до 11 років. І тільки в цьому віці їх пропонували молодим жінкам, що хотіли мати дитину.
Взагалі у Келькії панував режим та порядок. Таких правильних людей.... чи то савучів, світ не бачив. І ніхто не жалівся на “маладьож”. Бо теперішнє покоління нічим не відрізнялося від попереднього, а попереднє, в свою чергу, від ще попереднішого.
Келькійці не виховували дітей. Дітей їм виховували у Манкурах. Жінки народжували дитя та одразу віддавали його на виховання. А коли наступав час і бажання продовжити виховання достойного савуча, вони вирушали до Манкуру, аби чиїсь пильні милі оченятка назавжди запали їм у серце. Власної кровиночки не мав ніхто. І так було завжди.


Вайро не бачила світу, що лежав за мурами Манкуру. Їх, маленьких дівчат, ніколи не випускали назовні. Вони не відали зла та печалі, їх ретельно від цього оберігали, і тому були дітки такі милі-премилі, наче квіточки. Ці дітки носили однакові платтячка та заплітали однакові кіски. Вони спали у маленьких охайних ліжечках, які застилали на цілий день покривалами у медведики та ягідки, навчалися за симпатичними партами у затишних класах, і вчилися називати предмети “великого світу”, розглядаючи барвисті картки. Ось так карамельно та солодко жили діти у Манкурах.
Вайро вже багато вміла робити того, що вміли дорослі. Вона уміла куховарити, шити, в’язати та вишивати, чудово співала, була грамотною та прочитала кілька книжок. Навіть вірші писала. А ще мала подругу Аелі. Таку хорошу подругу, що з нею хотілося бути дні та ночі разом. Читати віршики. Малювати мармизи на піску біля ганку. А вночі розповідати всілякі чудернацькі історії, сховавшись під ковдрою та ледь сміючи вимовляючи кожне слово. Бо елі Джуліва, їхня вихователька, могла дуже строго наказати за порушення дисципліни.
А сьогодні Вайро з самого ранку перебувала у піднесеному стані. Їй вже давно виповнилося одинадцять, і сьогодні якраз були смотрини! Молоді елі та еліки приходили та знайомилися з малечею, аби забрати додому когось вкрай збудженого та схвильованого. Напевно вона не побачить на вечері більшості своїх подружок. Або й сама вирветься назовні... І її тепер ніхто так суворо не покарає, як злюка Джу-Джу, коли застукала Вайро при перелазінні стіни. Уф, тоді вона задала прочуханки їй! Довго ще сидіти Вайро не могла. Мало того, їй доводилося за усіма мити посуд і чистити картоплю цілий тиждень! Це був жах.
Дівчинка на всяк випадок осмикнула на собі охайне коротеньке платтячко. Вона була худенька та довгонога (коли дорослі бачать таких дітей, вони часто кажуть: от коза-дереза!), волосся звивалося чудернацькими сріблястими хвилями, від народження засмагла шкіра та великі очі. Не дівчатко – картинка!
А ось сьогодні яяяк заберуть її! Але ж...Аелі! Вона ж не зможе жити без Аелі!
Вайро мало не зарюмсала і тупнула ніжкою. Ні! Вони повинні піти звідси разом! І жити разом! Дівчинка швиденько збила волосся у високу кучму, натягнула сандалі та побігла до зали, в якій попросили зібратися усіх учениць.
Елі Мо та елі Ватуф розповідали своїм вихованцям, як слід себе вести на оглядинах. Ще раз нагадували зазубрені правила. Вайро длубалася у носі і нудилася, аж враз хтось міцно стис її плече.
- Позорище яке! – процідив з-за спини голос елі Джуліви. – Ану йди сюди!
Ну звісно, Джу-Джу завжди бачила все! Жінка без певного віку у завжди бездоганно випрасуваному та крохмально-білому комірці, який вона не лінилася пришивати мало не щодня до плаття. Тонкі губи, воскова шкіра та незмінна у віках дулька на голові.
Елі Джуліва відтягла за руку Вайро убік, та дістала з нагрудної кишені гребінь із мілкими-мілкими зубцями.
- Не випущу я тебе з таким безладом на голові! Ти маєш бути зачесана!
- Але я хочу так!
- Хотіти за тебе буду я. Хамка! Я поставлю тебе зі спущеними штанами на гречку в куток, щоб знала, як на мене піднімати голос. Зрозуміла?
- Не зрозуміла! – пискнула Вайро. – Не треба мене гребенем, хочу щітку, гребінь скубеться!
- Не скубеться! Я ним чешуся!
- У вас три волосини! Ой... – і Вайро вжала голову в плечі, бо після таких слів Джуліва побагровіла так, як не кожному помідору вдасться. Однак змовчала, лише тяжко засопла, бо в той час дзвінок оголосив про прихід перших майбутніх мам і тат. Тож елі Джуліва вилила всю злість на волосся вихованці, розчісуючи його як ніколи старанно. П’ять хвилин - і чудові Вайрині сіро-рожеві пасма вже були зализані у тугий хвіст. Вайро, ковтаючи сльози, моментально гайнула геть, як тільки відчула, що сталева хватка її виховательки ослабла...


