Жодного разу жодної жінки (з поміж чималого числа коханих, любих чи просто жаданих) я не назвав "сонце моє" чи "сонечко" чи ще яким-небудь пестливим солярним евфемізмом. І дитину так не назвав (навіть у хвилини, коли писок малого був достоту "розпромінений"). Якось не сподобився полюбити найближчу зірку - одне із підставових джерел життя. І я несправедливий до нього. До Сонця. Хоча, звісно - це все слова надто загальні, а тому - у винятках, як у дірках.
Але важко називати любу тобі істоту сонцем, якщо сонце, насамперед, асоціюється зі смертю.
"Сонце, вулиця, пекло. Пилюка, багнюка, сукровиця. Blood on the floor. Чи мене просто нудить?" - написав якийсь небезталанний афтар на одному з улюблених моїх сайтів
ANTIPOP.
Сьогодні сонце не дало визирнути з хати. Щоправда (і на щастя!) - аж надто великої потреби в тому не було. Якби в мене був погріб - просидів би там, напевно. Але немає погріба. А в холодильнику не посидиш - там і без мене тісно.
Життєдайне сонце як символ смерті. Все так просто і насправді не парадоксально. Бо все, що пре із землі і буяє, живлячись ультрфіолетиком (violet-violent) - з чого воно пре, звідки воно буяє? З праху. З перегнилих решток відмерлого. З цього постали ми і в це ж перетворимося - чи як там у літанії? За дивним збігом обставин чи не всі похорони, свідком чи учасником яких був - проходили під яскравим сонцем. І такі романтичні у сутінках чи вночі цвинтарі - удень, особливо за ясної погоди, чомусь найболючіше вражають, найжорстокіше і найвідвертіше свідчать про неминучий кінець.
А як у морі сонце потонуло,
Він став і попрощав його рукою:
“Прощай, о сонце, вже тя не побачу!”
Іван Франко, "Святий Валентій"