Ледь скрипнула шкіра, якою було оббите крісло, а стіл тихесенько застогнав, коли на нього, нахилившись уперед, навалився високий худий чоловік із впалими щоками, голеною головою із єдиною довгою пасмою волосся на потилиці, та крижаними очима практично без вій. Автоматично чоловік відсунув зі столу папери та прес-пап’є, і колюче глянув на співрозмовника. Навпроти, у кріслі, сидів так само голений чоловік, однак він був значно молодшим та вродливішим, а на щоках грав здоровий рум’янець. Молодий чоловік почувався досить вільно, хоча, якщо придивитися, було помітно, що ця розкутість доволі награна. Чорна сорочка на застібках та ідеально-чорні брюки видавали господаря: він при нарядився спеціально для цього візиту.
Худий чоловік так само повільно відкинувся назад, і крісло скрипом вторило його рухам.
- Я і не очікував нічого іншого.
Співрозмовник розвів руками.
- Робили, що могли. Я особисто слідкую за роботою...
- Ти погано слідкуєш. Тому що твоя робота не дає ніякого толку.
Молодий чоловік з прихованою досадою зітхнув і спробував виправдатися:
- Але ж він заліг на дно. Він мовчить.
- Мовчить?! – очі худого блиснули і чоловік ривком підвівся на ноги, відстукуючи пальцями по столу. Різко розвернувся і глянув у вікно, вниз, на двір, обнесений високим муром. Коли він знову обернувся до співрозмовника, той аж вжався у крісло – стільки холодної люті було у сталевих очах.
- Ні, не мовчить. Не мовчить, бо Кросоу вже все відомо. А відомо Кросоу – відомо і Нунку та Валофукосу. З ними нам навіть не вдасться зобразити з себе секту фанатиків. Вони чудово знають, яка сила стоїть за нами. А НАМ не потрібно, аби про це хтось знав.
Високий ляснув долонею по столу і стис кулаки. Пальці побіліли, а довгі нігті лишили відбитки на шкірі.
- Ти знаєш, що буде, якщо ти не спіймаєш Колефа, - відчеканив він, - Їй це не сподобається.
Молодий втягнув повітря.
- Послухайте, брате Пракус... Колеф надто досвідчений. Він зник. Але дещо нам таки вдалося з’ясувати... Він син якоїсь значної наканської шишки...
- І це все, що ви довідалися? – зло осміхнувся Пракус, - В такому випадку ви могли б ще з самого початку проконсультуватися зі мною. Адже це зрозуміло, що шпигунами люди з вулиці не стають. А тим паче, люди з вулиці не отримують таку освіту, яку отримав Колеф. Я починаю розуміти свою помилку, що допустив тебе на таку відповідальну посаду...
Пракус невимушено підійшов до серванту і вишуканим рухом налив собі прозорого пахучого пійла у склянку. Присівши на журнальний столик, він задумливо відпив зі склянки і різко перевів погляд на двері.
Після короткого стуку до кімнати швидко зайшов Воскор. Як завжди у бездоганному вбранні, з підшитою манжеткою, подзвякуючи чоботами та тонким мечем, Воскор попростував прямісінько до політрука, не подарувавши молодому чоловікові навіть короткого погляду.
Пракус привітав прибулого коротким жестом, Воскор відповів елегантним поклоном і нахилився до Пракуса, простягнувши йому жовтий пакунок з листом, скріпленим печаткою. Пракус трішки здивовано глянув на колегу, осміхнувся і рішуче розірвав конверта. Пробіг очима по рівних строчках, перевів погляд на Воскора.
- Коли?
- Ось щойно.
- Підписано вчорашнім числом. Отже уже в дорозі.
- Так, але рухаються вони у наш бік.
- Через Лозуру?
- Ні, обходять. Але через центр проходитимуть.
Пракус підвівся і замислено поклав листа на стола. Пальці гладили хрусткий папір. Політрук враз ніби щось згадав і повернувся до молодого чоловіка.
- До речі, брате Воскор, забув тобі представити. Це керівник нашої контррозвідної служби Теро. Чув, напевне, - з холодною усмішкою запитав Пракус.
Звісно, Воскор дуже багато чув про контррозвідну службу. Мав про неї своє враження і своє ставлення, яке неодноразово висловлював Пракусу. Однак познайомитися особисто із Теро Воскору не доводилося – надто різним вони займалися, та й окрім всього іншого, Воскор рідко коли покидав стіни Елітної військової школи. А Теро був у постійних роз’їздах.
Попри відсутність результатів у справі із Колефом, Теро зробив своє ім’я на кількох успішних завданнях, і тому Пракус не поспішав знаходити Теро талановитішого наступника. Ця дивна поблажливість була зовсім не притаманна холодному політруку, і відверто дратувала Воскора, котрий не терпів всіляких заминок та невдач на службі. І тому, зрозуміло, що Воскор подарував Теро різкий та неприємний погляд.
- Я чую про контррозвідну службу тоді, коли їй щось вдається. Однак останнім часом я не чую нічого. Вочевидь, у керівника служби щось іде негаразд.
- Позаяк, - і Пракус підняв зі столу жовтий аркуш, поточений синіми дрібними літерами, - ми дамо Теро шанс виправити незавидне положення, у яке він поставив себе і своє відомство. Справа у тому, що, як ми можемо бачити із цього листа, присланого з далекого провінційного містечка, хтось справляється із роботою трохи ліпше за вас, - і Пракус підкреслено перейшов до Теро на „ви”.