- Дітки! – проспівала, посміхаючись від вуха до вуха елі Джуліва, тримаючи за руку молоду пані. – Познайомтеся, це моя давня подруга елі Стоор! І її...приятелька, я так розумію....
- Ага. – чомусь винувато сказала елі Стоор.
- Вона – моя вихованиця, одна з кращих! І ось сьогодні... – Джуліва витерла хусточкою сльозу, що покотилася по носу, - сьогодні вона прийшла до нас, аби вибрати когось серед наших славних діточок...
- Ага...
- І подругу привела.
- Ага...
Вайро дивилася на бідолашну елі Стоор, яку, здавалося, аж коробило від дотику Джуліви. „Напевно тьотя теж не любить нашу Джу-Джу”, подумалося дівчинці.
- Так от, дітки! Я дуже любитиму ту кралю, що сподобається шановній елі Стоор!
Вайро зиркнула на Аелі, яка щойно пробралася до неї крізь натовп.
- Ага! Дуже нам треба її любов! Пх! – буркнула Вайро.
Аелі лиш зітхнула.
- А ця Стоор хороша... Така.... Мила..., - Алелі задумливо посмоктувала кінчик свого білявого хвостика.
Тим часом діти та дорослі розбилися на групки, вони спілкувалися та жартували одне з одним, аж доки не пролунав дзвоник і дівчаток не попросили по одній виходити на сцену, розповідати про себе, та показувати свої таланти.
Вайро незадоволено чекала своєї черги. Вона не любила виходити на публіку. Вірніше як: вона любила, однак мала своє власне бачення того, що цій самій публіці слід показувати.
- Чого нахохрилася? – запитав жіночий голос.
Дівчинці не хотілося розмовляти ні з яким дорослим, тож вона різко розвернулася та показала язика. Перед нею стояла елі Стоор. Молода, чорнокоса, у простому вбранні. І чомусь Вайро стало соромно.
- У мене довший, – довірливо поділилася елі Стоор і висунула кінчика язика. Вайро засміялася.
- То ви подруга Джу...елі Джуліви?
- Подруга? Я? Ха-ха! Я у неї вчилася, і вона так мені в печінки в’їлася, що я її все життя згадувала виключно у нічних страхіттях.
- Правда?
- Ага! Ти думаєш чому я вибрала саме цей Манкур? Аби врятувати хоч одну нещасну з її лап! Тільки ти їй це не кажи, добре? – Елі Стоор крадькома підморгнула Вайро.
- Добре! Ой клас!
- То чого надулася?
- Та! Ееее.... Таке. Ми усі маємо співати, розказувати віршики... А якщо Аелі віршики розповідати не уміє, то чому це означає, що вона погана?
- Ти права. Це така все дурня. Вибач за погане слово...
Вайро по-товариському глянула на елі Стоор.
- Нічого!


А концерт тривав. В Манкурі не полінилися начистити світильні лампи та закупити в них нових світляків. Сцена сяяла неймовірно, її підлога була відполірована до блиску. Деякі дівчатка радісно відмічали, що їм пощастило не бути черговими в ті дні, коли будинок готувався до прийому гостей. Це ж треба було все так натерти, відчистити та привести до пуття!
Вайро нарешті дочекалася своєї черги та неохоче вийшла на сцену, аби відтараторити завчений віршик. Далі із залу почулися запитання, на які вона мала відповідати.
- Ти слухаєшся виховательку? – запитала повна тітонька у квітастому платті.
- Еее...Не дуже, - страшенно засоромлено сказала дівчинка, однак їй здалося, що не гоже брехати у такий день.
По залу пробіг шепіт і сміх.
- Як ти любиш проводити вільний час?
- Е-е-е...– дівчинка скорчила мармизу і перерахувала по пальцях. – читаю, пишу вірші, граюся з подругами... Я б хотіла б мандрувати насправді!..
- А ти...
- Шановні! – на сцену піднялася елі Джуліва. – Думаю, що слід пустити іншу дівчинку, бо у нас ще дуже багато номерів. – Джу-джу хутенько виштовхала Вайро з помосту і оголосила наступну “жертву”.

