- Ааа!!! – Тенако скинула з ґарди лезо чужого меча, та різко смикнула птаха вбік. Клинок черкнув її точнісінько по ліктю, розрізавши цупкий шкіряний налокітник і трохи зачепивши засмаглої шкіри.
Ібулог трусонув головою і тяжко захрипів, розкинувши навколо себе закривавлену піну. Металічна вуздечка покалічила йому рота, і він тяжко дихав, б’ючи крильми у загальному звалищі пташиного рою.
Тенако, зрештою, справилася з ібулогом та піднялася ввись над похмурим клубком з крику, болю, крил та зброї.
За нею одразу ж прослідувало двоє чоловіків у полегшених обладунках. Тенако трохи піднялася на стременах і стисла меча у руках. Лускаті рукавички стовбурчилися пелюстками темної шкіри, вимазаної у бруд та кров.
Свиснула стріла, і один із чоловіків з ревом повалився на спину свого птаха. Інший ринувся на жінку, зробивши небезпечний випад. Тенако парирувала його удар, натомість вчепилася у його рукав трохи нижче зап’ястка та смикнула на себе. Налякані птахи кинулися врізнобіч, і Тенако відчула, що мало не випала з сідла.
Але її противник мав менш вигідне положення, і якусь мить, ніби час уповільнився, жінка максимально чітко бачила, як чоловік розтягнувся над проваллям висоти, як його птах ошаліло рветься вбік, як нога провалюється у стремено та заплутується, як у якусь мить чоловік повисає, розтягнутий між своїм та її птахом… і дивиться їй у очі. З відчаєм, страхом, здивуванням.
А потім Тенако розжимає пальці, що зводило від болю та напруги, і чоловік повільно падає вниз, на мить затримавшись ногою у стремені, кумедно розкинувши руки.
Тенако обернулася вправо – туди, де у чорній масі билися її дівчата. Вона ніби уві сні бачила, як падає долі понівечений гаронський прапор – червоний із золотистим вінком. Як, витягнувши руки, падає вниз збитий списом чоловік у чорних обладунках.
Правителька відчувала, як у животі клекоче гострий біль та нудота, але, поборовши себе, після хвилинного перепочинку, вона спрямувала ібулога вниз, зробивши петлю навколо звалища розпалених людей, полетіла вздовж землі, майже черкаючи крилами потоптану траву, петляючи поміж ошаленілих касинів та латників, що без розбору махали мечами, обрушуючи потужні удари на голови противників. Тенако увірвалася у саму серцевину бійки, котра зав’язалася між кількома десятками альварок та валофукосців. Всі бійці сиділи верхи на ібулогах, котрі топтали і рвали лапами траву, спльовували кров, тріпали головами.
Тенако не пам’ятала, як почала кричати. Цей крик підбадьорив дівчат, вони рвонули вперед, придушуючи противників. Тенако враз вловила відгомін думки – це ж сотня Ано, це ж її дівчата!
Сотня?
Ано?
Тенако помчала вгору, відбиваючись від нападників. Озирнулася. Збоку сунуло валофукоське підкріплення. Тенако протрубила в ріг сигнал до відступу.
Треба просто триматися захоплених позицій в горах, думала Тенако, поки мчалася навперейми огрядному чоловікові у наканському строї. Там чудове місце, вибити буде не так вже й легко. Просто потрібно дочекатися підкріплення. Просто перепочити.
Чоловік з неабияким напором обрушив на Тенако важкого дворучного меча, заточеного з одного боку. Жінка відчула, як меч пробиває її невдало взятий блок та обрушується їй на плече. Ключиця хруснула. В ту саму мить товста стріла зі свистом пробилася між кілець її кольчуги, прорвала стеганку та увійшла у тіло нижче грудей. Тенако вмить побіліла від болю, обм’якла, руки ослабли і вже не могли підняти меч. Вона дивилася на чоловіка, який заніс меча для свого удару. Останнього удару. Певно, він навіть не знав, що забирає у Альварії їхню правительку.
І враз меч чоловіка так і завис над його головою. Він дивився Тенако на груди. Його скривлене ненавистю обличчя раптом стало нещасним, ніби дитячим, лагідним. Наканський воїн із важким смертоносним мечем глядів на крихітну прикрасу у формі зернятка калини, яка вибилася з-під одягу альварки і блиснула на потемнілій кольчузі.
