Все живе прокидається весною! Хто-небудь хоче заперечити?! Отож бо й воно... Навіть давни і фавни знають: всеЖИВЕпрокидаєтьсяВЕСНОЮ!!!

А я бідний прокидаюся восени. Отаке... Може я не ВСЕЖИВЕ. Точно, не ВСЕ. А може й не ЖИВЕ. Весна робить мене ватяним. Я не хочу ворушитися. Я не хочу радіти першим променям. Бо за першими прийдуть другі і мучитимуть мої бідні очі, і болітиме голова, а потім прийдуть треті і все навколо почне мліти, розпалюватися й пріти. Тіла стануть стократ тілесніші, вони почнуть смердіти продуктами розкладу омертвілих клітин, тканин, виділень - тобто почнеться кляте ЛІТО, в яке я кану як в ЛЕТУ і розсиплюся на обгорілі атоми аж до милої ОСЕНІ. Перший струмінь холодного осіннього повітря може прийти вже наприкінці серпня. Одного навіть сонячного ранку я відчую, що сонце БЕЗСИЛЕ. Воно ще може пригрівати, але пекти, спопеляти, смажити вже зась! І його можна не боятись - осінь загнуздала сонце. І навколо цього першого подиху майбутнього холоду, навколо легень наповнених чистим осіннім вітром, убивцею мух і катом жучків-хробачків-павучків, почну знову виникати той я, що пропав весною, випарувався, лишивши втомлену й масну тінь на землі. І коли очі побачать чіткі, незамазюкані випарами краєвиди - це ще не життя, коли шкіра пружно обтягне знову тверді м'язи - це теж іще не життя,.. І лише коли в грудях прокинеться біль - непогамовний біль осені, непогамовна туга хижака, якому знову потрібно знайти здобич хай шанси й мізерні - лише тоді можна рушати з місця і жити. Жити у холодному сяйві вересняжовтнялистопадагруднясічнялютого аж до нових гидких струмочків і бубнявіння остобісілих бруньок що приховують у нутрощах всіляку зелену гидоту.