- Поясню у чому річ, - продовжив політрук, опустившись у крісло і знаком показавши керівнику школи на вільне місце. – Дехто, з ким ми зовсім недавно домовилися про... співпрацю, зовсім випадково вийшов на того, кого ми так довго шукали. Ні, це не Колеф. Це його колега. Другий втікач. Котрий дуже і дуже товаришував з Колефом. Настільки товаришував, що Колеф не убив його попри важливість свого завдання. Мало того, - Пракус поклав листа на стіл і глянув на керівника школи. Воскор лише дивувався із такого потоку красномовства свого начальника, адже той зазвичай був скупий на слова і лише чітко віддавав вказівки. – Мало того, ми нарешті зібрали головоломку у цілу картинку. Чутки про те, що у рядах ВЕШ була дівчина – не вигадки п’яного вуглевоза. Другий втікач – це і є та дівчина.
Пракус ще раз пробіг очима лист.
- Вайро Стоор, як пише наш шановний колега, начальник Добровільних військових загонів міста Лаксунко. Ця особа, яку нам так і не вдалося впіймати, не тільки провела довгий час із Колефом, а ще й уміло маскувалася та видавала себе зовсім не тим, ким була насправді. І ось випадково рибка випливає... Що скажете, Воскор?
- Те, що Колеф не убив її, може свідчити про дві речі. Або вона працювала з ним у якості підстраховки, або він якимось чином закохався в неї.
- Другий варіант виключено, - зауважив Пракус, - це шпигун, а не сільський хлопчина.
- Згоден, - піддакнув Теро.
- Але і перший варіант теж малоймовірний, - зауважив Пракус, - Вона б не засвітилася із тим самим іменем...
- Може, вона це робить зумисне? – запитав Теро.
- Щоб виманити нас? – осміхнувся Воскор. Він провів рукою по волоссю, що вже трішки зачепила сивина, і вільніше відкинувся на кріслі, - Навіщо? Бо Школа переїхала? Але ж вона знає, що ми не дурні, аби просто так світитися. Та й окрім того - вона дитина. Скільки їй? Років 15. А ми розмірковуємо, ніби вона досвідчена шпигунка. Ні, мені здається, все набагато простіше, ніж нам здається. У будь-якому разі, нам достеменно відомо одне: вона може вивести нас на Колефа.
- Смисл нам виходити на Колефа? Він вже передав усю інформацію, - розвів руками Теро, який взагалі не розумів, навіщо це все.
- Він не все передав. – тихо сказав Пракус. Є дещо, не призначене для вух його покровителя Кросоу. Я думаю, що Колеф має ще одного начальника.
Воскор довгим поглядом глянув на високого чоловіка.
- Пракусе, цього не може бути.
- Чому?
- Бо це неможливо. Невидимий не підпустив би до себе нікого, тим паче людину такого сорту, як Колеф.
- Так, - лице Пракуса не виражало знову ніяких емоцій, і враз аж посіріло, - Ти правий, Невидимий не підпустив би до себе Колефа. Але Колеф УЖЕ має певну інформацію, і він знає, скільки може за неї отримати. Колефу лишилося тільки розшукати Невидимого. І продати йому цю інформацію. І ти знаєш, що з нами буде, якщо Невидимий дізнається.
У кімнаті повисла мовчанка. Теро не розумів нічого, однак по виразу обличчя чоловіків бачив, що питання піднято важливе та болюче. Однак нічого уточнювати Теро так і не наважився. Воскор обмінявся з Пракусом довгим поглядом, і, зрештою, тихо промовив:
- Але Невидимого так просто не знайти. Навіть Колефу.
- Я знаю, - кивнув Пракус. Тому нам треба його випередити і перепинити Колефа. Це твоє завдання, Теро.



- Стііііій!!!! – долинуло лунко спереду, голосу вторили труби, і, зрештою, уся сотня зупинилася.
Вайро різко осмикнула ібулога і зацікавлено глянула вперед, поверх десятків голів. Вона була сильно втомлена, так як вже давно відвикла від настільки тривалих перельотів. Ноги ломило, шия боліла, очі злипалися від недостатку сну.
Зимовий вітер здійнявся над землею і кинув дівчині у обличчя пил з-під лап ібулогів. Торканійські рівнини скупо демонстрували куці кущі та колючки, і щедро сипали хіба що пилом та грудками землі. Коротке волосся лізло дівчинці у очі, і вона спльовувала настирливі волосинки що плуталися між зубів, наче кісточки з-під вишні.
- Нарешті перепочинемо… - тихо сказала вона.
Як не вдивлялася альварка за горизонт рівнин – однаково не бачила нічого схожого на те, що називалося «воєнні» дії. Хоча її уява, особливо по ночах, малювала апокаліптичні картини згарищ та запаху крові і смерті.
Сотня спішувалася, і її Бородань (якого насправді звали гарним іменем Айвар) поспішив до Вайро, аби допомогти злізти. Смішно сказати, але Вайро це дозволила і дозволяла весь час. Бо велетень Айвар дбав про неї, мов про малу дитину, і Вайро ніяк не могла пояснити собі цієї дивної поведінки.
- Ми вже в тилу у валофукосців? – поцікавилася Вайро, зістрибнувши на землю і змусивши маленькі грудочки землі стомлено заскрипіти.
Айвар перекинув вуздечку ібулогові через голову та подав її Вайро, з сумом оглянувши потріскані, великі та червоні руки дівчинки.
- Ми просто стали перепочити. Нам ще їхати… ще один заход. Будемо не звертати з курсу, аж туди, за Великі Рівнини, і там, в тилу у Союзних військ, продовжимо нашу підготовку. А потім… в якості підкріплення… А поки… Ми просто обходимо Лозуру. Зі східного боку.
- А… зрозуміло. Я маю друзів у Лозурі, - тихо сказала Вайро, і відкрила перед ібулогом мішок із сушеним м’ясом.
