Вайро брела по місту і дивилася на людей зовсім іншим поглядом. Поглядом вільної людини. Як незвично було нікуди не поспішати і ні через що не перейматися, якою зручною була легка похідна одежа!.. Дівчина аж стрибала від задоволення і прокручувала у пам’яті крики Рефінедж, яка грозилася не виплатити частину зарплатні через те, що Вайро вирішила піти так раптово, без попередження. Однак обмежилося тим, що пані господиня написала несхвальний відгук про роботу служниці. Очевидно, на новій роботі будуть просити відгуки від попередніх господарів, і тоді Вайро ще червонітиме!..
Дівчина хикнула. Ні, тепер ніяка сила не змусить її стати до плити!.. Нізащо!
Вайро мацала кишеню, що приємно топорщилася та не менш приємно подзвякувала при кожному скоці. Дівчина із зацікавленням дивилася на вітрини, і раділа від того, що може будь-що собі дозволити. Але, зрештою, все, що потрібно, вона вже закупила заздалегідь. І велику дорожню сумку, і теплого плаща та зручних речей. І навіть чудові мокасинчики, у яких ногам було м’яко та приємно.
Єдине, про що шкодувала Вайро, - її заробітку не вистачало на ібулога.
Якби це не була Торканія – інша справа. Однак саме у цій триклятій країні птахи коштували безумно дорого. Вайро спершу сміялася із Сорра, котрий вирушив у неблизьку мандрівку до Гарони, аби купити там пару гарних крилатих звірюг. Однак пройшовшись рядами ринка, дівчина від досади мало не плювалася. Всього її заробітку вистачило б хіба на якусь поганеньку пташину, купивши яку довелося б забути і про одяг, і про меч...
Йшла Вайро за мечем. Вона не довіряла ринку з його „залізками”, які почали масово виковувати „на честь” війни. Товар ішов жваво, на нього був неабиякий попит, тож за якістю мало хто слідкував.
Однак було місце, повз яке Вайро не могла пройти спокійно. На першому поверсі старого похмурого будинку, що стояв на одній з центральних площ, упираючись фасадом у гулкі вулиці, тулився магазинчик „Старого Рукраса”. Важкі металеві двері вінчала масивна залізна вивіска „Зброя від Старого Рукраса”. Вітрини магазинчик не мав, але Вайро не змогла пройти мимо, коли вперше бродила цими місцями. А все через доволі оригінальний підхід власників, котрі поставили перед входом у зброярню викувану з міді скульптуру.
Композиція зображувала лицаря зі скривленим від болю обличчям. На ньому був порубаний вщент обладунок, сильним ударом розколотий надвоє шолом і розбитий щит. Лицар припав на коліна і стискав рукою груди, а крізь його пальці (це вже треба було додумувати) сочилася кров. Однак правиця воїна стискала чистісінький, гладюсінький, нітрохи не пошкоджений меч із чудової сталі, прикрашений оздобою у формі витіюватих візерунків. Невідомо, що мав на увазі автор задумки, однак зазвичай доводилося робити висновок, що лицар порубаний не тому, що меч поганий. А тому, що вояка з нього нікудишній. І хай нікудишні вояки відходять у забуття, зате ТАКИЙ меч... Меч той періодично до блиску натирав малий хлопчак, очевидно, внук Рукраса. Він же з вереском біг за дідом, коли у магазин хтось заходив...
Сьогодні Вайро могла собі дозволити впевнено переступити поріг холодного приміщення, обставленого самою різноманітною зброєю. Байдуже ковзнувши поглядом повз списи, дівчина зупинилася на довгих мечах. У Торканії зброя дещо відрізнялася від тієї, якою звикли працювати люди Альварії. Замість ледь вигнутих, заточених з одного боку клинків, тут стояли обоюдогострі прямі, із масивними хрестовинами та наверхів’ями. Мечі зменшувалися по розміру і до кінця ряду ставали зовсім куценькими, під одну руку. Вайро не наважувалася помацати товар, хоча їй дуже того хотілося...
Нарешті почулося човгання підошов об підлогу, відхилилася завіска, причеплена над внутрішнім входом до кімнати, і у залу зайшов похмурий майже сивий чоловік, із кремезними жилавими руками та у бруднім фартуху. Змірявши Вайро поглядом, він прогнусавив:
- Прийшла таки...