Чоловік опустив руки. Птах Тенако повільно відлітав від її смерті. Лицар проводжав той політ очима, сповненими дивною вологою. Він шарпнув товстими пальцями собі за пазуху. У брудних руках затис тонкий ланцюжок із крихітним срібним калиновим листочком. Війна на мить відступила. Він розвернув птаха та, поборовши клубок у грудях, полетів вниз.
Тенако перейняли швидко, птаха взяли під вузду та хутко полетіли до сірого масиву гір, де розташувалася та частина війська, яке вела Правителька.


Розділ 28
Біль пульсував у ній у такт серцю, накочувався хвилями із кожною порцією повітря. Це було перше, що відчула Вайро. Вона спробувала відкрити очі, напухлі повіки здалися їй невимовним тягарем. Перш, ніж перші зримі образи постали перед її очима, Вайро враз згадала все, що сталося із нею раніше. Їй стало страшно. За те, де вона. За те, з ким вона. І за те, що з нею зробили.
Нарешті крізь сплетені повіки дівчина побачила м’яке світло вогню. Кімната була тьмяно освітлена тремтливим багаттям, прирученим у кам’яній загорожі, вимощеній недбало підібраними камінцями.
Вайро опустила очі і розгледіла свої руки із тугими пов’язками на зап’ястках. Вона була накрита шкурою, а під головою м’яко хрустіла подушка, набита сіном. Скоро дівчина провалилася у сон.
Наступного разу її потурбували. Хтось поклав її на живіт, від чого тіло пронизав біль, а потім щось холодне торкнулося попереку. Якась рідина текла боками прямо на постіль. Вогонь, що обхопив її спину та живіт, трішки ніби вгамувався.
Просто перед собою Вайро побачила синьо-білий наканський стяг. Це настільки потрясло дівчину, що вона з усієї сили смикнулася. Однак чиїсь сильні руки стримали її на місці. В очах попливло від болю. Вайро застогнала.
- Ти так поспішаєш на війну? Не хвилюйся, тебе безкоштовно доставили у саме її пекло, - почувся низький оксамитовий голос із відтінком легкої іронії.
Помилитися Вайро не могла. Вона з тисячі впізнала б цей голос. Дівчина спробувала повернути голову, але туга пов’язка на шиї не пускала. Чиїсь руки трохи підняли її, накладаючи на тіло нову пов’язку, змочену у якісь ліки.
Нарешті Вайро опинилася на спині і побачила перед собою сховану у світлі вогню постать самого незвичного у її житі чоловіка – Орйава.
Вайро тремтіла – чи то від хвилювання, чи то від гарячки. Сухі очі враз наповнилися сльозами – вона навіть не очікувала, що після всього, що пережила, побачить поруч людину, яку знала і яку так хотіла побачити. Довіряла. Так, вірила без жодного сумніву. Адже він говорив настільки зі знанням, що сумніватися було просто неможливо.
Дівчина спробувала щось сказати, однак виходило суцільне мукання. Орйав сидів непорушно. Вайро не бачила його обличчя – чи воно серйозне, чи насмішкувате, чи добре. Вона спробувала ще раз піднятися, і він знову теплою рукою поклав її назад.
- Все буде добре. Скоро будеш воювати, - сказав Орйав, - Я посиджу тут, поки ти заснеш.



Тенако покусувала собі губи і нервово вистукувала писачком по мапі. Як чудово Союз обвів їх навколо пальця! Так, воно справді виглядало, ніби Валофукос та Накан відступає. Окрилені таким поворотом подій, альварки пішли у рішучий наступ, тим самим покинувши свої вельми вигідні позиції. Союзні війська тільки цього і чекали – аби почати наступ з тилу. Багато коштувало альварським підрозділам прорватися вбік, до гірського хребта, де зараз вони засіли і облаштували свій штаб. Війська Тенако чинили рішучий опір натиску армії Союзу, але чим далі, тим більше Правителька сумнівалася, що Топук зі своїми дівчатами встигне на допомогу. Без неї військам Тенако з облоги не вибратися.
А провізії ставало дедалі менше.
До шатра, буквально заваленого мапами та зброєю, увійшла Осук. Вона з порогу коротко кивнула Тенако і схилилася над картою.
- Є якісь вісті? – запитала Тенако, обпершись ліктем об стіл. Їй важко було подовгу стояти – під тугою пов’язкою, що стягувала тіло, нила свіжа рана.
Осук скинула із карти невидимі пилинки.
- Ні, до нас ніхто не може пробитися. Наші смотрові казали, що останню дівчину перехопили на підльоті і забрали на допит.
