не знаю, що писати. Про Вайро я вже дуже давно нічого не писала, а вивішувати уривки, не прив*язані до сюжету, не хочеться. Але у мене є купа написаної маячні.
Зараз вивішу тут уривок з оповіданнячка, сирий та невідредагований. Оповідання складається з трьох частин. Це - частина перша. Частину 2 і 3 я ще не придумала, але найближчим часом придумаю...

Прокинулася ранком пасмурним, потягнулася, розгребла старі картонні коробки та згнилі мотузки, виповзла у сіре вогке підземелля. Тонка смужка несміливого світла різала тягнучу мряку, і мені вперше за багато років стало холодно. Тіло моє покрилося сірими плямами, руки обернулися на зеленаві шпички, довгі нігті на ногах позакручувалися. Я обчухала об поцвілі стіни свої боки, полущені і вкриті чимось в’язко-гидотним, так-сяк розгребла сплутані косми і, прокравшись до щілинки дверей, визирнула надвір. Моє безбарвне велике око тонким гіллям вітали височезні липи – а я пам’ятаю їх ще куцими саджанцями, прив’язаними до патиків. Тоді дід Петро з кошлатою бородою ганяв малих хлопців, які все норовили ту деревинку висмикнути.
Прокидатися завжди було неприємно. Сонце соромилося висунути з-за хмари бодай шматочок, підвал дихав пацюками та цвіллю, а довгі та покручені нігті заважали ходити. З мого тіла випирали суглоби, і мені було головне, аби у мою схованку не зазирнув якийсь не в міру цікавий сторож, приваблений шумом, бо аби він побачив тоді мене, то вмер би від страху – така я була потвора.
Тоді я сіла на землю і почала чухатися. Оскаженіло так. Я чухалася ногами за вухом, зубами за плечі, а руками відшкрібала облізлу шкіру з грудей. Я аж гарчала від болю і задоволення, і від мене навсібіч летіли ошмаття, а якась кицька, що вивела у підвальному мотлоху кошенят, з шипінням вискочила надвір. Я відгризала нігті і злизувала закиси з очей, я струшувала бруд з волосся, а потім поповзла остудитися до крану, який цілу вічність викрапував зі свого ржавого єства час. Я мала ключ, яким повернула зламаний гвинт, і на моє розпашіле тіло плеснула холодна вода. Я завила від холоду та щастя, а навколо мене розповзалася калюжа чорної води. З волосся мого стікали цівки, і я сиділа, і вила, і реготалася – аж до вечора.
А коли майже непомітні зимові сутінки переповзли у ніч, я пішла їсти. Крадучись попід деревами, мружачись від світла ліхтарів, я дійшла до продуктового ринку, де огрядні тітки гальки та тітки надьки збирали свій крам із сірих прилавків, і потайки запускала руку у їхні картаті сумки, і пхала до рота оселедці та яблука, помідори та рис. Так я їла, доки не ставала мов вагітною від їжі, а потім ховалася на горищі старої “сталінки” на дошках, роз цяткованих голубиним послідом, і засинала на три дні й три ночі, аж доки рис і яблука не розтікалися тілом рожевою барвою, а очі не напивалися блиску від лискучих спин солених рибин.
А потім я прокидалася і казала голубам: “Хочу біло-зелене плаття!” І голуби пурхали врізнобіч, а потім поверталися із гарним платтям. А поки вони літали та шукали мені вбрання, я їла рибу та рис і спала на дошках із послідом, а коли йшов дощ чи сніг – то обмивалася геть вся і починала пахнути містом.
1.
Я йшла неспішно вулицею, льопаючи босими ногами по калюжах. Зиркала туди-сюди у широкі вікна кав’ярень, куди ховалися самотні душі ранньовесняними вечорами, возносячи горнятко кави в культ та чекаючи на восьму годину, аби податися на літературні читання, або у кіно із субтитрами. Йшла така духмяна та зелена у своїм платтячку, і від мене розбігалися тітки в однакових шкіряних куртках із хутряним коміром. Я бродила центральними покрученими вуличками та роздмухувала ліхтарі – вони слухняно вмикалися від такого натхнення. З великих вікон вечірньої кав’ярні лилося світло, і я майже чула, як звідтам шелестить серед вітру музика. Я відчула на собі чийсь погляд – це хлопець з-за того боку скла дивився на моє салатове платтячко. Він не зняв навіть у теплі свій смугастий шарф, його пальці нервово теребили кутик сторінки якоїсь книжки, а трошки далі стигла кава з молоком. Неодмінно з молоком, я то знаю, мені не треба навіть заглядати у чашку, аби знати, що замовляють такі хлопці. Я притислася долонями та носом до скла, і ловила, ловила його погляд, і від мого гарячого дихання прозора поверхня вкрилася легким туманом. Хлопець якийсь час дивився мовчки, а потім підвівся, зняв зі стільця пальто, і, полишивши каву та книжку на столику, пішов надвір. Я пильно чатувала його біля входу, він вийшов, трішки зніяковілий, а потім невпевненим порухом накинув мені на плечі пальто:
- Ось, візьми. Ти, певно, змерзла.
