Дивне відчуття, чомусь переношуся назад, дуже далеко, в минуле. Незрозуміло чому, незрозуміло за чим, просто туди, в той час, який можна важати початком, хоча чи то був початок? Було ж бо й щось раніше...

Тоді я вперше їхав на роботу. П’ятсот п’ятдесять кілометрів в одну сторону. Дивна кругла цифра, хоча зрозщуміло що не рівно така.
Троє хлопців, чужа країна, знайомі люди, інша мова. Тут вперше немає батьків, хоча навіть тут знайдуться ті, хто недадуть тебе скривдити!
Водночас, з відчуттям безпеки, ти повинен робити перші самостійні й незалежні кроки, ти повинен бути на рівні зі всіма іншими, як фізично так і морально. Ти не можеш зламатись, хоча попри свій вік, маєш на це право. Тоді це було перебільшено, тоді так здавалось, бо хотілось. Тоді здавалось що ти кидаєш виклик всьому світу. Ось я, і я це можу робити, можу на рівні з вами - чоловіками.
І я міг, я робив.
Працював по одинадцять годин на спеці, і в задушливих приміщеннях, в яких інколи дихати було не можливо понад п’ять хвилин. Але чи це були досягнення? Ні, це сприймалось як належне, швидше розвага, така собі мандрівка, щоб не сидіти вдома.
Для мене це була не перемога.

Чи сльози через відчуття втрати? Коли ти не знав що робити. Гаразд, не вперше. Та це було так щиро!!!... це було чисто, що інколи... що тепер мені здається немов я незможу стати такою ж дитиною, ні, не наївно, ні, не фізично. Чи зможу я так само довірливо сприймати світ?
Для мене це не була поразка.

Там було щось інше. Це було життя, це були перші кроки, перші зроблені самостійні, без чиєї б то небуло допомоги, кроки. Це щось схоже на здивування, яке було в Його очах, коли я вперше, перепитуючи, сказав "прошу".

Дивно, та чомусь зараз для мене цей час і є початком, хоч до того було стільки подій, а після того... після того було життя, та воно є продовженням початку. Бо тоді, бо тоді... тоді я вчився жити...