Той Христос, якого колись побачив у дитинстві, не був схожий на цього. Зрештою, не так давно того "з дитинства" я знову бачив... і не впізнав. Цього разу він видався мені таким, який є насправді (мова йде, звісно, про скульптурний круцифікс): грубо зробленим, неоковирним, і найжахливіше - "серійним", тобто типовим зразком продукції майстерні, яка "майстерно" відливає з гіпсу всілякий церковний кітч. І не менш "майстерно" розмальовує його, не шкодуючи фарби щоб і вуста у Спасителя були "малинові", і очі "волошкові", і рани "криваві"... Але тоді, якихось 30 з гаком років тому...

Ми з матір'ю увійшли до парафіяльного костелу у невеличкому містечку Бар на Поділлі (звідти походить моя рідня по-матері) коли недільна Служба Божа вже добігала кінця. І перше, що дивним видивом майнуло перед очима було це розп'яття. Мати потягла мене далі у середину, але я вже не годен був добре роздивитися ніц, що там робилося. Пам'ятаю лишень як заграв орган, коли ксьондз почав причащати вірних. А коли мене,  все ще зачарованого, тягли геть з костелу, я встиг знову ковзнути поглядом по Розп'ятому біля дверей і він знову видався мені... живим. Ні не живим, але... справжнім. І розповіді про його воскресіння з оповідок, яким начебто вірилося, а може й ні, раптом стали внутрішньою переконаністю. Тобто вірою.

Все це можна відписати на конто некритичного дитячого сприйняття. Але, гадаю, ті ремісники, що з давніх-давен жили з виготовлення сакральної символіки, добре розуміли, що простий собі посполитий далеко не естет і, борони Боже, не інтелектуал. Що віра приходить до такого парафіянина не через розмірковування, а через переживання, через емоції і збудник цих емоцій може бути естетичним кошмаром, але виразним. І священники добре розуміли це.

Пишу це, зрештою, зовсім не для того, щоб проголосити всі ці "тяп-ляп" розмальовані "фігурки" чи барельєфики, високим мистецтвом. І до пори до часу взагалі був переконаний, що монохромія, а надто в пластиці, значно вишуканіша за поліхромію. На тлі мармурових чи бронзових "антиків" чи, скажімо, робіт Торвальдсена все це різнобарв'я - яскравий фантик для плебсу. Однак... Спочатку захоплення усілякою етнікою (хто насмілиться назвати кітчем різблених наївною рукою за допомогою сокири та долота дерев'яних "ісусів", що вже давно набули шляхетного окреслення "примітив"?). А далі - барокова дерев'яна скульптура. Шедеври Пінзля і не лише його, вівтар у Мар'яцькій катедрі Кракова, створений геніальним Вітом Ствошем, зрештою і ось це Чудотворне Розп'яття, що колись було у монастирі у Підкамені. Дерев'яні і поліхромні... Теплі... Людяні... Справжні.