Останні сотні кілометрів відстукані колією услід, поїзди, що змінюють один одного, провідники, що проходять один повз одного і митники, які йдуть один за одним...

Колія, яка втікає у небуття, і захід сонця до якого прямуєш ти. Міста і села миготять за вікном, як в пам’яті, так і ті, що були сходженні і відкриті. Кожне, одне за одним, як і обличчя людей з якими знайомився. Посмішки, здивування, розуміння, запитання і щирий сміх на обличчі. Автомобілі, які проїжджали повз тебе, і ті, які зупинялись на помах руки. І гори... окутані туманом і стоячих понад туманом, величних, гордих, недосяжних і підкорених.

Все, мов буревій, проноситься у памяті, хаотично пригадується, вириваючи з реальності, відносячи... відносячи тепер лише у спогади.
Вітряки за вікном вагона, який мчить з Будапешта до Відня і величаві гори, за вікном автомобіля, який зупинився на підняту твою руку, по дорозі до Інзбурга. Нічний вокзал у Зальзбургу і "1715" на мурах в Мюнхені. Вечірні забави в Відні, і джаз концерт на нічному мості в Будапешті.
Альпи... 1918, 2128, 2425 – всі вершини, одна за одною, гостинно запрошують тебе до себе, зберігаючи свою недорканість і незалежність... Бабулькене молоко від оригінальних гірських "мілок" і фуршети в готельних ресторанах.
День незалежності, "українська з перцем", вишиванка і прапор. Найкраще паті форуму і ... щось невиде для ока, але ... зрештою сміх...

І двері що повільно зачиняються у кімнату, маленького гірського села, де прожив понад два тиждні. і тихеньке: "дякую, до наступної зустрічі :)"...