Як повинна починатися успішна мандрівка? Кожний з нас знає, що спочатку, для того, поміж іншим, потрібно розробити маршрут, завчасно прийти на вокзал, щоб купити квитки, а потім з ними не спізнитися на поїзд. А далі… а далі вже немає ніякого значення – мандрівка ж вже почалася. ;) … Ну зазвичай воно так і виходить, так планували і ми…

Квитки, на будапешський поїзд, купили як і домовлялися з провідниками – завчасно, за півтора години до відправки. Всі уважно подивились на табло, і однозначно з’ясували, що поїзд відправляється о 20:56 (чомусь замість 20:36, про які говорили мені провідники, хм?), ну але на це ніхто не звернув уваги, і всі дружньо пішли коротати час до найближчої кафешки, смакуючи вина…

Перше, що нас здивувало після повернення на вокзал – це відсутність запису про відправку поїзда в інформаційному вікні. Якась чуйка (все таки не перший раз запізнююсь на поїзд) підштовхнула мене подивитися на квитки… “о-о” – перше що вирвалося, стрімголів кинувшись на переном, ми там застали лише порожні рейси і цікаве лице провідника сусіднього поїздка. Що ж, наша мандрівка теж почалася, тільки наразі безуспішно – з запізненням на поїзд, зато з першої пригоди, яка колись стане початком легенди про нашу мандрівку до Будапешта.

А потім почався панічний пошук рішення, який, нащастя, швидко перейлов в логічний. Що то все таки значить, коли люди їдуть з досвідом запізнення на поїзд! (то я і про себе зокрема:cool::) За пів години пролунав перший дзвінок, від провідників, які вибачалися за незручності, а потім і з Будапешта, там ніяк не могли зрозуміти “де ми ся діли, і чому не їдемо зараз в поїзді!!!”. Що ж, рішень не могло бути багато: догнати поїзд ми вже не могли: експрес все таки експрес; перекласти мандрівку на інший день, нам не виходоли, ми їхали і так в притик, зрештою це б нічого не змінили – ми домовилися лише з одними провідниками. Єдиним прийнятним варіантом було добиратися пересадками, що й без вагань ми почали реалізовувати. Найближчий поїзд, який їхав до Чопа (місто на кордоні з Угорщиною), відправлявся десь поміж другою і третьою ночі. Що ж, нам знову було потрібно десь скоротати годин п’ять часу. Спочатку для того підійшла піцерія, а потім, а потім звичайне кумарення на вокзалі :(.

І це при тому, що ми ще навіть не мали паспортів з візами. Їх нам повинні були повернути в закарпатті, і все тому що угорське посольство вирішили організувати собі кілька днів відпочинку. А нам приходилося їхати лише з надією що про нас забудуть, та й з документами буде все гаразд!

Поїзд до Чопа, прибув пів до восьмої. Ранок, дощ, людей, яких за поведінкою і одягом, можна назвати українцями, та точно не за мовою. Окрім матюків – незрозумієш нічого. І митники, яким цікаво чи ти часом не українець… а ще й обдертий міжнародний вокзал, і це при тому що поряд стоїть досить привабливий міжміський. Здавалось – а чи не могло б бути навпаки?

Перший поїзд на Угорщину, в Загонь(місто з другої сторони кордону), відправлявся всього за півтора години, а в нас ще й досі не було паспортів:(… все що нам залишалось – це насолоджуватися самотньою ідилією кафешки приміського вокзалу, оздобленої в стилі пізнього соціалізму, майським чаєш по 30 коп за стканчик і привізними канапками. Щоправда вартість наступної порції чаю буквально подвоїлась, продавщиця пояснювала це помилкою в “буХгалтерії”, і навіть намагалась повернути “втрачені” кошти, але нащастя другий раз покупці, себто я, був вже інший, аніж вперше :), і нам вдалось зекономити 60 копійок, як не як, а таки компенсація!