- Здрастуйте. Прийшла. Як і обіцялася.
- То ти тепер багачка! І тепера на війну йдеш?
- Іду.
- То нашо воно тобі, коли гроші є?
- Пане, покажіть, що ви для мене приберегли... – не витерпіла Вайро і затопталася на місці.
Ще за кілька днів Вайро бувала у старого Рукраса, обіцяла повернутися до нього з грошима, і все випитувала, чи можливо десь дістати зброю „східного” типу. Рукрас мугикав, що кувати таке він у настільки короткий строк не буде. Однак сказав, що порозпитує, може, у когось і є хороший клинок для панночки. Судячи з виразу обличчя діда як тоді, так і зараз, він ніяк не розумів, навіщо панночці хороший меч. Але добре ім’я його „фірми” не могло бути заплямоване, тож Рукрас все таки вирішив виконати завдання добре.
Дід махнув рукою та поманив Вайро за собою у затишний внутрішній дворик. Так само жестом звелів зачекати і вирушив у житлові приміщення. Не встигла Вайро як слід роздивитися білизну, що сушилася на напнутих між вікнами линвах, як Рукрас повернувся із двома вигнутими мечами у руках.
Вайро знала такі клинки. Вони були вигнуті трішки більше за альварські і загострені з одного боку повністю, а з іншого – на одну третину. Сплутати неможливо – зроблено в Шанносі. Вайро знала кількох дівиць, які просто не уявляли у себе в руках іншої зброї, окрім шанноських мечів. Тож вона одразу визначила це Рукрасу. Дід гмикнув та обережно витяг перший клинок із піхв.
Сталь блиснула на сонці і відбилася у двох парах очей.
- Я вичистив та наточив ці клинки, - дід зітхнув, покрутив лезо проти сонця і приставив до ока, - Воно було злегка викривлене, ну – старий уже меч! – я підправив... Наче непогано... Центрівка як по мені зроблена...
Вайро зовсім обережно взяла до рук меча та впевнено крутнула ним у повітрі. Потім зробила кілька пробних ударів – меч свиснув, а кінчик його миттєво застиг трохи вище рівня Вайриних грудей.
- Непогано, хоча центр трохи незвичний...
- А де це ти звикнути встигла? – запитав дід, дістаючи другий меч.
- Тяжкі часи... Не хочеш – а звикнеш! – відмахнулася дівчина.
- Як знаєш...
Другий меч був скромніше. Без оздоб, і трохи менший. Однак гарно ліг Вайро в руку і дівчина засміялася.
- Який брати, пане? Ви професіонал, без вас не розберуся.
- Ну... Дивлячись для чого...
- Для війни!
- Ооо... Перший добротніший, але дорожчий. Другий трохи гірше зроблений, хоча і з хорошої сталі. Проблема другого клинка у тому, що у нього лезо прикріплене до рукоятки, хоча ідеально для меча – коли лезо йде по всій довжині ручки... Воно ходило, це лезо. Дрижчало. То я його надійно закріпив, але хто зна... Моя тобі порада – якщо навіть дрючок ідеально лягає в руку, то треба йти на бій із дрючком. Якщо тобі гарно із цим мечем, то ліпше хай він буде продовженням твоєї руки...
Вайро кивнула та відрахувала Рукрасуз зазначену суму. І як тільки пояс приємно потягнули до землі піхви з купленим щойно мечем, дівчина розправила плечі і бадьорою ходою поспішила геть.

Тепер на Вайро чекала наступна справа – знайти торговий караван, до якого можна було б пристати, аби вирушити кудись у бік земель Об’єднання. Вона без жалю покидала місто, котре стало її прихистком на пару місяців. Тепер дівчині не терпілося опинитися серед своїх.
Каравани збиралися за торговою площею, і дівчина вирушила туди. Вже перевалило за полудень, сонце ліниво відбивалося у вікнах та дражнило холодну бруківку. Коли дівчина пробралася поміж торгових рядів і вийшла на широкий плац із втоптаною твердою землею, то побачила, що звичного натовпу нема. Власники караванів мов навмисне поховалися саме тоді, коли їй так потрібно було домовитися з кимсь про мандрівку.