Айвар, здавалося, не почув, а пішов між сотні давати якісь вказівки. Чергові розводили вогнища, тягли великі мідні котли та мішки із провізією. Дівчина втомлено бродила між людськими острівками торканійських степів, дослухалася до розмов, ліниво огризалася на всілякі гостроти у її бік. І думала про Лозуру…
Там, у Лозурі, жила Мароська. Мароська, у якої все добре, яка завжди весела. І яка тримає зв'язок з її рідною Альварією. Що коштувало їй, Вайро, як тільки ніч спуститься на землю, розгледіти між дерев далекого лісу жовті вогні сонного міста? Що їй вартувало скочити верхи, закутавшись у товстий плащ, і помчати до столиці, знайти того «Коника», кинутися в обійми до Мароськи і попросити відвезти її додому?
Ні, такого Вайро зробити не могла. Її гордість не дозволяла просто так відмовитися від наміченого, заховатися з головою у подушки і чекати на страшні відомості з фронту, приймати поранених, оплакувати мертвих. Ні вже, ліпше Вайро сама стане безпосереднім учасником дійства.
Дівчинка брела крізь сутінки, зрештою, знайшла компанію веселих молодих хлопців, які умудрилися взяти з собою у похід урмоду – старовинний торканійський музичний інструмент із десятьма струнами. Вайро любила приставати до них на вечерю, так як вони стьобалися із неї менше всього, та і виглядали не такими вже й покидьками, як решта.
Дівчина присіла біля вогнища, схрестивши ноги. Потягнулася вперед, взяла черпака та налила собі у миску рештки рідкої каші зі шкварками. Хлопці – їх було чоловік 8 – привітали її незрозумілими вигуками. Вайро кивнула у відповідь – вона була надто втомлена, аби говорити.
Хлопці говорили про щось своє, як завжди – травили історії життя. Але зрештою розмова зав’яла сама по собі під дружнє чавкання та стукання ложок об миски.
- Чуєш, дівко, - пережовуючи кашу звернувся до Вайро один із чоловіків, - А як це так, що тебе старий Ай-яй сюди відпускає без нагляду? Не боїться, що ми тебе зґвалтуємо?
Вайро зло зиркнула крізь коротку чуприну на чоловіка.
- Облиш її, Бо! Правильно Ай-яй робить, її б зґвалтували, аби не він. Одна дівка на 99 мужиків! Плюс начальство!
- Отож… - наклав собі ще каші коротун у цупкому зеленому комбінезоні, - Раніше треба було думати, ще як брали. Раз нема жіночої десятки – то хай йде та чекає, поки наберуть!..
- Кажуть, що дуже гарно мечем вправлялася, то Сорр не міг не взяти, - зауважив Бо, - Це правда, дівко?
- Та це все приказки, а казка в іншому! – враз сказав самий старший на вигляд чоловік із короткою борідкою. Він обережно чистив керамічну люльку довгою паличкою, - Скажу вам таке, що не повірите. Чув я якось від одного Соррівського жополиза – Гарноф його звати чи якось так – що дівку взяли, бо вона дуже важлива птиця!..
Хлопці браво заулюлюкали і зареготалися.
Вайро відірвалася від миски і нервово нахилилася до бородатого.
- Шо ти тут розповідаєш? Сама звичайна я дівка! Родилася у самій звичайній сім’ї і нічого лихого не зробила!
Компанія розвеселилася ще сильніше.
- Бач, заговорила одразу! – розсміявся Бо, а потім повернувся до чоловіка з люлькою, - Ну то не тягни, Ласко, що тобі ще той… жополиз сказав?
- Сказав… - і Ласка з насмішкою пильно глянув на Вайро, - що птиця ця утекла колись із золотої клітки, здійняла великого шуму, і тепер її значні шишки шукають.
Дівчина відставила миску і кліпнула очима:
- Це маячня якась! Брехня!
- Та дійсно брехня, - почулося з іншого боку вогнища, - Ти глянь на неї, вона ж дитя нещасне та залякане.
Бородатий подув у люльку, обдивився її, і дістав з-за пазухи пахучого зілля.
- А може це не більше, як личина! Може вона знає щось таке, чого не можна знати?..
Розмова точилася ще довго, а Вайро стривожено думала про торканійську елітну школу і про Колефа. Не може бути, що якимось чином хтось дізнався про її минуле! Адже вона нікому не казала, що якось пов’язана із ВЕШ! Невже її хтось міг впізнати?
Навряд чи думки дали б заснути альварці в ту ніч. Але Ласка, набивши люльку якимось незвичайним тютюном, пустив її по кругу, і Вайро теж вдихала те зілля і смакувала трубку разом з усіма, і їй враз стало так все легко і добре, що вона лягла на спину, і навіть холод відступив, а зорі крутилися перед її очима у незвичному хороводі.

… Було дуже холодно. Настільки холодно, що у хлопця, який спав поруч, обійнявши Вайро і навалившись на неї всім тілом, на вусах осів іній. Вся компанія так і спала, тісно прижавшись одне до одного, аби хоч трохи зігрітися. Багаття горіло мляво, біля нього клював носом черговий.
Щойно зайнявся сірим молоком день початку зими. Ібулоги темними копицями у сріблястому степу гріли дзьоба під крилами. Вартові вже геть зовсім валилися з ніг, закутавшись у плащі, а деякі, махнувши на все рукою, спали. Вайро виборсалася з-під тяжкої руки чоловіка, імені якого вона ще навіть не вивчила, і вирішила трішки пройтися, аби розігнати замерзлу кров.
Тільки вона хотіла підвестися, як побачила у небі двох птахів із широким розмахом крила. Птахи поволі опускалися, спрямувавши свій лет до намету, де спали командуючі.