Тенако змовчала. Звісно, та безіменна дівчина, одна з тисяч, не обмовиться ні словом про те, що їй відомо. І помре в руках чужинців. Тяжко помре.
Тенако пройшлася вздовж шатра, потім повернулася до Осук.
- До речі, нас знову запросили за стіл переговорів, - зауважила Осук, уникаючи погляду Тенако.
- Ти ж знаєш, що ніяких переговорів бути не може! Про що з ними домовлятися? Про те, що ми здамо армію? Про те, що ми не втручатимемося у хід подій?
Осук випрямилася. Її посивілі коси, стягнуті у тугий хвіст, ледь блиснули у світлі багаття.
- Я вже, певно, надто стара для воєн. Я не розумію, навіщо нам все…
Тенако різко підняла руку вгору, і радниця змовкла, не закінчивши фрази.
- Я все розумію. Ти думаєш, я не бачу очевидних речей? Ти думаєш, після останнього побоїща мені сняться кольорові сни? Ні, вони забарвлені у похмурі тони, Осук, у дуже похмурі. Моє серце мучиться від питання: за що ми боремося? За яку ідею? За чию? Навіщо нам всі ті багатства, які ми маємо і які отримаємо від цієї війни? Але, Осук, Альварія дала слово. Вона не може зараз відступитися. Зрештою, ми маємо право на відвоювання своєї частки землі. Ми маємо право на свою країну. Впродовж поколінь ми відвойовували це право…
Осук різко підвела очі. Вона не могла повірити у те, що чує. Впродовж не одного століття Альварія була чимось на кшталт войовничого табору, величезного табору, розкинутого у зелені гір та лісів південної частини Алро, і так було завжди, і так мало бути. І ось враз двадцять дев’ята Правителька Альварії починає говорити про те, про що ще ніхто не заговорював. Заснувати місто, яке поступово обросте селами та містечками? Почати одружуватися, знаходити непотрібні турботи? Осук розсміялася. Вести війни із сусідами? Розводити свиней та пасти гусей?
Тенако мовчки дивилася на радницю. Вона не зважилася розповісти їй про свою давню мрію. Мрію, яку колись народила в ній її мати Санно. Ще коли Тенако та Елас були маленькими, мати часто проводила з ними час. Зазвичай діти Альварії є дітьми кожної жінки і не знають, з чиєї утроби вийшли, їх глядять та навчають усі. І лише діти Правительок із самого народження розуміють, чия кров пульсує у їхньому тілі. Тож Санно тішила дітей оповідками, і не раз розповідала їм, як мріє заснувати прекрасне місто, у якому б не було бідності та бруду, білі стіни будинків вітали вранішнє проміння, золоті бані храмів Сонця сяяли, неначе діаманти, рясні дерева та квіти рішучим мазком додавали білизні та сонцю зеленої барви.
Санно мріяла про це, але ніколи не наважувалася висказати мрії вголос. Лише дітям. І ось Тенако із самого дитинства малювала в уяві те красиве місто Альварію, яке знатимуть у всьому світі, яке прийме у свої обійми обездолених та нещасних.
Правителька опустилася на підстилку. Їй ще було доволі важко тривалий час знаходитися на ногах. Тенако відчувала себе невиправною ідеалісткою. І лише смерть друзів, брязкіт зброї та сморід гнилі і трупів, що розкладалися, повертав її до жорстокої реальності.
Тенако заплющила очі, відмахнувшись від злих видінь. Вона чула, як за завісою шатра хтось швидко перемовляється, потім легкий протяг сколихнув її волосся.
До шатра увійшла круглолиця коренаста жінка, поодаль, на самому вході, зупинилася білява дівчина у похідному вбранні, із сумкою через плече та коротким мечем при боці.
Тенако одразу ж встала. Вона не могла дозволити, аби хтось бачив її заслаблою.
- Правителько Тенако, я виконала твою вказівку, - сухо відрапортувала круглолиця, - Ось перед вами Лано, сама вправна та швидка вершниця. Вона, сподіваємося, зможе прорватися через блокаду та покликати на поміч когось із Об’єднання.
- Дякую, Нро, - кивнула Тенако і вказала очима на вихід. Нро швидко зникла за пологом шатра.
Молода білява дівчина так і лишилася стояти в тіні полотняних стін намету.
Тенако поманила білявку рукою і та вийшла на світло.