Притулившись до стовбура зовсім голого дерева, стояв чорний, мов жук, чоловік. Його засмагле лице, геть поїдене зморшками, змазувало у єдину масу коричневі очі, коричневі коси, коричневу шкіру та губи. Навіть білків під повіками не було видно – замість білого карі кругляші оточували скупі жовті стулки. Чоловік розмовляв із високим товаришем, і було видно, що і зуби у Жука коричневі від тютюну.
Вайро здалеку кивнула чоловікові, і підійшла до товаришів. Бесіда урвалася і повисла мовчанка.
- Вибачте... – почала Вайро. – Я хотіла б знайти власника каравану, який їде кудись в Гарону... Чи в Ландотор... Чи в Шаннос...
Дядьки переглянулися і одночасно зайшлися неприємним сміхом. Жук навіть утер очі порепаним брудним пальцем.
- Ой, фантазерка! – вигукнув він, - Шукай дурнів, але не серед провожатих. Хто ж поведе караван, коли таке у світі коїться? Тим паче у ті краї... Залягли поки провожаті зі своїми караванами... хочеш – підкинемо на захід країни, до кордону? Ми якраз туди, завтра на світанку вирушаємо....
Дівчина вражено дивилася то на одного чоловіка, то на іншого. Так ось чому плац порожній. То вона, значить, запізнилася! Жадібна дівка, так хотіла побільше заробити, що не могла на кілька днів раніше вибратися!
Вайро злісно копнула землю ногою, повернулася на каблуках та пішла геть. Вона навіть не розпитала про можливі інші шляхи, бо була надто роздосадувана. А коли Вайро досадувала, то часто не могла стримати сліз. А плакати при чужих їй вже не хотілося...
Дівчина вихором промчалася поміж рядів та вибігла на вулицю. Зупинилася віддихатися, зі злістю пнула бровку. Порожні вулиці ніби насміхалися своїми вікнами-очима без зіниць.
Альварка не стрималася, і голосно загарчала, штурхаючи кам’яні бровки ногами. Напевно, виглядала вона так собі, однак навколо не було ні душі, тож засмучена дівчина не хотіла гамувати почуттів.
- Клятий норон! Хай мені грець! Як же я так прокумкала нагоду вибратися із цього триклятого місця! Уууу!
Втомлена, дівчина зупинилася і повільно видихнула повітря. Миттєве затьмарення пройшло, і лише холодні вулиці все так само байдуже витріщалися на її біду. Стало тихо і самотньо. І враз тишу порушив спокійний голос:
- Ще не на війні, Кицько?
Дівчина підстрибнула, мов на голках, і різко обернулася. Хто ж іще! Перед нею стояв Орйав і посміхався якоюсь дивною іронічною посмішкою.
Ще чого не вистачало: аби він бачив, як Вайро випліскує свою злість. Не його справа! Уже ніби розпрощалися – ішов би собі своєю дорогою!..
- Ти за мною шпигуєш?! – грізно вигукнула Вайро.
- У мене справ і без того достатньо, просто ти своїми шаленими рухами так привертаєш увагу... Я не міг не підійти і не глянути зблизька..
Орйав чи не вперше стояв перед Вайро при денному світлі, від чого стало добре видно, яка засмагла у нього шкіра, і які виразні та холодні очі. І лише шрам втратив свою таємничість, ставши чимось потворним та чужорідним, наче приліплений якимось злим невдахою-витівником.
- Я думала, ми розпрощалися...
- Я знав, що ти не виїдеш зараз. І навіть здогадуюся, що ти підеш на крайнощі – схочеш записуватися у загін на бік Валофукосу, аби потім дезертирувати до своїх...
- Не правда! Я не піду нізащо до чужих!
- Побачиш... – усміхнувся Орйав, - Ну що ж.. Успіху у твоїх починаннях...
Чоловік розвернувся та пішов геть. Якусь хвильку Вайро проводжала його поглядом, ніби зважуючи всі за і проти, а потім зірвалася та побігла слідом.
- Ну, стривай трохи!.. – дівчина перечепилася, і, боляче вдаривши ногу, добряче розгнівалася, - Стривай!
Орйав зупинився. Спокійно глянув на дівчину, яка на мить зупинилася, аби потерти забите місце.
- Послухай... Я лишилася без житла... А гроші економити треба, ну, розумієш... Можна у тебе зупинитися на ніч? Ти ж десь живеш?