- І зовсім я не змерзла, - сказала я, і це було правдою. Я так розчиняюся у цьому місті, що не відчуваю ні холоду, ні смороду, ні тисняви транспорту, ані гулу сигналізації.
- Хочеш, пригощу тебе кавою? – запитав хлопець, і у нього були карі очі з блискітками, і дуже теплі руки.
Я мовчки кивнула, ми зайшли до кав’ярні і сіли за стіл. До нього, як до старого знайомого, одразу підійшла дівчина-офіціантка, і він замовив мені кави з молоком та тістечко з вишнями.
- У тебе немає грошей, тож пригощаю я, - одразу сказав він. Я заусміхалася:
- Чому ти думаєш, що у мене немає грошей?
- Бо у тебе немає кишень, - сказав він.
Я простягнула руки, поклала їх на стіл і підморгнула. Потім випростала з-під столу ноги.
- У мене нема годинника, тому я нікуди не поспішаю повернутися. І немає взуття, тому переді мною – всі шляхи цього світу!
- Ти така чудна, - сказав хлопець, - І як ти не мерзнеш?
- У мене гаряче серце, - сказала я і пригорнула голову хлопця до своїх грудей. Серце казало “стук-стук”, і хлопець посміхався, а мої пальці звивалися поміж його волоссям, мов десять черв’ячків.
Ми з’їли з тістечок по п’ять, і вже навіть не могли говорити від солодощів. Та навіть коли ще з’їли по одному тістечку, а потім по два і по три, ми все одно не говорили, він просто читав мені вірші із гарної зимової збірочки, а я слухала і посміхалася, розімліла від музики, пахощів та кави.
Потім він взяв мене на руки і поніс до маршрутки, посадив поруч себе і вткнувся носом мені у шию, і ми довго-довго їхали крізь нічне місто, що блимало жовтими ліхтарями у напівпорожній маршрутці – спершу по набережні, потім примарливим мостом, розірвавши лимонною машиною темряву спальних районів. Він звелів водію зупинитися, пройшовся нічними тротуарами поміж темних безликих споруд, і на руках заніс мене у темний під’їзд, а потім, не вимовивши ні слова, піднявся на свій сьомий поверх до квартири. Я знаю ці квартири – орендовані, одноманітні, чужі. Він обережно, ніби найціннішу річ, поклав мене на канапу, і тихо спитав:
- А ти не зникнеш, якщо я вийду на кухню і зроблю нам чаю?
- Ні, звісно не зникну. Мені м’яко і хороше, навіщо кудись іти?
Я чула, як він порався на кухні, як булькала вода у чайнику і пах мед та меліса. Як сипалося у глиняну миску вівсяне печиво (хоча яке там печиво після п’яти тістечок?), я шурхотів цукор і сичала газова плита. Він повернувся із тацею в руках, і поставив поруч із канапою, не вмикаючи світла, а потім почав цілувати мені долоні і, зронивши в них по сльозинці, пестив мені груди під невагомою матерією плаття. Ми кохалися у тихій темряві квартири, і не казали ні слова, тільки в кінці він, стрепенувшись та витерши сльози, сказав:
- Чай остиг.
... Ми жили з Андрієм вже тиждень разом, і він казав, що я пахну травами і теплими котами, і я жартома розповідала йому про мої ночівлі на горищі і запевняла, що там-бо нема ні трав, ні котів. Він приходив з роботи і ховав обличчя мені у пелену, і казав:
- Ти моя берегиня. Ти дала цій квартирі ім’я, ти оправдала її існування. Як добре мені повертатися додому!
Його ноги не йшли більше у нічні рейди кав’ярнями, він купив мені срібні кульчики і дві великі чашки для чаю. Я змусила його носити під пахвою яйце три дні поспіль, а потім у комірці звила кубло зі старих шкарпеток та футболок, заховала серед ганчір’я яйце щоби вилупилось, і звеліла лишати там хліб і солодощі. А потім зробила із вербових гілочок дві спиці і розпустила всі його старі светри на нитки, і плела, плела, плела... Я обплела всі стіни м’якою в’язкою, вивела нитками квіти та пташок, зробила фіранки та двері і сказала:
- Ось тобі дім. Відпочинь від бігу, коханий.
Усіма вітрами обвіяний і сонцем обпечений, з десятками стоптаних черевиків, він побачив на стінах вив’язане своє лице, і у домі нарешті почали пропадати речі і чутися шурхотіння, і я знала, що мені вже час рушати далі. Йому є тепер де поселити своє Кохання.