Вайро завмерла. Її серце калатало з божевільною силою. Вона поглядом провела ібулогів, прослідкувала, як з них зіскочило двоє вершників, як вони, кивнувши вартовим і обмінявшись з ними кількома словами зайшли всередину.
Дівчина стривожено схопилася на ноги та пішла до намету, обходячи його так, аби вартові, які стояли перед його входом, її не бачили. Ноги ще були дерев’яними, тіло не слухалося її, однак у голої не лишилося навіть залишків сну.
Намет стояв недалеко. За ним на прив’язі спали ібулоги, і саме туди пірнула Вайро, протискаючись між тіл птахів. Вона тихо свистіла щось, і птахи, що ось-ось могли стривожено закричати, спокійно дозволяли людині ховатися між їхніх крил.
Зрештою, Вайро пробралася до товстого полотна намету. В полотні було кілька дірочок, і Вайро припала очима до однієї з них.
Сорр вже давно не спав. Просто перед Вайро стояло двоє високих голених чоловіків у чорній одежі. Вони слухали те, що зовсім тихо їм казав Начальник.
Вайро дослухалася до слів, і, нарешті, коли заговорив новоприбулий, вона з жахом почула його слова.


- Я просто не можу зрозуміти, що це у вас за..хм… бойова одиниця, якщо ви навіть не знаєте, де спить ваша підлегла! – обурено відчеканив Теро.
Сорр грізно глянув на нього з-під брів.
- Дозвольте мені самому вирішувати, як буде організована моя сотня.
- Ми не залишимо вам винагороди, якщо ви без зайвого шуму не передасте нам дівчину, - Теро осміхнувся і повернувся до помічника, - Ландо, допоможеш Начальнику Сорру взяти дівчинку.
Вайро різко відхилилася від полотна намету. Вчорашня ідея тікати у Лозуру, в обійми любої Мариськи, вже не видавалася їй безглуздою. Хто ці люди – Вайро не знала. Але було очевидно, що шукають саме її.
Дівчинка повернула голову у пошуках відповіді. Птахи тут, зовсім близько. Але якщо вона зараз сяде верхи, її одразу помітять. Краєчком вуха альварка чула, як відхилилася тяжка завіса входу від намету Начальника. Зараз трійця вийде. Зараз вони вишикують військо і схоплять її.
- Кепські справи, так? – почула вона зовсім поруч низький голос. Налякано обернувши голову, вона побачила Айвара.
Вайро діяла автоматично. Миттєво схопилася на ноги і приготувалася кинутися в бійку. Її руки та штани були геть виваляні у багнюку та ібологський послід, а смертельно-бліде обличчя плямою виділялося на фоні зеленкуватого намету. Від різкого руху ібулоги сахнулися, мало не закричали, але Айвар тихо-тихо засвистів, заспокоюючи птахів.
- Ти швидка, мов кицька. Я не робитиму тобі зле. Сиди тут, хай вони відійдуть. Те, що за тобою прилетять, було ясно, як день. Ще тоді, коли Сорр раптом вирішив все-таки брати тебе до сотні.
Айвар опустився на коліно, аби його патлата голова не була помітна. Попри холод і легкий пар, який ішов з рота, чоловік був одягнутий лише у білу сорочку з тонкого полотна, і вишивкою білим по білому на рукавах. Колись він зізнався, що це дружина вишила йому такий милий подарунок.
Чоботи бороданя всмоктувало болото, стогнучи під його вагою. Жестом Айвар звелів дівчинці не рухатися і не рухався сам. Він через плече пильно спостерігав за трьома постатями, які брели між сонним військом. Чергові ліниво салютували на знак вітання.
- Тепер… - тихо і повільно промовив Айвар, - можеш обережно зняти он те сідло та вузду, і загнуздати цього, рудого.. Він – самий швидкий. Я знаю, бо підбираю не лише людей до війська, а й скотинку.
Альварка коротко кивнула, обережно зняла сідло і кинула на спину рудому птахові. Ібулог мотнув головою і насторожено підняв крила. Він був великим, майже таким, як Вітер. Але, безперечно, куди більш норовливим.
Бородань нетерпляче дивився то через плече, то на Вайро. Але дівчинка все робила швидко і вправно. Врешті, повід був перекинутий через голову, і Вайро на мить зупинилася, аби востаннє глянути на Айвара.
- Може, це не за мною?..
- За тобою. Будь певна.
- Мені так треба було йти з вашим військом… - зітхнула дівчина, закладаючи ногу в стремено.
Айвар відв’язав повід та кинув його до Вайро на сідло.
- У тебе все вийде, дівко. Ти ж така… Як моя дочурка, знаєш? А у тої все виходить… - і бородань зітхнув.
- Спасибі, - Вайро посміхнулася.
Бородань різко глянув в бік трійці, потім обернувся до Вайро.
- Зараз! Зараз лети! Лети у той бік! Зробиш гак – і до Лозури.
- А.. а як же ви? – Вайро стривожено, похитуючись в такт притоптуванню птаха, глянула на Айвара.
- Я виплутаюся! Зрештою – я корисна тут людина. Гану пішла! – шикнув він і ударив звіра по спині.
Ібулог звив у небо. Стривожені птахи підняли ґвалт, і Вайро, здавалося, в одну мить побачила, як одночасно розвертають голови Сорр та невідомі гості, як Айвар хутко, пригнувшись до самої трави, тікає геть від намету, як схоплюються на ноги вартові, як якісь люди відв’язують своїх птахів, аби кинутися в погоню…
Дівчина повернула голову до неба. Вона була при мечі, на плечах – зимовий плащ. А сумка з деякими грошима та речами так і лишилася на землі. «Дивно, що я думаю зараз про це», майнуло у Вайро в голові, «Тут би живою лишитися».
