Але ж майбутнє без минулого - ніяк?, воно все одно вчепиться своїми пазурами, якщо це неприємні спогади, або манить пальчиком до себе - якщо це таке, що не можеш жити без нього, без цих спогадів.
Жити, а що це таке, хіба ми ЖИВЕМО??? ми просто існуємо, жевріємо....хоч інколи промінчик сонця і тепла проскакує через буденні хмари , і тоді здається відчуваєш подих Життя....
ти живеш:)

а чому ти привязуєшся до минулого? чому до сумного? воно ж зовсім не сумне, воно зовсім не погане. воно моє, і я сприймаю його таким яким воно є. і воно не сумне:), а доста таки радісне. почитай навіть мій щоденник - в ньому описано лиш кілька подій, і хіба з ними було б погано? ні!:) просто - це тут є те що називається "по ту сторону баченого", просто тут є те що не завжди видно назовні, тут є те, що я невстигаю сказати словами.
і відкрию ще одну таємницю - тут воно не в хронологічному порядку, окрім що мандрівок:), тому тут неможна знійти змісту мого життя, а швидше окремі його події, загублені в часі і просторі :)...

djabchyk, чому?? тому що минуле ніяк не хое відпустити, зхопило і тримає...
чи я його не хочу відпустити????
багато чого відбулося в минулому і поганого (особливо в особистому), і хорошого..., але чомусь погані спогади переважають:(

тому що нехочу щоб люди бачили моє життя, розуміли його. воно моє, і мої емоції в ньому, також мої.

djabchyk, а хто хоче впускати чужих досвого життя, це ж особите, навіть інтимне...:(

Не хочу повторюватись, лиш нагадую...

...зорі, небо, сонце, вітер,
усе в тобі, усе для тебе,
життя, надії, спогади і мрії,
нові здобутки, відкриття,
усе даровано тобі...
злети і падіння, сум і сміх,
тепло і холод, радість і журба,
вони твої, бери й живи...
нехай сніжинки падають на руки,
хай зорі вихром каламутять очі,
хай теплий погляд гріє душу,
хай водоспади падають до ніг,
хай вічність стане часткою тебе...
життя твоє, бери й живи...

IHKOgnito, Гарно...

так Rusalka_m, гарно, так гарно що хочеться взяти й заплакать! бо пробирає до глини душі. а ще хочеться радіти і сміятись, радіти й шаленіти. так - ХОЧЕТЬСЯ!!!

дякую IHKOgnito, я памятаю цей віршик, я добре його памятаю... неможу забути... він важливий для мене, по ньому я живу...

жити.. це відпускати когось, серцем відстукуючи кожен крок - від тебе від тебе від тебе...
це відкривати обійми і цілувати у скроню...
це ніжніший від метелика дотик першого поцілунку і гіркий, болючий поцілунок-торкання-прощання перед вічною розлукою
жити - то захоплюватись, то відкривати стііільки дверей... і взагалі, пам*ятаєш?
... і жити спішити треба
й кохати спішити треба,
гляди ж! не проспи!
бо ти на землі - людина...
.... .... і очі твої одні..

djabchyk, так інколи від радості і плакати хочеться....аж до душі все добирається...
Ullisa, але ж хто спішить - той людей смішить?;)

Rusalka_m, хммм... яка ви депресивна панна)))) то минуле вас пазурами тримає... то коли хтось спішить Вам смішно)))))) від печалі близько до занудства(це я Вас пошепки попереджаю), а жити замість існування - то мистецтво, це вміти треба.. життя (цікавого, насиченого, різнокольорового) під ваш чарівний носик ніхто на блюдечку не принесе... Спішіть житиRusalka_m, і нехай сміється сіра маса! і часто-часто сіренько-ніякі сміються на кутні - з тих хто поспішає ;))
djabchyk, знаєш, хто хоче плакати - хай плаче - від радості там... чи від суму, знаючи тебе, я геть не думаю, що ти від радості надумаєш заплакать..ти закружляєш... і очі стануть в пів-лиця... ага?