Та це не вирішувало проблеми з паспортами, дівчина, яка їх повинна була їх привести, жалілась що в такий дощ (у Львові кожний другий день такий падає) в них не їздять таксі. Брєд якийсь! І що найбільше дратувало – це розклад поїздів, наступний поїзд в сторону Угорщини відправлявся тільки через шість годин… ну самі розумієте.

Паспорти нам привезли лише за десять хвилин до закінчення митного контролю, нащастя це незавадило нам його успішно пройти, і вдало перетнути границю, де нес чекало місто Загонь, з своїм вокзалом, який не міг приємно здивувати. Чистий, охайний і сучасний, хоч і маленький. Що не кажіть, а Європа є Європа. Може, навіть якщо в Угорщину її ще й важко віднайти, то в нас, вже звиняйте, але її ще немає. І це відчувалось в порядку на вулицях, охайності і чистоті будинків, розмітці і ремонті вулиць. Навіть не знаючи де ти є, без сумніву, можна, здогадатись що ти виїхав за межі неньки України.

Та я забігаю трішки наперід, бо це вже було потім, а перед тим ми стикнулись ще з одною проблемою: поїзд на Будапешт знову відправлявся через півтора години, а в нас не було жодного місцевого тугрика, себто форента. І всі спроби знайти обмінник на вокзалі закінчилися невдачею. Єдиним пристойним варіантом – було іти в місто і шукати його там. Ранок, дощ, холод, в результаті відсутність людей на вулиці, і тим паче таких що знають українську, російську, польську, чеську і англійську мови, ускладнили пошуки кантора. І тільки тоді розумієш силу міміки, жестів і суміші великої американської і щирої української посмішки. Я випробував цей метод на першій жіночці – продавці в якомусь маленькому магазинчику. Робиться це наступним чином: підходиш до неї з посмішкою від вуха до вуха, “good morning” (може вона і незнає що це означає, але є велика надія що розуміє), а потім показуєш долонею догори ліву руку, зі словами “доларс”, а потім так само праву – форент, і мов на терезах, рухаєш їх вгору-вниз. І це незабуваючи щиро посміхатись! Скажу з досвіду – метод перевірений. Завдяки жіночці, і ще одній продавщиці, ми знайшли найкоротшу дорогу до банку! Щоправда по дорозі зустріли “наших”, які підторговували алкоголем, сигаретами і валютою… ну де тільки наших немає?…

Вже в банку, я зрозумів іншу річ: після кілька хвилинного намагання пояснити, на англійській мові, працівниці банку, що ми хочемо поміняти долари/євро на форенти, вона врешті нас запитала: “ви розговариете на руском?”. От тільки там, вперше в житті я зрозумів наскільки “могуч руский язик”, тьху!

[показать]Зрештою ми купили квитки на поїзд, і вирушили в славне місто Будапешт. Що цікаво – квитки в угорців, зрештою, як і в Європі, продаються не від пункта до пункта, а на кілометраж, в результаті без місць, тільки по класу. І використовувати їх потрібно не в той самий день, а на протязі певного часу. А поїзди… ну вони трішки відрязняються від наших. Не в плані чистоти, хоч і чистіші, але не значно. По будові їхні плацкарти нагадують наші купейні вагони, тільки з прозорими дверми і з восьмами кріслами, по чотири з кожної сторони. [показать]Клас вагона визначають, якими будуть крісла: оббиті радянським дермантином, чи м’ягкі. Проблеми з переповненнями транспорту в них існують також – в один період, вагон був заповнений вщент, ще й люди стояли в коридорах. Недалеко вони втекли від нас! І це тоді, коли ми четверо, вдавши дві закохані пари, зайняли ціле купе :). Щоправда місцем в якому нам все-таки прийшлося поступитись, і не помогла навіть ковбаса з запахом часника, якого не переносять угорці, прямо як вампіри .

