Ой як це все знайомо...

Дійсно, знайомо до чортиків...
але... люди йдуть не тому, що з тобою нецікаво чи нудно. Просто людям, навіть друзям, часто притаманно йти. Це природньо. І цього не уникнути, навіть якщо сильно постаратись стати іншим... хтось потім вертається, хтось ні... Щось закінчується, як писав Сапковський. і - щось починається...

Люди йдуть не тому, що нецікаво. Колись найголовніше у житті було вбирати світ очима, захоплюватсия людськими лицями, людськими переживаннями, людським внутрішнім світом. Але потім все змінюється, і з*являються нові пріоритети. Так, це цікаво - посидіти із давньою подругою - але є робота, є особисте життя.. У нас такі умови у суспільстві - з певного віку ПОВИННІ з*являтися певні потреби, най-найважливіші. Борися з цим, не борися... Я чим далі, тим менше вірю у перемогу.
А може і не треба боротися?
Зрештою, чим сумніше і болячіше стає, тим більше починаєш розуміти мудрість деяких слів Кастанеди - про свободу від прив*язаностей. Уберігає від болю..

таке враження, що шукаєш виправдання якимось вчинкам і про ті роздуми повинна і має прочитати хтось!

не тому вони йдуть,що в тобі щось не так. Їм просто час. Кожна людина з"являється не-просто-так в житті. Кожна з них - це урок. І якщо ти його засвоїв, вчитель не має причини залишатись. Звичайно, радіти не треба, коли хтось йде, а варто подивитись вслід з безумовною вдячністю. І не сумувати, бо щось закінчилось, а радіти, що це з тобою було!

в доповнення до всього, і повторючи деякі чужі думки, думаю що люди йдуть, тому що ростуть, змінюються і розвиваються.

часто, несподівано зявляючись в чиємусь житті, ми стаємо прикладом, вчителем, наснагою, стимулом чи рушієш. ми показуєм інший світ, інший світогляд, щось таке нове і невідоме, але кимось бажене. і люди вчаться того від нас, вбираючи вміння та знання, допоки не наповняться ними, допоки не отримають потребу в чомусь новому, і тоді... і тоді вони вирушають в ному мандрівку, зустрічати нових цікавих і потрібних людей.

та в них всіх є одна риса - коли вони спотикаються чи навіть падають, їм зазвичай хочеться зробити крок назад, щоб почати свій шлях з того часу, коли вони спіткнулись. і нераз вони повертаються до тих ж людей, у яких вчились ще вчора, щоб почати все з початку, щоб спробувати пройти дорогу ще раз, по іншому.

ой, щось то пахне подекуди якоюсь корисливістю... побачили квіточку, зірвали, полюбувались, кинули й гайда далі, гарнішу квіточку шукати..., зустріли когось, повчилися, досягли його рівня, потішилися спілкуванням, обернулися й гайда далі, інших цікавих особистостей шукати... Сорі, може я перебільшою, і не те ти мав на увазі, але шось на такі думки це мене надихнуло...
Усе життя людини - дорога розвитку й навчання. Але розвиватись не обов'язково, йдучи крізь долі інших, вбираючи від них найкраще й залишаючи позаду. часто хтось перетинає нашу дорогу, часто ми перетинаєм чиюсь, але це всього-навсього перетин, інколи, ми стаємо близькими з кимось, тоді просто не виникає бажання залишати того когось позаду, і боляче дивитися тому комусь у спину. Тоді просто хчеться йти й розвиватися поряд, й може навіть виникнути бажання змінитися для когось, це ж також може включати розвиток. Якщо близька людина добровільно іде із твого життя видно це була ілюзорна близькість, принаймні в одного із вас, якщо ти ідеш з чийогось життя - це твій вибір, переконайся, що він правильний і йди швидко і неоглядаючись. Якщо ти чи хтось в такий ситуації іде, бо це в когось така собі філософія життя, то це найбільша ГЛУПІСТЬ яку він робить.
Сорі, розписалась :)

djabchyk, якщо ти мандрівник.. то ти собі мандруєш з тими, з ким тобі по дорозі... якщо ти маєш пустоту всередині себе.. ти заповнюєш її тими, хто поряд.. Це не добре і не погано.. це може бути і тим тим - залежить від мети та нюансів.. Інколи ти береш, не віддаючи тій людині нічого взамін.. але... ти віддаси те комусь іншому....
ти писав: Люди йдуть не тому «що», а тому що з тобою не цікаво, або небезпечно, люди йдуть тоді, коли немає змісту залишатись
знаєш.. а не завше.. іноді люди йдуть тому, що просто настав їх час іти... якось.. я пішла від дуже хорошої людини.. і не тому, що він став мені кепським.. і не тому, що ми нічого не могли дати одне одному.. а просто тому що настав мій час іти... Про це все набагато ліпше від мене сказав Єкзюпері... прочитай, будь ласка, його "Лист до заручника"/"Письмо к заложнику"

знаєш, з тобою можна погодитись, а можна і не погодитись.
життя така складна штука, що небуває одного зразка "як і що робити у житті", завжди виникають ситуації, у яких не можна користуватись традиційними і здавна відомими методами. на щастя, час від часу, потрібно придумувати щось нове, шукати нові підходи і тим самим розвиватись, і тому прямувати до чогось нового.

дуже часто, на своєму шляху, ми зустрічаємо людину, захоплюємся нею, зближуємось з нею і йдемо поряд біля неї, переймаючи її знання, досвід чи ще щось. але потім, коли ми навчаємось того, що нас захоплює, ця людина може стати нам вже не такою цікавою, і тоді... десь, колись, можливо ми зустрічаємо нову людину, яка притягує нас більше аніж та попередня.
це не означає, що ми покидаємо цю людину використаною, ні! ми просто йдемо, тому що нам не цікаво залишатись, можливо через те що ми досягнули такого ж рівня як і вона, можливо тому що в нашому житті змінились пріорітети, можливо ще чомусь, але все рівно ми йдемо. йдемо бо шукаємо щось нове і потрібне, але йдучи, не обов'язквово викидаємо її з пам'яті. як на мене, якщо ми захоплювались цією людиною по справжньому - то ніколи незможемо забути. і тоді, колись, через багато днів, а може і років, коли ми випадково, чи зовсім не випадково, здибаємось незаплановано на вулиці, поспішаючи в життєвій рутині, чи очікуючи в затишній кафешці - то зможем згадати все те, що було колись і об'єднувало на нашому життєвому шляху...