Чоловік стенав плечима:
- Я навряд чи зможу запропонувати тобі якісь гідні умови...
- Та хоч якісь.
Вайро випрямилася і зітхнула. Невдалий виїзд роздосадував її, і тепер вона почувалася вкрай виснаженою.
- Гаразд, ходімо... – Орйав розвернувся і швидко пішов геть.
Вони петляли тісними дворами, пірнали у підворітні, перетинали площі. Зрештою, опинилися у квадратовому внутрішньому дворику. Важкі дерев’яні двері єдиного під’їзду були трохи привідчинені, оголивши пиляву темряву старих коридорів із дощаної підлоги. Вайро піднялася слідом за провідником на другий поверх, черкнувши рукою по відполірованому часом і аж чорному поручню. Дерев’яні сходи тихо порипували, а Орйав ступав беззвучно, ніби безплотний дух.
Великий кований ключ тяжко провернувся у замку, і чоловік плечем відкрив двері.
Єдина кімната була старою, наповненою простими і тяжкими меблями, просякнутою духом старини.
Однак здавалося, що в ній ніхто не живе. Зовсім ніхто.
- Таке враження, що кімнатою не користувалися..., - поділилася думками Вайро.
- Так і є. Я рідко коли тут ночую. У цьому місті я знімаю дві квартири. У іншій більш-менш часто буваю...
- А сюди приводиш непрошених гостей?
- Ти перша. Але я подумаю над цією ідеєю.
Орйав скинув чоботи і стомлено опустився на ліжко. Рукою змахнув пасма волосся з чола і зітхнув.
Вайро розгублено озирнулася. Тиша гнітила її, окрім двох старих стільців і низького крісла у кімнаті було ліжко та стіл. Дівчина не знала, куди себе примостити, тому мовчки пішла на кухню робити чаю. Вона щиро сумнівалася, що знайде щось їстівне, однак духмяні листочки все ж були загорнені у мішечок із цупкої тканини, тож дівчина розвела вогонь і поставила на жаровню чайник. Так і стояла на кухні, слухаючи його стомлений сип, котрий плавно перейшов у бурління. Заходити в кімнату Вайро не наважувалася: не те, що вона боялася чоловіка зі шрамом – вона просто почувалася себе не так, як звикла, почувалася зовсім беззахисною та нікчемною.
Але Орйав був не проти розпити із дівчиною чашечку гарячого.
Відсьорбнувши гіркої рідини, він уважно глянув на Вайро.
А дівчину кидало у жар. Щоки зрадливо почервоніли, від чого їй стало ще більш ніяково.
- Так мило, коли ти соромишся... – м’яко промовив Орйав. – Невже мені одному пощастило спостерігати цю картину?
Дівчина настовбурчилася і пхикнула. Вона не любила, коли її слабкощі ставали настільки очевидними.
Вайро довго сиділа і не наважувалася запитати у чоловіка поради стосовно того, що ж робити далі. Чим довше вона обмірковувала ситуацію, тим більше починала розуміти, що вихід із країни один: записатися у загін до „валофукосьців”, а потім втекти від них. А як інакше? Каравани не ходять. Ібулогів розмели на потреби війська. А йти пішки – теж не справа. Можливо, був ще якийсь варіант? Вайро зовсім не знала, хто такий цей чоловік зі шрамом і звідки він, і, чесно кажучи, боялася питати, однак їй здавалося, що він знає набагато більше, ніж говорить. Зрештою, дівчина зібралася з духом і видала своє запитання. Орйав лише посміхнувся:
- Я тобі вже казав про єдиний можливий вихід. Ти його відмела з ходу. То для тебе зараз є інший варіант – стати крадійкою і викрасти собі птаха. Меч у тебе вже є – гарного меча прикупила! – Орйав не міг стримати насмішки, - і сумка є дорожня, і одяг такий, як треба – ну справжня вояка! Тож тепер тобі ще друга гарного – птаха вірного, - і можеш вершити подвиги за подвигами. А коли повернешся, про тебе складуть легенди....
Вайро ковтала усю репліку скривившись, але мовчки. Орйав виявився напрочуд багатослівним сьогодні, і вже цей факт рятував бойовий настрій альварки від повного краху. Бо він нечасто частував дівчину бесідою, зазвичай обмежувався кількома короткими фразами.