памятаю Ullisa, добре це памятаю, і сам це відчував: трепітний перший поцілунок, і болючий останній. але це є дорога, дорога яку нам неодноразову приходиться переходити щоб навчитися, щоб знайти, заспокоїтись, а для когось і здатися.
відпускати важко, а ще іти, та значно важче залишатися.
і хоч насправді все це було зроблене давно, про що зара залишились лиш спогади - та все рівно є якись солонний присмак на язиці...
та треба жити, бо памятаєш хтось казав:

сміються плачуть соловї
і бють піснями в груди
цілуй, цілуй її
знов молодість не буде
...

ТРЕБА ЖИТИ..і насолоджуватися теперішнім...

djabchyk, знаєш, хто хоче плакати - хай плаче - від радості там... чи від суму, знаючи тебе, я геть не думаю, що ти від радості надумаєш заплакать..ти закружляєш... і очі стануть в пів-лиця... ага?

ти... ти справді все це знаєш, ти справді ... о панно!!! чарівнице, ну звідки знаєш ж ти мене? ну звідки, звідки???? я запитую тебе!!!! скажи, поділися, розкажи!...
та всеж я буду плакати, ледь видима сльоза бринітиме в очах, з здивованого і зачарованого обличчя буде струменіти захопленя, цікавість й щастя. от побачиш!
тай зараз струменіють, спілкуючись з тобою, читаючи тебе...

Ullisa, (також пошепки), дякую, стараюся, але інколи ота депресивна сторона все ж таки переважає веселу особистість...
нічого не поробиш...

djabchyk, "Сміються - плачуть солов*ї...." - то Олександр Олесь (про вся випадок зауважу, що цитата "... і жити спішити треба..." належить Симоненку, поезія " Ти знаєш, що ти людина?")
ти питав звідки я знаю про тебе?? ділюсь: колись ми розмовляли... ти розповідав про те, що ти не плачеш, тільки дощ стікає по обличчю, а ти маскуєшся в цей час...
вибач... але я не готова бачити твої сльзи, сльзи від радості, для мене - ти смійся, радісно і щасливо, або хоч усміхайсь...
в мене тяжке ставлення до сліз... про себе ж зацитую: *...я була малою горда, щоб не плакать, я сміялась..*(Леся Українка) мені саме таке відношення імпонує... ;))))

так, так, так... то Олесь, а то Симоненко - це також мені знайоме:)
так, і ще раз так, ми з тобою спілкувались, і я таке казав. та навіть тоді, на початках, коли ми тільки ми познайомились, ти розповідали таке про мене, що заставляло тамуючи подих запитувати себе: "хто ж ти?. може справді чарівниця;), а може таки споріднена душа :)"
і я посміхаюсь, кожен раз коли спілкуюся з тобою, кожен раз коли мені добре - на вулиці, чи в наметі, на високій горі чи вдома, в товаристві чи на одинці. посміхаюсь, коли того хочу.
плачу рідко, тільки тоді, коли щось пробирає до глибини душі чи зачіпає за щось болюче і важливе.
Леся Українка - розумна жінка, але чому гордість недозволяє плакать? так, цікаво...

djabchyk, знаєш... гордість гордості різнь... буває ще й погорда... і пиха... і бундючість...
в даному контексті, як на мене, гордість - то бути вище жалю чийогось... все-таки, сльзи в більшій мірі -вияв слабкості (і це зовсім не зле!), а не кожен може дозволити собі в чиїхось очах виглядати слабким... показати свою слабкість - то довіра
ну і ще нюанс.. ми рідко плачемо красиво... обличчя кривиться... трясеться підборіддя і червоніє ніс... ну і кому таке захочеш показати?
пустить скупу сльозу красиво... зрідка - то чому б і ні... але загалом сльози - то інтимність, а сльози напоказ, навмисні привселюдні - то чудовий метод маніпулювання...

