Вибач, бо одного разу я повірив дзеркалу й словам перехожих, а не тобі. Розумієш, я ніколи не можу зрозумути тебе: тобі байдуже, що кажуть оточуючі, ти покладаєшся лише на себе, бо в теби дуже хороша інтуіція. Ти завжди знаєш де пастка і брехня, з ким варто спілкуватися, а з ким небезпечно. А ще ти добрий і не егоїст – все що знаєш і відчуваєш розповідаєш мені. Не боягуз і впертий, адже інколи тобі надзвичайно важко мене в чомусь переконати. Я не завжди розумію тебе, зокрема стиль твого життя: тобі достатньо малого і ти шукаєш насолоди в ньому, ти не борешся за недосяжні цілі, і робиш все послідовно, в результаті нерідко досягаєш великих результатів. Бо мені так залежить на думці інших і своїй славі, що часами я забуваю про все, що нас вчили в дитинстві, я переступаю через це, лише відчувши присмак крові на вустах. Я так хочу вірити в те, що неймовірного не існує, і я зможу змінити все у цьому світі, ба навіть цілий світ, що нерідко забуваю про існування навіть суті мети, аби довести це, і часто навіть самому собі. А найгірше, що тоді я забуваю про існування тебе. І всі твої попередження, всі прохання, й нерідко навіть благання, залишаються непочутими. Пояснення завжди одне – йому страшно, а насправді ж страшно то мені, страшно, що я з чимось не справлюсь, страшно, що на щось мені не вистарчить сили, страшно, що я стану таким як ти, бо тоді я спинюся. Зрозумій – тоді я зламаюсь, адже “оце” що кидає мене в боротьбу за зазделегідь безрезультативну мрію – це єдине що відрізняє мене від інших, а я так нехочу бути як всі! З іронічною посмішкою, ти зауважуєш, що через “оце” я часто зазнаю болі, на мене всі дивляться як на збоченця, в найкращому випадку як на варята. І нехай, так – нехай! Тому що для мене це і є ознакою життя, активного і цікавого. І я не зупинюся, не зупинюся, хоча мені важко підніматися після невдач і починати все з початку, особливо тепер, після останньої поразки, зрештою через яку я й заговорив з тобою.

Так, моє маленьке сіре мишення, цього разу ти теж виявився правим, та я неповірив тобі. Я все твердив і переконував тебе, себе, нас, що все вийде, що ми зможемо… а насправді варто було прислухатися до тебе. Скільки раз ти благав: “обернись і піди”, скільки раз ти все це відчував, передбачував, а я все твердив: “я зможу, подивись, все ж міняється”, а насправді… насправді не мінялося нічого, як і твоє пронизливе чуття. Дивно, але невже смак крові на зубах затьмарив мій розум? Як би там не було – але вибач, вибач що неприслухався і ігнорував. І коли ти хотів забитись в нірку, то я лише висміювався над тобою, адже я думав, ба я навіть знав що досягнув перемоги. І основне: “хто її досягнув?” Я! Ні, ти не помилився. Не ти!, зі своїми попередженнями і передчуттями, а саме Я, і лише клопіткою працею, впертістю і вірою!

А насправді, тепер я прошу тебе “пробач, вибач що неприслухався до тебе, пробач що ігнорував тобою, бо все могло б бути інакше…” та на жаль, тапер нам з цим потрібно жити, тепер про це потрібно забути, неможна щоб “воно” знищило нас, адже в нас ще стільки попереду!

Вірю, що нам це вдасться, адже ми – єдине ціле: ти і я, вовк і сіре мишення, такий собі вовкулак.
Правда?