Невиразні риси обличчя, ластовиння, гостре підборіддя та холодні сірі очі. Тенако гарно пам’ятала цю дівчину, хоча тільки зараз дізналася її ім’я.
- Це дуже небезпечне завдання, - суворо сказала Тенако.
- Так, Правителько.
- І ти можеш не повернутися назад, - застерегла вона.
- Я знаю, Правителько. За моєю спиною немає ланцюгів.
Правителька усміхнулася на традиційну фразу усіх тих відважних, що йдуть на неминучу загибель.
- Чи ти простила всім?
- Так, простила.
- Чи ти віддала все?
- Так, віддала.
- Значить, твоє серце легке.
Дівчина кивнула. Кутики її вуст ледь помітно здригнулися.
- За нашими даними, війська Шанносу зараз ведуть бої десь на південь від Торканійського узгір’я . Також поруч має бути Лашу Кавоу зі своїми дівчатами, однак точне місцезнаходження нам невідоме. Ми мали кинути наші війська на допомогу Шанносу. Думаю, йому вдвічі вигідніше допомагати нам. Тому, Лано, поспіши на південь.
- Так.
- Нехай тобі допоможе Сонце, - махнула Тенако на прощання рукою.
Лано коротко вклонилася та вийшла із шатра.

Спустилася густа та в’язка ніч. Пара білими хмарками вилітала з рота сонного ібулога. Він неохоче переставляв ноги, підкорюючись волі господарки. Птах вимушено нахиляв голову і черкав крилами по землі, збиваючи вниз маленькі камінці.
Лано від збудження та хвилювання навіть не відчувала нічного холоду. Вона безшумно пробиралася між скелястих стін вгору по розщелині, яка виводила на вершину скелі, з якої посильна планувала розпочати свій політ. Ті, хто вчинив облогу, пильно слідкували за небом, розпустивши навколо спеціальних жуків-світляків. Жуки обліплювали кожного, хто летів нічним небом повз військові кордони, і сяяли, штрихами вимальовуючи силует вершника. До людей Союзу вони не чіплялися, так як ті користувалися спеціальною маззю із запахом, що відштовхував жуків. Чудовий спосіб, аби спостерігати за небесними маневрами!
Однак слідуючи обраним шляхом, Лано мала всі шанси прорватися, адже її надійним щитом стали скелі. Вона впродовж всієї облоги вивчала ущелину, слідкувала, куди та веде. Ззовні, не знаючи бездоганно місця, скористатися цією шпаринкою було практично неможливо. Однак Лано сподівалася, що зсередини їй вийти вдасться.
Перший світляк з гулом упав їй на плече. Лано пересмикнуло – вони були справді великі, як і розповідали, із півпальця розміром. Дівчина швидко скинула жука на землю. Тут, за скелями, на закритому місці, їх мало. Зате варто буде їй піднятися у небо…
Майже повзком Лано вибралася на відкриту площадку. Зрадливий вітер розігнав хмари, і на неї блимав оком повний місяць. Лано впала на землю і змусила ібулога лягти. Її силует на відкритому плато на фоні місяця – чудова мішень.
Лано вичікувала. Нарешті кошлата хмарина із срібними краями заступила місяць, лишивши замість нього мутну жовтувату пляму. В той момент альварка швидко заскочила на птаха і штовхнула його в боки.
Ібулог безшумно злетів.
Лано спрямувала його політ низько над скелями, інколи пірнаючи між великими кам’яними валунами, не ризикуючи вилетіти на відкриту місцевість. Воно й не дивно. З гулом світляки сідали на неї і мерехтіли своїм мертво-зеленкуватим світлом, а Лано, повністю перемістивши увагу на складні маневри польоту, не могла їх скидати.
Далі перед дівчиною розкинулася ще не вивчена місцевість. В темряві вона боялася наштовхнутися на скелю, тому, примітивши зручний виступ, зупинила птаха. З огидою скинула з себе світляків і прислухалася. Наче все було тихо. Вона озирнулася, вишукуючи оптимальний маршрут. З усього виходило, що летіти треба було вгору.
І тут вона почула тихі голоси.
Лано відчула, як закалатало серце. Безшумно вона зіскочила з птаха, і поволі повела його вбік із відкритого місця, м’яко ступаючи по холодному каменю.
Вона накинула повіддя на обрубок старої сосни, що для чогось вирішила вирости у такому незатишному місці. Ібулог був чудово захований за гострим кам’яним зубом, тож, якщо птах буде стояти тихо, ніхто його не побачить.