Хоча ми й приїхали на годин шість пізніше запланованого, та окрім того що зекономили гроші, були щасливі з нашого приїзду. Принаймі в одну сторону ми добралися! І це навіть при тому що Будапешт зустрів нас прохолодою, та проте щирою посмішкою знайомих. Що ж приємно бачити рідні і щирі обличчя!

А потім відвезення речей на квартиру і прогулянка нічним містом. [показать]Освітні будівлі і мости які миготять безліччю вогнів, пароми пришвартовані до берега, і кораблики-плавучі кафешки і навіть з фонтами, які переливаються різноманітними вогнями. А окрім того набережна, на якій особливо виділяється угорський парлемент, чи то ніччю, а чи днем, але його не можна оминути своїм поглядом, без сумніву – це і є одна з перлин цього старого міста!

[показать]А якщо говорити загалом – то Ви були у Львові? Якщо ні, то окрім того що ви багато втратили, так ви ще й мене не зрозумієте! Адже архітектура Будапешта вражає Львівською красою і великим розмахом… ну, вона в нас спільна, адже побудована за одної Австро-Угорської матінки імперії. І що додає місту особливо шарму – це Дунай: широкий і повноводний, і його дев’ять мостів. Він прикрашає місто, надає йому особливого відтінку. А гуляти мостами, чи стояти і насолоджуватися краєвидом з середини моста – це особливе задоволення. А посеред річки – острів св. Маргарити, названий в честь їхньої принцеси(?) яке дала обітницю бути в монастирі, який знаходився на острові, і від якого до сьогодні залишилась лиш стіна(ну все як в нас), доки турки не підуть з Угорщини. [показать]Турки пішли, а вона так і залишилася в монастирі. Зараз – це велика відпочивальна зона, де свій вільний час коротають аборегени, катаючись на “сімейних”(для двох, чотирьох чи більше людей), гріючи своє пузо на сонці, бавлячись якихось ігор на травичці, годуючи рибок, чи в який инший непідгледіний нами спосіб. А! – дехто ще купається в Дунаєві, але, як ми жарутвали, скупавшись в річці, наша сан.-епідемічна служба може нас не впустити на територію України. І це справді так, тому що, колись голубий Дунай, нагадує зараз собою скоріше темно зелений, і купатись в ньому… не незнаю… може його колись, як і нашу полтву пустять під землю?, ото би було сміху , але зараз по ньому плавають кораблики, і навіть інколи українські, що не може не тішити ока!

[показать]Інша характерна риса міста – це кількість його пам’ятників. Вони тут кругом, правда не такі маштабні як в нас і симпатичніші, але їх можна знайти в найнеочікуваніших місцях, як то на вулиці, біля будинку, вже не говорячи що на площах, притому що поряд може стояти кілька водночас. В багатьох випадках поряд з пам’ятниками є фонтани, що тільки засвідчує культуру і відсутність проблем з водопостачанням. Доречі вода в Будапешті – крулодобово, ось так! Інша сторона – це вигляд пам’ятників, їх не чистять і вони позеленіли, в результаті каміння, на яких вони стоять, також зелене. Виглядає зовсім негарно.

[показать]На вулицях можна побачити різноманіття каналізаційних люків, не дивуйтеся, але кожен з них має свій візерунок, які схожі на герби. Складається таке враження що вони залишилися тут ще з імперії. І одразу згадується щось знайому “…сделано в СССР”…

