Місяць - гіпнотична штука. Хоча звідки мені знати, що таке бути загіпнотизованим. Усі недолугі спроби мандрівних гіпнотизерів, такі популярні у піплу за часів совка, додавали впевненості, що гіпноз існує хіба що у ЛТП (лікувально-трудових профілакторіях, тобто лічницях для алкоголіків - для тих, хто не знає). Жахливі кадри документального фільму про "передові методи" боротьби з зеленкуватим змієм досі перед очима: спотворені обличчя хворих, що затравлено позирають на добре поголеного, вгодованого лікаря. А той, повільно походжаючи вздовж ряду ліжок розповідає на камеру, що ось зараз ми уведемо пацієнтів у гіпнотичний стан і будемо формувати у них негативне ставлення до алкоголю. А далі, Oh Mein Gott!, камера ковзала по безвольно звішених з ліжок головах "кроликів", які дружно блювали у завбачливо поставлені там тазики. Бррридке видовище.

Але я про місяць. Коли довго дивитися, не відводячи погляду, на нічне світило, роблячи при цьому щось монотонне (наприклад, неквапом ідучи), то зрештою починаєш відчувати якесь невдоволення і тривогу. Так, начебто хтось говорить до тебе, а ти не можеш розрізнити слів. І дивна туга вповзає в серце. Це нагадує легкий транс. І мимоволі думаєш: чи не формує в цей час хтось у тобі самому що-небудь? Любов там... чи ненависть?.. Чи бажання загризти випадкового перехожого?..