Сама ж Лано без єдиного звуку, наче кицька, пішла на голоси.
Вони не приближалися і не віддалялися, були рівними і спокійними.
Хмара пройшла, і місяць залив скелі срібним молоком. Коли Лано видерлася на великий валун і зазирнула за його край, прямо під собою, ніби на картинці, вона побачила двох воїнів Союзу. На їхніх руках були пов’язки із синьою та білою хвилями, що ніби накривали одна одну.
Лано прислухалася, і враз усвідомила, що у мові чоловіків зустрічаються знайомі слова. Це була мова не Валофукосу і не Накану, які Лано не розуміла зовсім. Вона розрізнила чисту Торканійську мову, яку легко розуміли і спілкувалися альварці, без натяку на діалект. Альварка прислухалася уважніше, збагнувши, що це, напевно, найманці, ті торканійські перебіжники, які купилися на значні гонорари за військову поміч Союзу.
Вона принишкла за виступом, прижавши голову до холодного каменю. Угомонивши власне дихання, вона прислухалася.
- … найкраще напасти на околиці Ландотору. Він зараз голий. Ванокурій розлютиться і піде трощити Союз.
- … починаю передачу…
Альварка почула, як щось клацнуло. Долинуло монотонне гудіння, природи якого вона не розуміла. Далі тихий голос першого чоловіка забубонів:
- Об’єкти 1.1 – квадрат 34, об’єкт 3.8 – квадрат 25, об’єкт 3.9 – квадрат 74. Об’єкт 4,3 рухається від квадрату 3 до квадрату 14 через сектор 2 тра 1.
Лано не розуміла, про що йде мова, але відчула, ніби говориться щось важливе. Вона чула, що планується напад на Ландотор. Але повернутися назад і доповісти Тенако означала провалити завдання. Лано швидко мислила, як ліпше вчинити.
Враз гудіння доповнилося дивним поклацуванням, і альварка не втрималася – визирнула з-за каменю.
В якийсь момент вона побачила, що один з чоловіків нахилився перед дивним ящиком із купою пружинок та спіральок, що світилися різними вогниками, і туди монотонно диктує незрозумілі речі. В наступну мить Лано зустрілася з очима другого чоловіка, який дивився на неї впритул. Неначе час уповільнився, адже Лано встигла передумати безліч думок, доки другий чоловік схопився на ноги. Перш, ніж він крикнув про тривогу, Лано відштовхнулася ногами від виступу і пружно приземлилася прямо перед ним, на льоту нанісши удар мечем, який став для торканійця смертельним. Перший чоловік, відірвавшись від коробки, розгубився і потягнувся до зброї, однак Лано була швидшою, і рубанула його спершу по правиці, потім глибоко увійшла лезом між ребра. Чоловік захрипів і тяжко повалився на землю.
Лано, напружена, ніби стягнута пружина, розвернула почорнілий від крові клинок у напрямку до коробки з дротами. Коробка затріщала і враз з неї почувся далекий голос:
- Двадцять шостий тридцять четвертий, далі. Двадцять шостий тридцять четвертий…
Лано відчула, як холодний піт вкрив її чоло, а по спині пройшла дрож. Вона тремтячими руками обрушила важкий удар на коробку, у якій щось затріщало і посипалися іскри. Ніби обпечена, альварка відскочила до каменю, на якому сиділа, і вжалася спиною у склепіння скель, звивши від переляку. Коробка випустила ще кілька іскор і замовкла.
- Прояви норона, справи норона, велике Сонце, захисти нас, спали нечисть, спали нечисть, хай іде у свої землі, хай іде у свої царства, хай жере своїх дітей, хай не бачить твого світу… - молилася Лано, задкуючи геть. Вона не зводила очей із коробки, але та була розтрощена і мовчала. Трупи бездушними плямами валялися поруч.
Лано добрела до свого ібулога і швидко розв’язала його. Доповідати їй не було часу, нехай ліпше доповість тим, кого знайде, і кого покличе на поміч. Зараз це важливіше – врятувати своїх. А про торканійців, які запродалися норону і хочуть йти на Ландотор, поки їй справи нема. Альварія важливіша. Так.
Лано заскочила на птаха і звично притиснулася до його шиї. Ібулог важко злетів і помчав поміж скель. Пролітаючи над місцем, де вона розправилася із торканійцями, Лано міцно заплющила очі і зашепотіла молитву. Їй було справді страшно.
[567x567]