- Чого ви так в’їлися? - ображено поцікавилася Вайро, скрививши тонкі губи та сконцентровано виколупуючи щось із дірочки у дошці столу. – Яка вам різниця з того?
- Мені?.. – Орйав скинув брову догори і пильно глянув на гостю, - Мені ніякої різниці немає. Але, як на мене, тобі теж. До кого ти поспішаєш? Чи ти впевнена, що тебе хвилюють чужі сварки? Сварки багатих дядечків і тітоньок, котрі ділять великий пиріг цього світу? Ти не схожа на людину, котрій потрібні гроші. Але і битися за ідею тобі зарано. Хоча...хм, коли ж ще битися за ідею, як не у 16? Але по тобі видно, що не прийняла ти ще жодної ідеї – чи не так? Жодна ідея не живе у тобі глибоко. Тоді що ж тобою керує?
Вайро гнівно стисла край столу:
- Я б’юся за мир!
- Правильно, убий чоловік десять. Чи двадцять. Цим ти зробиш суттєвий крок у бік миру, гуманності...
- Ви гуманіст? – з язвинкою перепитала Вайро.
- Ні, звісно. Легко бути гуманістом. Всі гуманісти в глобальному плані. Але коли доля ставить людину лицем до лиця не з мільйонами, не з абстрактними масами, не з умовними людьми, а з кимсь конкретним, за ким треба глядіть, чиї примхи треба терпіти, то весь наш гуманізм кудись зникає. Він як пташка. Милується людьми здалеку, поки до нього не потягнеться людська рука... Але я не до того... – Орйав зітхнув і засміявся. Роль наставника втомлювала його і йому було незвично вкладати очевидні для нього речі у слова... А напроти сиділа шістнадцятирічна дівчинка, яка готова була загорітися у будь-який момент, недослухавши, не розібравшись, скерована виключно своїми внутрішніми мотиваціями...
- Я веду до того, що ти, Кицько, маєш зовсім інше на думці. Тобі ж що головне? Правильно, аби тебе визнала спільнота. Аби ти могла виділитися. Бути поміченою. Бути в центрі уваги. Війна – унікальна нагода для тебе. Показати свою сміливість, - а вона у тебе є. Щоправда, не сміливість, а безрозсудність, бо сміливість – річ усвідомлена... Показати свою звитягу. Показати, на що здатен твій меч. Але подумай, Кицько, якою ціною?.. Якою ціною?..
Орйав пильно глянув на Вайро і та відвела погляд, хоча по її вустам та диханню, по тому, як опускалися і підіймалися груди і стискали краєчок столу руки, можна було зрозуміти, наскільки її зараз їсть злість і досада.
«Він не має права так про мене говорити... він не правий... це не так...».

... Вайро спала погано. Орйав намагався вкласти її на ліжку, уступивши своє місце, однак дівчина вперто відмовлялася від таких щедрот, повідомивши, що вона ніяка не пестунка, і особливих умов не потребує. Однак ніч, проведена у обіймах старого крісла, зовсім змучила її. Шия боліла нестерпно, спина теж, руки та ноги крутило, а у голові неясно витали обривки спогадів про постійні нічні пробудження.
Орйав же встав куди раніше за неї, виглядав бадьорим та цілком вдоволеним.
- Відчуваю, що сьогодні вдруге відправлятиму тебе на війну, - промовив Орйав, коли змучена та аж пом’ята Вайро, із збитим на голові волоссям та відбитками матерії крісла на щоках вийшла на кухню рятувати свій настрій та самопочуття горнятком терпкого чаю.
- Ви зовсім поставили на мені хрест... – зітхнула Вайро, вмощуючись на теплому дерев’яному сидінні та підібравши коліна під підборіддя, - Хоча з жахом усвідомлюю, що це єдиний варіант.
- А я що казав? – підморгнув Орйав та поставив перед гостею чай з канапками.
Тепер, обласканий вранішнім сонцем, та ще й у гарному гуморі, Орйав вже не видавався Вайро настільки страшним, як вона сама собі згадувала у своїх спогадах.
Дівчина віддлубнула шматочок хліба, поклала до рота та задумливо посмоктала.
- Послухайте... Як вас звати насправді? – запитала Вайро, схиливши голову набік.
- Це настільки важливо для тебе, Кицько? – перепитав Орйав, відсьорбнувши чаю.