ой то тебе потягнуло на глибоку філософію, то знаєш не для слабких світу сього.
просто, мені так здається, що боятися показати свою слабкість - це ще більший вияв слабкості, аніж її показати.
хоча звичайно показусти сдьозу перед незнайомими людьми, чи такими з ким в теби проблеми - то не найкращий метод ведення розмови

djabchyk, це не глибока філософія... просто кожному - своє... для сильної людини виявити слабкість зовсім не страшно і час від часу можна собі то дозволити... а для слабкої? для слабкої - то соромно, чи, принаймні, незручно... я вважаю, що я не вельми сильна людина... і слабую я на всіляке там філософствування, віру у краще і різні сентименти... тому плакати на людях для мене вельми проблематично... я навіть перед рідними не можу собі дозволити... хіба що геть мені край... я з дитинства вельми стримана у сльозах... і плачу десь у куточку, насамоті, тому більшість моїх друзів взагалі вважає, що у мене не буває серйозних проблем і причин для плачу.. от

розумію, і навіть однаково з тобою, особливо в тому що сильна людина не вважає ганьбою показати свою слабкість.
про себи... бачили люди мою слабкість, бачили... чи мені соромно за це? - мені ні! це мої емоції, це я.
хоча так - плакати через будь що, невміти стриматись - це не ознака сильної людини.
і взагалі - не варто слабкість розглядати лише в контексті сліз, я б під це підвів і інші прояви емоцій, такі як щирість, співчуття, розуміння. відсутність показати такі почуття як симпатія, зізнатися в кохнанні, і все на це схоже...

А в мене слабкість - трошки в іншому контексті.
Звиняйте,що вриваюсь до вас без стуку, просто за живе заділо. Ви про життя і про життя, а хочеться про Життя. Дійсно,трохи боляче усвідомлювати, що ти щойно вдихнула, і більше так не вдихнеш, щойно посміхнулася перехожому, і, мабуть,більше його не побачу, щойно плакала, але сліз таких вже не буде ніколи...Ні в якому разі поспішати не можна, як би я Симоненка не поважала.Потрібно часом зупинятись, щоб відчути, і скласти життя ,як пазл з людей,емоцій,почуттів,слів,кадрів врешті-решт...
Вчора ввечері я була мертва і навіть плакала...
Чому?
Не було з ким поговорити...
Хіба це життя?

Сумно отак...коли немає навіть з кимось поговорити:(((((

та ні forgetmenotko, ти не вриваєшся, тут тобі раді!
так, вже ніколи сонце не буде світити так як світить зараз, вже ніколи нам не посміхатимуться так, як посміхалися щойно, вже ніколи не буде так, як є зараз, як було колись, ніколи...
і ти права - не можна жити заради лише одного життя, просто женучись за майбутнім. майбутнє буде, нікуди воно не втече, зрештою як і ми його ніколи не доженемо - воно завжди буде попереду нас.
натомість, інколи потрібно зупинитись, і подивитись як ти живеш, щоб в майбутньому жити краще, подивитись з ким ти живеш, щоб в майбутньому було більше друзів і однодумців. адже наше майбутнє складається з нашого минулого і теперішнього, і яким воно буде залежить саме від нас і того як ми живемо зараз.
але єдине що потрібно робити - це йти посміхаючись майбутньому, адже ми можемо побудувати кращим аніж думали дотепер:)

коли сумно, потрібно подзвонити друзям і просто в слухавку сказати: "привіт, знаєш мені сумно", думаю вони зрозуміють тебе і розрадять:)

Я щось не знала , кому подзвонити вчора...розумієш, в паскудному настрої я себк не переношу, навіщо інших мучити?

forgetmenotko, так потрібно було першому попавшому подзвонити...розвіялась би...

чому мучити? думаю ти перебільшуєш, і не таке вже й погана ;)