Вайро здавалося, що мчить вона швидше вітру. Однак, коли зовсім поруч просвистів арбалетний болт, дівчині стало не по собі. Обернувшись, вона побачила людей, котрі гналися за нею.
Вона що є сили ударила п’ятками птаха у боки. Ібулог невдоволено крутонув головою та рвонув швидше. Десь далеко праворуч Вайро бачила поля та передмістя Лозури. Вона летіла що є сили, але скрізь, скільки вистачало погляду, - лише холодна торканійська рівнина, і лише аж за обрієм виднілася синя смуга гір та лісів.
Ліворуч простягнулася ріденька лісосмуга. Дівчина скерувала політ птаха туди, і коли він із тріском увірвався в гущавину дерев, міцно притиснулася до його спини та заховала голову. Лука сідла неприємно тиснула у щоку, по спині хльостали гілки. Але цей рудий сильний птах не був її Вітром, і терпіти гострі колючки заради вершниці не збирався. Можливо Вайро хотіла заховатися між сплетіння гілок від противників, загубитися у ліску, перечекати негоду у якійсь печері чи в коренях старого дерева, поки переслідувачі розбредуться чи підуть невірним шляхом, однак птах мав свою думку з цього приводу.
Злісно тріпнувши головою, не зважаючи на біль від максимально натягненого повіддя, він помчав вгору, до неба, подалі від болю. За мить він вже з криком вирвався із обіймів тонкого гілля верхівок дерев, і Вайро, затримана лісом, опинилася якраз у оточенні чотирьох вершників.
Краєчком ока вона помітила, що у одного з них був арбалет. Але той, хто був головним з прибулої вранці парочки, глухо наказав не стріляти.
«Чудово», - подумала Вайро, - «Я їм навіщось потрібна. У мене є шанс!».
Дівчина різко відкинула полу плаща та ривком витягла із піхов меч. Рудий ібулог під нею був вимуштруваним бойовим птахом, тож навіть коли Вайро затисла повіддя у одній руці, він, вже трохи заспокоєний синевою неба, слухався порухів її тіла та ніг.
У очах Вайро блистіло якесь божевілля. Їй було байдуже до всього. Страшна думка про те, що колись, можливо, їй доведеться убити людину, її більше не лякала. Їй просто хотілося вижити. А ще вона дуже втомилася. І зараз, тримаючи меча у правиці, з’їдаючи противників з-під лоба поглядом блискучих очей, вона готова була до всього.
Першим кинувся Сорр. Він був впевненим рубакою, меч у його сильних руках рухався, неначе взята у полон блискавка. Якимось дивом Вайро різко відхилилася вбік і завдала контрудару. Але Сорр легко парирував його, різким розворотом меча зловив її клинок гардою, і спробував вирвати з рук. Вайро вдалося вивільнити меча. Звісно! Дівчина враз зненавиділа саму себе. Вона ніколи не вела бій у повітрі. Вона навіть не уявляла, як це важко.
Меч, яким вона гарно вправлялася у двох руках, зараз видався неймовірно важким – адже ліва рука контролювала птаха.
Ібулог чомусь рухався не так, як хотілося того дівчині, був неповоротким і непіддатливим. І все її уміння виявилося насмарку…
Треба спускатися вниз.
Вайро спрямувала ібулога на землю, але решта вершників рвонула навперейми.
- Я думав, ти краща в бою! – розсміявся Сорр.
Дівчина поклала меча на сідло і смикнулася вгору. В цю ж мить вершник з арбалетом враз вистрілив птахові у крило. Наступний вистріл було спрямовано у тіло.
Вайро вчепилася в стрілу, однак куций товстий болт ввійшов надто глибоко у тіло, і кінчик ледь виглядав з-під пір’я.
Рудий птах оскаженіло, не розуміючи нічого, рвонув ввись, потім вбік, трусив головою. Із дзьоба летіла на всі боки кривава піна.
Такої підлості Вайро не чекала.
Раптом почувся протяжний вий труб. Трубили на тривогу. Сорр зупинився і занепокоєно глянув у бік свого війська.
- Теро, щось трапилося, тривога! Я мушу летіти!
- Лети! – відгукнувся той, кого назвали Теро. – Чи ти думаєш, що я не справлюся із дівчинкою?
Ібулог Вайро падав на землю. Дівчина хотіла зістрибнути з нього, але в останній момент птах накренився і повалився на бік, придавивши своєю вагою Вайрину ногу до землі. Дівчина звила від болю, відчуваючи, як колючки та гострі грудки впиваються їй в шкіру, прорвавши полотно штанів. Коли птах, що ще тяжко хрипів, нарешті зупинився, вона спробувала вивільнити свою ногу, заплутану у стремені та придавлену всією масою пташиного тіла. Однак відповіддю був лише сильний біль.
Вайро визволила меча. Лежачи на боку, вона не збиралася здаватись. Коли до неї підійшло двоє чоловіків, вона зі злістю наодмаш рубанула мечем, а біль у нозі вторив її рухам.
З чоловіка був неважний фехтувальник. Вайро це бачила, і тим паче її дратувало те, що вона не може задати йому прочуханки. Кожен рух віддавав таким болем, що паморочилося у голові. І поки вона захищалася від нападника спереду, другий підійшов ззаду і неприємно розсміявся. Вайро різко повернула голову, і отримала удар по обличчю *плашмя*.
Хруснуло і з носа полилася кров. Вайро зробила випад у бік чоловіка, що наніс удар, однак в ту хвилину відчула, як ззаду її боляче схопили за волосся. Сильним ударом з її рук вибили меча.
Вона з ненавистю глянула на того, хто тримав її за волосся. Його обличчя було знайомим.
- Привіт, - криву усміхнувся він, заспокоюючи дихання, - Мене звати Теро. А це – мій друг Ландо.
