Сьогодні сонце не дало визирнути з хати. Щоправда (і на щастя!) - аж надто великої потреби в тому не було. Якби в мене був погріб - просидів би там, напевно. Але немає погріба. А в холодильнику не посидиш - там і без мене тісно.
Життєдайне сонце як символ смерті. Все так просто і насправді не парадоксально. Бо все, що пре із землі і буяє, живлячись ультрфіолетиком (violet-violent) - з чого воно пре, звідки воно буяє? З праху. З перегнилих решток відмерлого. З цього постали ми і в це ж перетворимося - чи як там у літанії? За дивним збігом обставин чи не всі похорони, свідком чи учасником яких був - проходили під яскравим сонцем. І такі романтичні у сутінках чи вночі цвинтарі - удень, особливо за ясної погоди, чомусь найболючіше вражають, найжорстокіше і найвідвертіше свідчать про неминучий кінець.