- Ну... Насправді, певно, це свідчить про якусь довіру, чи як?..
Вайро враз зніяковіла, бо, зрештою, навряд чи мала право напрошуватися до цього похмурого чоловіка у друзі. Їй на мить здалося, що сонце, ранок, атмосфера цього дому хоч якось вплинули на Орйава, і той суворий образ, який їй пам’ятався, кудись зник. Однак тяжкий погляд, яким нагородив її Орйав, свідчив про зворотнє.
- Я розповідаю тобі лиш те, що ти повинна знати. Я не хочу, щоб ти прив’язувалася до мого імені, до мого житла чи до мого віку. Я для тебе буду завжди загадковою людиною, людиною, якій ти не зможеш однозначно нічого приписати... Гаразд?
Дівчина кивнула, похнюпивши голову.
Крізь запилені шибки у кімнату вривалося сонячне світло, а у його промінні танцювали пилинки, сколихані диханням двох людей. Повисла незручна мовчанка, і Вайро зрозуміла, що їй вже час. Тим паче, що набір у добровільні загони відбувався саме вранці.
Альварка похапцем одягнулася, скинула у сумку зайві речі, і лише тоді, коли туго затягувала шнурівку на мокасинах, зважилася підвести голову та глянути на Орйава.
- То ви все ще вірите у долю, яка зведе нас? – запитала Вайро, невідривно спостерігаючи за чоловіком, доки руки автоматично зав’язували міцні вузли.
На його шрам спадало пасмо волосся, а очі походили на два шматочки прозорого вугілля.
- Вірю, Кицько. Думаю, ти сама відчуєш, де мене шукати. А може я ще колись навідаюся до вас у гості.
- До нас?.. – Вайро підвелася та механічним рухом поправила на собі одежу. Пильно глянула на Орйава – невже він знає?
- До вас, - і жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.
- Ви знаєте? – майже пошепки запитала Вайро, і їй враз стало соромно – щоправда, вона сама не знала чому.
- Знаю. – Орйав всміхнувся і відчинив масивні двері. – Не роби дурниць, Кицько.
Вайро спантеличено махнула на прощання і хутко збігла вниз по гулких сходах старого під’їзду.

Біля сірої похмурої будівлі, що стояла ніби особнячком від інших споруд, вже зібрався чималенький натовп зовсім юних хлопців, молодих людей і чоловіків старших. Пробитися крізь них виявилося складніше, ніж Вайро здалося на перший погляд, бо всі рвалися уперед, і штурхалися на кшталт торгівок на базарі. Пожвавлення було викликане тим, що якраз набирали останню п’ятірку людей у сотню, яка мала вже завтра на світанні вирушити у похід. Про це Вайро дізналася із збуджених розмов довкола, тому, звісна річ, вирішила пробитися у п’ятірку будь-якою ціною. Зазвичай Вайро могла у такі важливі моменти зніяковіти, заховатися у куточок та не рипатися. Однак зараз її переповнила рішучість – ще трохи, і вона після такого тривалого часу поневірянь зможе опинитися серед своїх! Тому альварка впевненим рухом поправила плетену шлею своєї сумки і посунула крізь натовп.
Чоловіки обурювалися, штурхалися, однак затримувати не стали. Мало чого дівці збрело в голову зайти у контору Громадських Військових Загонів. Може, вона улюблена племінниця Пана Великого Начальника, або малолітня коханка Сотенного. Тож дівчина впевнено просувалася вперед, ховаючи під плащем меча, та посилено надаючи обличчю вираз наївності і дитячості.
У приймальні на неї чекали масивні двері – і чомусь дівчині згадалася Торканійська Елітна Військова школа. Зовсім як там: натовп, лави, двері, двері з іншого боку, котрі вели у внутрішній дворик...
Перед дверима вже стояли щасливчики, котрим суджено було потрапити у „найближчу сотню”. Вайро не задумуючись оминула чергу, і нікому в голову не прийшло її перепинити, настільки рішучими були її кроки.
Впевнено клацнула лямка, ривком дівчина відчинила двері та увірвалася досередини... І зіткнулася із таким знайомим смуглявим, вродливим вусатим обличчям. Просто на неї дивився Сорр, і розмірено вистукував пальцем по столу.