Якусь мить він розглядав її. Весь чорний, у чорному вбранні, із чорними очима. Акуратно голена голова і тонкий срібний ланцюжок на шиї.
Теро дивився на Вайро дивними очима, майже без вій, майже з непомітним рубежем між зіницею та яблуком.
- Стривай-но… Я бачив тебе… Звісно! Малим, худим підсвинком! Ти назвався Вайро! Ти назвався чоловіком! – і Теро боляче смикнув за волосся.
- Що там таке, Теро? Нам треба летіти… - Ландо обійшов ібулога, що ледь дихав, але вже не рухався, і став перед Вайро із неприродно вивернутою головою. Він з байдужим виразом обличчя протирав лезо свого меча, на якому зібралися крапельки крові.
Дивно, Вайро навіть не помітила, що поранена. Незвично було дивитися на власну кров у когось на мечі.
Ландо також був чорним, і також був виголеним. Хіба що трохи нижчим за Теро. Вайро знову перевела погляд на того, чия цупка рука боляче відтягувала її голову за волосся. Так, звісно. Вони бачилися колись. У забігайлівці у Лозурі. У «Дощовій». Тоді ще не було вільного столика.
- Бери її, - звелів Теро.
Ландо схопив дівчину під пахви і різко потяг з-під туші ібулога. Вайро закричала – так боліла нога. У очах стало зовсім темно, а коли трохи прояснилося, вона лиш отупіло дивилася на ногу, вірніше, на закривавлене місиво, що виглядало крізь порвані у клоччя штани. Вайро хутко замотали у покривало, пропахнуте пташатиною, кинули поперек сідла. Позаду сів Теро – це Вайро чула по його голосу. Нарешті залопотіли крила і стало прохолодно. Вони летіли.
Здалеку почувся голос Ландо.
- Чорт забирай, Теро, ти це бачиш? Якого? Ого…
- Да, трясця їх в дих, ці кляті валофукосці порушили договір! Це що, маневр? Чи відступ? Якого вони опинилися на землях нейтральної Торканії?
- Підказує меє чуття! – гукнув Ландо, - Що вони йтимуть через Лозуру! Видно, провізії малувато. Щось відчуваю, що Об’єднання відрізало їх від каналів постачання!
- А тебе це не гребе? – гаркнув Теро у Вайро над вухом. – Це не наша війна!! Ти за своє дбай!



Жінка різко відкинула забрало, її очі, обведені пилом на місці просвіту в забралі, просто сяяли. Вона осадила птаха і обвела усіх поглядом.
- Вони відступають!!!
Загін у чоловік 30, весь, як по команді, схопився на ноги. Жінки радісно закричали, хутко збираючись у дорогу.
- Правителька Тенако звеліла вирушати нам за військами Об’єднання!
- А вона не сказала, доки нам ще прозябати у запасі? – обурено гукнула молода масивна дівчина із коротким рудим волоссям.
Вісниця розвернула свого ібулога до неї та нахмурила чоло.
- Ти хочеш швидше вмерти? Тобі взагалі знайоме поняття дисципліни?
Руда жінка обперлася на меча та втупила свої сірі крижані очі у вершницю.
- Я прийшла воювати, а не кашу варити та у небо плюватися!
- Дурна ти… - почулося ліворуч. Колись вродлива жінка – а зараз її волосся вже торкнула сивина – тихо, мов кицька, вийшла з-за дерева. – Дай боже, аби ми так і повернулися, не оголивши меча. Я не боюся смерті, але, все ж, обираю життя у цій безглуздій війні.



- Вигляд у тебе жалюгідний, - з огидою сплюнув Пракус.
Поруч стояв Воскор – Вайро знала цих двох ще з військової елітної школи – і цідив зі склянки щось міцне.
Волосся дівчини сплуталося із слиною та кров’ю, котра тільки нещодавно перестала литися зі зламаного носа. Нога весь час нагадувала про себе тупим болем. Одежа на ній була геть зовсім порвана та брудна, плащ кудись дівся, а меч валявся у дальньому кутку кімнати. Біля ретельно заштореного вікна стояв Теро, нахилившись над столиком із якимись склянками та залізним знаряддям, і обережно змішував вміст різних колбочок. Поруч на підставці лежало щось схоже на шприц, із довгою трубкою замість голки.
- Умийся, - сказав Воскор і виплеснув їй в обличчя вміст своєї склянки. Очі та ніс обдало ніби вогнем. Вайро скрикнула і відвернулася.
- Заспокойся, колего, - спокійно відчеканив Пракус. Його мертве обличчя за мить не виражало нічого, навіть огиди, - вона вже від нас нікуди не дінеться. Окрім того, нам же не відомо, винна вона в чомусь чи ні.
Пракус глянув поверх Вайриної голови.
- Сестра готова?
- Так, брате. – почувся глухий голос із помітним акцентом.
Тоді політрук спокійно перевів погляд на Вайро, у якої з носа стікала крапелька напою вперемішку з кров’ю, і посміхнувся тією посмішкою, від якої зазвичай стає моторошно.
- Люба моя. Ти в лоні у нашої Залізної Сестри, дочки Залізної Дружини.
Вайро різко обернулася – її руки були обхоплені залізними лещатами, які за формою нагадували дуже умовні пальці, так само вона була обхоплена на попереку. За її спиною була дивна залізна конструкція, і дівчині здавалося, ніби вона чує, як потріскує вогонь.
Пракус підійшов зовсім близько. Він узяв кінчиками своїх пальців її підборіддя – його рука була ніби аж оливкового кольору, холодна, спокійна, випещена. Дівчина слідкувала за тією рукою, ніби у тонких пальцях та овальних нігтях причаїлася дивна магія.