А з іншої сторони, попри статус міста і приналежність міста до Європи, тут не відчувається цієї Європи, не відчувається навіть чистоти, яку ми зустріли в Загоні, та натомість зустрічаються бомжі, яких тут дуже багато. У Львові бачачи як люди порпаються в смітниках, ставало соромно за неньку, зокрема перед іноземцями. Тепер ж розумію, що дарма. Адже для них, порпатися в смітниках – буденна справа. [показать]Характерним для угорців – лягати спати від восьмої до десятої вечеро, чим це обумовлено – незрозуміло: чи намаганням підготуватися до наступного робочого дня, чи звичайною економією грошей на електроенергії? Та вже в одинадцятій годині вечора на вулицях ви зустрінити лише поліцейських, поодиноких туристів і … правильно! – бомжів, які миються в фонтанах і готуються до сну. Якщо трішки відїхати від центра – то звичайною картиною стануть будинки, по периметру обкладені кериматками, на яких в ковдрах чи спальниках сплять бомжі. Нормальною для них рисою є розмовляти по мобільному телефоні, а для декого, він зокрема жив навпроти нашої квартири, улюбленою справою є читання книжок.

[показать]Хоча… присутністю Європи тут явно є транспорт, принаймі більша його частина. Бо можна тут їздити на трамваях, якогось давнього виробництва, які так тарахкотять, що важко спілкуватися, або на новесенькому транспорті, яке можна побачити хіба що в кіно…

Та, окрім туризму, нам прийшлося відвідати ще зібрання української діаспори в угорщині, приурочене до дня народження український поетеси. Складався він з двох частин: читання віршів, з перекладом на угорську, співами, класичною музикою, і наступною – фуршетом. Скажу чесно: через те що наші туристичні дні починалися в [показать]десятій годині, а закінчувалися в годині третій ночі, урочистої частини я добросовісно проспав, і зараз навіть толком нічого не пригадаю. Зрештою, основні сили я залишив на фуршет… З обіцяних голубців і правдивої горілки було лише традиційне українське олівє, правда без смаку. Натомість дешеве угорське вино, не більш дорогий коньяк і відповідне шампанське, якесь печиво. На відміну від попереднього – смачна картопля чи рис разом з м’ясом. Востаннє таку страву їв в Чехії, і це збурлило в мені приємні спогади.
Трішки освоївшись – ми нарешті “прихватизували” пляшчину вина, змайстрували собі якийсь столик на тересі, і рахували зорі… хоч і дешеве, та … якщо багато… то всерівн стає добре:). А потім нам надавали халявного пива, правда частину з запасів поповнили самостійно (упс), і познайомилися з місцевими дівчатами, тобто з місцевими-приїзними. [показать]Тобто українками яких якось занесло в угорщину. А якщо говорити про угорських дівчат – то підтверджується давно перевірене правило: “українські дівчата найкращі”, і в даному випадку воно стовідсотко вірне – там вони взагалі не симпатичні! На відміну від хлопців, нашим дівчатам вони навіть дуже сподобалися!

Але повернувшись до пива – хочеться сказати що давненько не пив такої гадості! Якщо можеш уявити пиво розведене мінеральною водою – то ти знаєш яке на смак угорське пиво.

[показать]А потім були знову мандрівки містом, пиття українського пива і смакування згущівки, годування крекерами голубів і рибок. Зрештою похід на качелі, катання на “американських” дереавяних гірках, а потім перевірка сили шлунка, коли тебе крутить навколо своєї осі, а потім піднімають догори, перевертають пузом донизу і швидко опускають. Ай!, то не до оповідання скільки було радості і втіхи. [показать]Від задоволення пищали так що люд позбігався зо всіх околиць, мабуть їм ніхто такої реклами не робив, як зварьовані українці…





А потім повернення, дружнє махання “па-па” і стукотіння по рейках в сторону дому… пересаджування з вагону в вагон, і так двічі, і раз під світло ліхтариків охоронців, бо ми заспали… а потім переїзд через українську границю, замість квитка на поїзд – два долари, “all is ok” і щира посмішка від контролера. А потім митниця, і забута куртка в вагоні, яку повертають привітні українські митники. За що їм велике ДЯКУЮ. А потім і повернення додуму, яке супроводжував білолицій місяць, і переїзд трамваєм по нерівній львівській бруківці, і так від того стало затишно і приємно…