Якусь мить вони міряли одне одного поглядом, і Вайро зрозуміла, що, власне, ідея була не дуже гарна, та і подумати про ймовірність того, що Соррові обіцянки вирушити на війну якраз співпадали з виходом сотні... Та і набір здійснював часто він – звісно, чому б і ні? Чому б і не зустріти його у приймальні?
Сорр кивнув і холодно запитав у вуса:
- З чим прийшла, Стоор? Наскільки я знаю, пані Рефінедж сповна з тобою розплатилася. Більше мені нема про що з тобою говорити – не затримуй мій час, зараз я дуже зайнятий..
Вайро було вже пізно відступати.
- Розумієте... Хм. Я прийшла сюди.. записатися у загін. До вас. На війну хочу...
Сорр якусь мить спантеличено на неї дивився. Вайро очікувала, що зараз він розсміється, висміє її і виставить за двері, однак жоден м’яз не ворухнувся на похмурому обличчі пана Великого Начальника.
- Стоор. Я бачив, як ти працюєш. У тебе є талант, але ти не здатна витримувати муштру. Дисципліна – не для тебе. Мені байдуже кого брати, це так. Але я завжди дивлюся, аби одна людина не умудрилася підірвати наладжений розпорядок життя загону. Це війна, а не забавки, дівко. Розумієш?
Вайро спохмурніла. У носі противно защипало.
- Я розумію. Я буду дуже старатися. Запишіть мене. Я вас прошу. Дуже.
Сорр починав злитися, це скоріше відчувалося на якимись прихованими чуттями, ніж було помітно по ньому.
- Я не знаю, що керує тобою. Однак зараз я з впевненістю кажу: я знаю, що ти підтримуєш війська Об’єднання. Ми ж виступаємо за Союз. Ти хочеш, аби я допустив зрадницю у наші ряди?
Вайро ледве видобулася на слова, котрі тяжко злетіли із пересохлих губ.
- Я, як і ви (до речі!) в душі більш прихильна до Об’єднання. Однак мені потрібні гроші. Гроші, які я зможу заробити справою, яка мені близька. Значно ближча за куховарство...
Двері, що вели у внутрішній двір ( а вони справді там були), прочинилися, і у щілині з’явилося спітніле обличчя вусатого велета у шоломі.
- Гей, що ви так довго, Начальнику? То я продихнути не міг, а це вже геть знудився... – погляд чоловіка упав на Вайро, - А, розумію...Хо.
Двері моментально зачинилися, однак Сорр устиг гаркнути:
- Стривай!
Голова знову з’явилася, тепер уже усміхнена та вдоволена.
Сорр заговорив, чеканячи кожне слово.
- Надалі не смій дозволяти собі припущень, подібних до цього. Зрозумів?
- Так точно! – бородань розгублено кліпнув очима, однак не посмів нічого сказати начальнику.
- Ця дівка хоче до нас у загін.
- Ха-а..
- Не смійся. У нас передбачалася жіноча десятка, однак вона перша, хто виявив бажання йти з нами. Особисто я не хочу її брати, так як знайомий з нею. Але, може, вона виявиться неабияким воякою, хм... – Сорр злісно посміхнувся краєчком вуст. – Поганяй її.
- Начальник, ну це ж не сурйозно...
- Виконуй. Прозвітуєш.

За півгодини двері відчинилися знову. Бородань, на півголови вищий за доволі високого Сорра, тяжко сперся на незагострену сталеву шваю, котру він використовував як тренувальний меч.
Сорр запитав лише поглядом.
Бородань кивнув.
- Начальнику. Ця дівка не ликом шита. Вона з елітки. Б’ється, як чортяка.
- Ти хочеш її брати? – Сорр підняв брову і присунув до себе сувій із вписаними іменами вояків.
Хлопчина, що якраз сидів на стільці перед Сорром, спантеличено теребив шапку. Сорр різко глянув на нього:
- Вийди. Я тебе покличу.
Хлопець швидко вибіг з кімнати і причинив за собою двері. Сорр знову підвів погляд на бороданя. Чорні очі блищали з-під тяжких брів, і у тому блиску було трохи від злості, а трохи від втоми.
Бородань зітхнув.
- Те, що вона баба, не заважає їй вимахувати мечем ліпше за усіх тих, що пройшли через цей кабінет. Ліпше за майже усіх, але це справи не міняє. Я дивився на неї, Начальнику. Вона ж дитя. Суще дитя. У мене дочка така, як вона. Може навіть трохи старша. У цій дівці сидить біс, війна по ній плаче.. Але... Хм. Дозвольте говорити відверто...