Рука відірвалася від її шкіри, злетіла угору, зайшла за голову, повільно повернула якесь знаряддя, котре за мить обхопило дівчину стальним нашийником. Очі Пракуса були незмінні, тон – однаково холодний.
Теро наливав у шприц рідину. Воскор з усмішкою пив настойку зі склянки.
- Сестра злитиметься, якщо ти не говоритимеш правду, - спокійно сказав політрук, - А коли вона злиться, то доходить до білого накалу. Не зли сестру.
Теро підійшов до Вайро впритул. Сунув їй в рота невеликого кляпа із діркою посередині. Від кляпа йшли ремінці. Теро прив’язав кляп до голови. Вайро відчула, як із дірочки по підборіддю тече слина.
У ту дірку Теро хутко просунув хоботок від шприцу, і коли він опинився десь аж у горлянці, від чого Вайро відчула, як її стискає блювотний порив, Теро виплеснув у шлунок дівчини весь вміст шприца.
Вайро не відчула нічого, просто їй страшенно захотілося вернути все назад.
Теро зняв ремінці і висунув кляп. Дівчина смикнулася і сплюнула.
- Що це? – хрипло запитала вона.
Теро якусь мить дивився на неї.
- Це допоможе тобі стати відвертішою.
Вайро заплющила очі і відчула, як залізні лещата на руках, шиї та тілі починають нагріватися. І здогадалася, навіщо вони.
- Ні, будь ласка! – смикнулася вона ще раз, однак зовсім не могла рухатися. Під горло підступала нудота – можливо, через зілля, а може через страх.
Чоловіки не казали нічого, просто дивилися.
- Я нічого не зробила… - проскиглила Вайро. Вона дуже боялася болю.
Кімната, у якій вона сиділа, була темна, зі щільно завішаними вікнами. З меблів не було нічого, окрім столику біля вікна, двох старих крісел та серванту. Напевно, вона знаходилася у Лозурі. Скоріш за все.
- Що ви хочете знати? – видихнула Вайро. Нудота посилювалася, слина переповнювала рот.
- Вона вже готова, - кивнув на дівчину Теро, повернувшись до Пракуса.
- Чудово, - Пракус поволі підійшов до неї та поклав їй на голову руку, - Люба моя. Скажи – де Колеф?
Вайро глянула на Пракуса очима, повними подиву. Ну звісно! Колеф! Вона, власне, так і думала, але ніколи не обмірковувала той варіант, що їй припишуть настільки прямий зв'язок із Колефом.
- Я не знаю!.. – процідила крізь зуби Вайро і спробувала сплюнути слину, однак та так і лишилася висіти на нижній губі.
- Сумніваюся. Наше магічне зіллячко прояснює пам'ять, - погладжуючи бильце крісла, зауважив Воскор.
Пракус пройшовся по кімнаті.
- Сестра буде лютувати, якщо ти не скажеш.
На підтвердження цих слів Вайро відчула, як їй починає припікати. І якщо зап’ястки це не зовсім відчували, то тілу і шиї було вже доволі гаряче.
- Колеф був твоїм другом. Ви разом тікали із ВЕШ, - спокійно продовжував Пракус.
- Так… Ми товаришували. Він думав, що я хлопець.
- Коли ви втікали, він мав певний напрям для втечі? – запитав зі свого кутка Воскор.
- Н-ні… - простогнала Вайро. З її носа лилася рідина, очі заплющувалися, і лише жар від лещат отвережував, - Ми бігли куди очі гляділи. Ми бігли на болота. У ліси. Він не казав конкретного плану… не казав!
- Розкажи, - звернувся Пракус, - розкажи як ви з ним попрощалися.
- Нас… - Вайро широко розплющила очі, - Я не знаю, куди він пішов!
Тіло та шию вже припікало так, що у якусь мить дівчиною заволоділа паніка. Вона з усієї сили смикнулася бік, але розпечене залізо ще сильніше обдало її жаром. Дівчина закричала, чоло вкрили великі краплинки поту. Вона мотляла головою, рвалася у своєму полоні. Перед очима все чорніло, кімната набула примарливих образів.
- Ти можеш все це зупинити, - спокійно сказав Пракус, але Вайро його навряд чи чула, - Можеш зупинити, чуєш!! – крикнув він, нахилившись над її обличчям.
Вайро завила, смикнулася, до крові вкусивши себе за губи.
- Куди він пішов, кажи!!! – не витримав Воскор і підскочив до очманілої дівчини.
Він вчепився п’ятірнею їй у волосся і стріпнув. Очі Вайро застелив туман, вона неосмислено пробіглася поглядом по кімнаті, зрештою, зіниці її застигли.
- Куди він пішов! Ти сконаєш на цьому кріслі, якщо не скажеш!! – Воскор відкинув від себе скуйовджену голову.
Пракус спокійно звернувся до чоловіка, який розтоплював «сестру».
- Підкинь дров, брате. Твоя зміна скінчилася, після того можеш іти.
Вайро нарешті, здається, вдалося справитися зі своїм затьмаренням, тепер вона з ненавистю дивилася у обличчя Воскору.
- Ми… ми не разом пішли… Він лишив мене…
- І куди пішов?
- В … Накан…
Теру вдоволено зиркнув на Воскора.
- Хто б сумнівався!
- З ким він працював? – продовжував випитувати Воскор.
- Не.. знаю!!!… - прошепотіла Вайро, скорчившись від їдкого болю, що обіймав її тіло дедалі більше.
Сльози лилися з її очей, вона ніби намагалася вжатися сама у себе, аби тіло не дотикалося до розжарених лещат. В якусь мить їй здалося, що вона чує запах паленої шкіри. Запах бив у ніс і відбирав здатність бачити.
