Я намагався писати вірш, а на папір лягали лиш слова: безглузді, щирі і скупі.

Тільку один раз я оплакував людину, і це було давно. Тоді сльози лилися беззупинно і я не міг їх зупинити, а навколо всі дивились і не могли мене зрозуміти - їм нічого не розказали.
Тоді обірвалося одне життя, тоді хтось полетів в останню мандрівку, відірвавшись від землі, вставши з свого крісла. Тоді Хтось забрав когось до себе, сказавши: "досить гостювати".
...а ще тоді падав дощ, немов співчуваючи зі мною...

Пройшли роки, багато років, може навіть більше аніж достатньо, аби про це забути. Та... відтоді я жодного разу не плакав через чиюсь смерть. Дивно!, але окрім якихось дрібних сліз, яких ледь вистарчало аби зросити очі, нічого не було.
Люди помирають, люди відїжджають, а я живу мов у кіно...

... а тепер померла ще одна людина, кажуть що вона вчинила самогубство - я незнаю, мені все рівно. Це була добра людина, яка мала не менш добрий світ.
Та мабуть хтось когось не зрозумів.