- Можеш, - Сорр махнув рукою і провів поглядом вниз по списку, наче сподіваючись побачити у чужих прізвищах відповідь на важливе питання.
Бородань поволі скинув шолома і розгладив п’ятірнею злипле від поту волосся.
- Що брехати – ми знаємо, що таке війна. Ми знаємо її обличчя. Ми знаємо, що нема на війні тієї справжньої дружби, про яку мовлять байкарі, які ніколи не ходили у походи. Може вона десь і є, але наші загони – купа наволочі, котра хоча заробити грошей та урвати шматок побільше. Вони не знають честі. Ми з вами... – Чоловік понизив голос і глянув на Сорра важким поглядом, - ми з вами знаємо, що вони роблять зі слабкими. Вони їх нищать. Нищать їхню честь. Бо на війні право на життя мають лише кращі з кращих. Сильні та брутальні. Вони таке роблять з хлопчаками. А що вони зроблять з дівкою?
Сорр мовчав і лише вистукував пальцями повільну мелодію.
- Вони її розірвуть, роздеруть.. Вона не доживе навіть до першої битви. Її не можна у цей світ пускати, то не її. Нехай, раз хоче вбивати, йде розбійником на дороги. Нехай грабує та влаштовує бійки по тавернах. Так у неї буде великий шанс прожити ще досить довго. А на війні вони її... уб’ють. Використають та викинуть на звалище. Тому я не хочу її брати. І радий, що ви не хочете.
Однак Сорр мовчав. Він вистукував свою мелодію та похмуро посміхався сам до себе. Його тяжкий погляд ліг на бороданя, і той лише посмів перепитати:
- Ви ж не хочете?
Сорр відвів погляд і швидко мовив:
- Ти запишеш її у загін. Я змінив своє рішення. І нехай тебе не цікавить чому.
- Але ж я..
- Виконуй.
Бородань похитав головою і понуро вийшов.
Сорр відкинувся на спинку крісла і зітхнув. Звісно, його наказ виконають. Його бояться. У шкіряній одежі, із холодно-вродливою і в чомусь демонічною зовнішністю, із сталевою витримкою, голосом та характером, він відчував себе ідеально у цьому кріслі.
Певний час Сорр просто дивився вгору, на посмуговану жовтим стелю, відкинувши голову назад. Зрештою йому повернувся звичний вираз обличчя, і Начальник швидко схопив шмат паперу, ручку та заходився писати. Лист був коротким, Сорр скріпив його своїм розмашистим підписом та лунко постукав у сусідню стінку. За мить до кімнати вбіг невисокий чоловічок із пишним кучерявим волоссям та нервовими рухами.
- Гарноф, - Сорр стрельнув у прибулого очима та віддав наказ:
- Негайно відвези цього листа за вказаною адресою. Можеш брати ліпшого ібулога, що знайдеться у конторі. Хм, окрім мого особистого, звісно.
- Буде зроблено, начальник, - відгукнувся чоловічок і хутко натягнув на лоба шапку із хвацькою пір’їнкою, приколотою збоку, - Мені вирушати прямо зараз?
- Ну я ж сказав НЕГАЙНО! – люто просичав Сорр і злісно проводив наляканого Гарнофа поглядом, доки той не закрив за собою двері. Лише тоді пан Начальник втомлено опустив голову на руки.


Гарноф підтюпцем вивів з птахарні рудого ібулога, на ходу стрибнув у сідло та вп’яв остроги у боки. Птах захрипів і напнув повіддя, а в наступну мить тяжкими ударами крил злетів над землею. Гарноф не вгавав і підбадьорював птаха окриками та тумаками, доки ібулог не втямив, що це не чергове ліниве намотування кругів задля розминки крил, а таки якесь серйозне завдання.
Гарноф ще раз помацав у себе за пазухою листа.
Лозура, шлях неблизький. Якщо так, щоб не загнати ібулога вусмерть, то знадобиться пару днів польоту. Однак за гарно виконану справу Начальник завжди давав гарну нагороду. Тому Гарноф не міг не старатися. І колошматив п’ятками боки ібулога із подвійним натхненням.