Теру обернувся у бік дверей, коли до кімнати увійшов чоловік у коричневому стрійовому балахоні. Він ніс в’язанку дров. Теру відвернувся і набрав у шприц ще одну порцію рідини.
- Інколи мені здається, що вона просто дурить нас, - прошепотів Пракус і вправно налив у склянку прозорої рідини з карафи. Він заплющив очі, смакуючи пекучу воду, що вогнем обдала його горло.
- Не може такого бути. Вона очманіла від болю і моєї «травички», - приснув Теру.
Воскор похитав головою і сів на той краєчок столика, що був вільний від склянок. Напроти завішеного вікна він здавався чорною тінню. Всі троє мовчки дивилися на дівчинку, що хрипіла у залізних пекучих обіймах.
- Тобі щось говорить ім’я «Невидимий»? – зрештою, спитав Теру.
Пракус лише похитав головою – звідки цій дівчині про нього знати?
Хрип Вайро враз припинився – вона закричала. Очі майже нічого не бачили, дихання перейнялося від страшного болю. Вона смикалася; вже нічого не розуміючи, робила сама собі гірше.
І тут кімната наповнилася густим запахом. Незрозумілим, різким. Від задньої частини пічки повалили насичені білі клуби диму.
Першим схопився Воскор, за ним одночасно – Пракус та Теру.
- Якого дідька?! – вигукнув Теру і кинувся до пічки. Вони всі троє чудово знали, що це за зілля.
І саме тому досвідченіші Воскор та Пракус побігли до дверей. Але двері були зачинені.
Теру тим часом хотів вчепитися руками у шию незнайомця у щільній масці і коричневому балахоні, що враз розпрямився на весь зріст за «сестрою», однак добігши до витоку диму впав, зайнявшись сухим болючим кашлем.
Наступним впав Пракус, схопившись рукою за масивну ручку дверей. Він кашляв собі у рукав, закривши носа полотном, але їдкий дим міг пробратися будь-куди.
Воскор, перш ніж кашель зігнув його навпіл, встиг вистрелити у незнайомця поглядом, сповненим ненависті. Незнайомець тихо осміхався собі у маску, однак цього ніхто не бачив.
Коли всі троє впали на землю, чоловік хутко кинувся до дівчини, і, обпікаючи пальці, розкрутив защіпки на її руках та тілі.
Вона безвольно повалилася йому на плече.
Незнайомець відчував, як сльозяться очі, а у голові потроху паморочиться. Звісно ж, їдкий дим пробрався навіть крізь промаслену цупку тканину маски, тому треба терміново вибиратися із кімнати, аби самому не стати бранцем власних вигадок.
Чоловік присів, і, важко видихнувши, закинув дівчину собі на плече. Вона здалася йому якоюсь ненормально легкою, ніби під обривками одежі знаходилася лише тонка оболонка.
Притримуючи дівчину лівою рукою, чоловік, стримуючи різкий кашель, що вже підібрався до горла, прокрутив замок та у клубах білого диму вивалився із кімнати. Неподалік дверей лежав голений юнак із посинілим обличчям, та тоненькою цівкою крові, що стікала із носа у рот. На дощатій підлозі чорніла липка калюжа.
Дерев’яні сходи застогнали під ногами чоловіка, він спускався трохи боком, аби не зачепити головою Вайро вузьких стін між поверхами.
Шум надворі ставав дедалі сильнішим, і чоловік у масці нахмурився. Добравшись до першого поверху, він кинув недбалий погляд на ще одного голеного чоловіка у чорному, який лежав горілиць обабіч вхідних дверей. На його грудях червоніла рана, крізь розтяту одежу бульбашками ще сочилася кров. Рука із коротким мечем під неприродним кутом ніби вказувала на вихід.
Чоловік зі своєю ношею обережно переступив руку і ледь прочинив дверцята. На його обличчя впали метушливі тіні людей, що кудись поспішали, величезні сірі плями касинів та ібулогів. Масивні двері впустили до приміщення галас вулиці.
Чоловік скинув маску і оглядівся. Неподалік дверей, із самого краю ошаленілої вулиці, наповненої потоком цивільних та військових людей, стояв хлопчик із навантаженим птахом і уважно вдивлявся у темряву дверей, в яких стояв чоловік у балахоні.
Чоловік махнув хлопчику рукою, бо гукати не було смислу – лемент на вулиці стояв неймовірний. Хлопчик моментально відреагував і наблизився, із роззявленим ротом роздивляючись покалічену дівчину.
- Дякую, ось твоя плата, - сказав чоловік та вільною рукою витягнув із кишені штанів блискучу монетку.
- Ой, дядьо, переждіть туточки напасть таку. Вони вже майже пройшли!.. – затараторив хлопчик, тицьнувши пальцем у кількох великих касинів із тяжкими латами, що звисали з боків. На касинах верхи сиділи воїни зі списами.
- Дякую за пораду, але я маю летіти, - і чоловік змовницьки кивнув на Вайро.
Він поклав дівчину поперек сідла, і поправив поклажу, прикріплену по боках птаха, доки хлопчик тримав ібулога під вуздечку, переминаючись із ноги на ногу.
- Тут ще мирно, а я бачив Ноньо із центру, то він казав, що там геть усе грабують, та людей мало не ріжуть, та таке!! Клятий Союз, я знаю, мамка казала, що вони не должні були заходити у наші краї, а вони зайшли!!
Чоловік криво осміхнувся до хлопчика.
- Бажаю тобі успіху. Все буде добре.
Він одним стрибком опинився у сідлі, і, ще раз підморгнувши хлопцеві, забрав з його рук повіддя. Хльоснув ібулога острогами по боках та змився ввись, влившись у хаотичну течію людського потоку.