Це еклектика! Це майже кітч!.. Ні, не те, щоб мені аж так подобалися глиняні коти з дірками для монет, чи пріснопам'ятні килимки з помаранчевими оленями, що сумно глипали з стін понівеченими на вітчизняних легпромпідприємствах мордами. Але мармурові слоники в шафі - щемкий образ часу "дерев, що були великими". Львівська Ельжбєта - теж щемкий образ. Десь у 1972-му вона видавалася мені шматком потойбіччя, що якимсь дивом опинився на землі, серед буденних вулиць. Вона була величезною - годі осягнути одним поглядом. Її сильветка була першим сигналом по дорозі з вокзалу - "Львів!", і таким же тільки печальним - по дорозі на вокзал. Достоту як у тій пісеньці часів найяснішого цісаря "... widać już niestety wieże kościoła Elżbiety. Znaczy, zbliża się nam odjazdu czas…" (якщо, лишень, не переінакшив слів трохи). Коли дерева стали меншими, а світ - більшим, саме в присмерковій тіні його веж тіпалося як у пропасниці серце, коли прощався з коханою людиною. Не назавжди... До завтра... А похмурі оповідки про гори трупів, вивезених з підвалів під час останньої війни... А відчуття образи за величний інтер'єр, що не кажи а спотворений любими греко-католицькими священниками - всі ці вишивані фани(знамена) та благенькі перегородки на східний манер ну ніяк не бажали вписуватися у готичний інтер'єр... Добре! Нехай псевдоготичний!.. Шляк ясний би всіх... то й що що "псевдо.."?! Що з того що еклектика?! Що з того, що... Те, що в інших містах, хоча б і в Києві, іменують "модерном" і здмухують пил, тут презирливо звели мало що не до рівня гіпсового хрюнделя з ярмарку. Трохи шкода. Але нехай мене розфарбують під російський прапор, якщо серце львів'янина, чи просто зачарованої Львовом людини не здригнеться від знайомого ельжбетівського силуету...
[показать]