[160x242]"Королеви не мають ніг..." казав я, ще зовсім юний і неймовірно, до смішного поважний, коли приятель дорікав мені ідіотським ставленням до наших веселих і не надто закомплексованих приятельок. Я розумів, що френдило має рацію, збудовану з досвіду. Але попри несамовиту цікавість до того, власне, елемента статури, існування якого у королев заперечував,  щось у мені впиралося, не хотіло брати до уваги очевидних речей - що кобіти це земні істоти. І найгордовитіша та найпрекрасніша рано чи пізно скориться своїй тілесній природі.

Пройшли роки...  :)  Багато років... Я навчився полювати, спробував першої "крові", другої. Я вивчив стежки і звички дичини. Веселий цинізм вкупі із самоіронією  зробив мене майже невразливим для оборони цих небезпечних у слабкості. І все ж...

"Королеви не мають ніг...", ледве живий від кохання я доводив це приятельці, якій звірив тяжку таємницю на порозі безглуздого суїциду, а може лише лагідного божевілля. "Ага, - сміялася вона (чи гіркувато посміхалася - вже й не пригадаю) - а в туалет ходять самими фіалками. Ти хочеш її? То трахни і заспокійся..."  Але мені знову хотілося насамперед неземного кохання, а вже потім земних розкошів. Та й у розкошах - не елементарного відпруження чи нових (нових?) вражень - а священнодійства. Кого вполює хворий хижак?..

Це гірко згадувати... Та ще гірше бува, коли твоя чергова "королева", істерично регочучи задирає перед тобою чи іншим (що, звісно гірше :) ) сукню і весело наставляє звідти... страшні волохаті ратиці. Я покинув шукати королев. Здається...