Я їхав, бо знав – ти повинен приїхати. Навіть ні – я їхав, бо знав, що ти приїхав. Та ти навіть не знав, що їду я. Зрештою – ти навіть не здогадувався про моє існування, а я…?… а для мене ти був тільки привид, такий собі відгомін минулого, якого аж тепер, я отримав нагоду побачити.

Дорога здавалась такою довгою… приходилось їхати через все місто, а складалось думка, немов через життя… і хоч, правду кажучи, в нас небуло нічого спільного,… хм… тобто ми не були дотепер знайомі. І стільки роздумів і спогадів, весь цей час я шукав слова, щоб привітати тебе. І в памяті вже крутиться вже ціла промова, яка приглушується швидким і неритмічним стукотом серця.

Вперше ми побачилися на вулиці, чуть не зіткнувшись лобами один до одного: ти коли виходив із свого повороту, а я поверртаючи за свій… Та здогадатися, що то був ти, мені допоміг лише хриплий стукіт серця. А пройшовши лиш кілька метрів, я відчув твою присутність: біль і сльози, розпач і невпевненість витала там, де до того був ти. А мені, як ти й казав, приходилось це виправляти, піставивши плече там, звідки поспішно втік ти…
Та ти вернувся.
…
Не все то було правдою, що про теби знав я. В теби на то було своя історія, й своя правда, якій чомусь я беззастережно вірив… навіть розуміючи якою вигаданою стає моя…
Ти поїхав так ж швидко як і приїхав.
Дивно так: я зустічав тебе як ворога, а проводжав, подавши руку, як другу.
…щасти тобі!