Після усього концерту майбутні мами повинні були в присутності вихованиць розповісти хто їм сподобався, а хто ні, і чому. Це було зроблено у виховних цілях, аби “програлі” хотіли працювати над собою. Першій дали слово елі Стоор.
- Ну...У вас хороші дівчатка, дуже хороші.
Елі Джуліва заусміхалася.
- І одна з них полонила мене!
- То ж хто та щасливиця?
- Це...он стоїть дівчинка Вайро.
Елі Джуліва та Вайро підскочили одночасно. Стоор швиденько підійшла до дівчинки і сіла біля неї навпочіпки, легенько смикнувши за рукав плаття:
- Вайро, чи не хочеш поїхати зі мною?
Джуліва побагровіла, здивовано кліпнула і нервово осмикнула спідницю. Вона нахилилася до Стоор та зашепотіла їй на вухо.
- Елі Стоор! Кажу вам, як подрузі. Ця дівчинка...занадто незалежна та біснувата. Вона ще недостатньо вихована, аби піти у таку благородну сім’ю, як ваша! У нас же такі чудові дівчатка!
- А як на мене, то це добре, що у дівчинки такий потяг до свободи. Вона – сильна. А як виросте, то стане яскравою особистістю.
- Ви помиляєтеся, елі Стоор, послухайте...
- Це ви послухайте... – м’яко перебила жінка. – Я вже достатньо доросла, аби зробити свій вибір. І це – Вайро. Що скажеш, малявка? – запитала жінка голосніше.
Десь із сотня очей повернулися в бік Вайро. Дівчинка зітхнула. Ковтнула слину. Озирнулася на всі боки. І сказала:
- Не поїду!
Елі Стоор здригнулася і вмить спохмурніла від цих слів. Її очі заближчали від стриманої повіками вологи.
- Це не через вас, я не покину тут Аелі саму!
- Аелі, це її подруга... – зашептали у залі.
Джуліва зиркнула на малу і зашипіла:
- Веди себе як слід! Ганьба на мою голову. Ти бачиш, ця жіночка тебе вибрала, хоча ти й не заслужила цього!
І тут тихо відкашлялася подруга елі Стоор, чорнява жіночка.
- А якщо Аелі, це миле дитя, поїде з нами?
У дівчат засяяли очі. Вмить усе навколо зникло, перекреслилося, і настала хвилина, коли здійснилися їхні давні заповітні мрії. Вони заверещали та застрибали від радощів, обійнявши одне одну. Тепер вони не розлучаться. Ну звісно, вони були згодні!

…...
Тенако притримала ібулога, що вже майже розправив крила перед польотом, та почекала на свою старшу сестру, яка окликнула її по імені. В повній темряві вони були ніби дві виточені з камені скульптури, стрункі, величні, спокійні. Сестри Елас та Тенако були настільки різними, наскільки це можна було уявити. І зовні, і за характерами. Тенако – смуглява, м’яка та тепла жінка, схожа на богиню землі. Від нею пахло домашністю та спокоєм, хоча з пелюшок вона була навчена воювати. Елас же – світловолоса, нестримна та волелюбна, схожа на вітер, з крижаним голосом та крижаним характером, була повною її протилежністю. Та вони народилися з однієї кровинки, ставши сестрами не лише по крові, але й по духу. Доньки Правительки Санно, вихованки найкращих воїнів альварів, вони були чудовим уособленням духу невеликого світу, власної крихітної воєнної держави, де панувала атмосфера волелюбності та непокори, а після битв пахло кров’ю. Однак Елас не змирилася з суворою воєнною буденністю, і, досягнувши дорослого віку, покинула рідну Альварію, і вирушила у мандри, яким ніколи не суджено було скінчитися.
Тепер же, коли тяжко захворіла їхня мати, Санно, а потім і назавжди покинула цей світ, вона приїхала додому, аби вирішилася доля наступниці Правительки.
Тенако опустила голову і зітхнула.
- Ти даремно так вчинила, Елас. Я ж... Я не можу прийняти на себе таку відповідальність. Я не політик і я не воїн в душі. Я хочу чогось іншого... Я занадто молода, щоб так багато вирішувати...
Елас, незворушна та спокійна, дивилася ніби мимо сестри, і говорила так тихо, що ледь було чутно.
- Люба моя. З нас двох хтось один мав взяти на себе цю радість і тяжку ношу одночасно. Ти кажеш, що я більше підходжу на цю роль. Аж ні! Я ніколи не знала законів нашого племені, ніколи не слідувала ним. Я не можу прив’язуватися до чогось. Тоді я стану рабинею. А ти все дитинство мріяла в один день зайняти мамине місце.
- Я була мала та нерозумна...
- А зараз я мала та нерозумна. Мій дім – це цілий світ. У мене навіть друзів немає, бо я б стала їхньою рабинею теж. Мене є тільки ти... – і вона тепло глянула на сестру.
- Ти лишаєш мене зовсім саму! Старійшини так і хочуть підкинути мені якесь випробування. Я не справлюся...Як ти так можеш?
- Справишся. Ти ж знаєш, я з’явлюся тоді, коли буду найбільше потрібна.
- Вирушаєш вже?
- Завтра на світанку. Далеко на півдні лежать незвідані землі.
- Я ніколи не розуміла тебе. Але я так тебе люблю!
- Я теж тебе, малеча. Побачимося.
Елас присвиснула на ібулога, і він стомлено злетів у нічне повітря.