Завтра їдемо невеличкою компанією постріляти. Нагода трапилася несподівано. Нагода має назву 6 червня. Точно пам'ятаю, що цей день має якийсь стосунок до журналістики. Професійне свято, тобто... Але вбийте мене - не загадаю як точно називається. Та й не так важливо, зрештою. Важливо інше: вже пару днів поспіль усі можливі відомства (від міністерства оборони і до якогось інфернального в контексті можливої пандемії - Товариства чи то Асоціації птахівників) намагаються поцілувати журналістську касту у дупу з розгону взасос. Треба віддати колегам по другій найдревнішій професії належне: більшість із них чудово розуміють ціну такої показної "любові" до тих, кого або ж побоюються або зневажають. Але й від шансу щось трішки "нацарювати" на шару відмовитися важко. Не суджу - сам такий :)
Одначе елементарні пиятички з міністриками і заступничками та шефцями департаментиків для мене річ ясна - жоден афродизіяк. Інша справа гебісти, чи то пак вибачте, сбу-шники. Ці запропонували поїхати на полігон "Альфа" (не певен, що він так іменується в офіційних внутрішніх документах, але "легендарна" "Альфа" там вочевидь тренується) і постріляти бойовими. І жодних деталей - суцільна інтрига. Адже так не хочеться вірити, що все обійдеться елементарним "макаровим" чи навіть модернізованим "калашем"! Хочеться відчути себе джеймсбондрембом з притаманним розмаїтим арсеналом включно.
Мені подобається зброя. Не як іграшка, а радше як жінка. Істота яку можна підкорити, але ніколи не можна розслаблятися і нехтувати правилами - бо загинеш як ксьондзові качата. Люблю холодну зброю. Її - найбільше. За холод ;) ... Ні це не непоправний романтизм. Просто з нею у мене легше виникає психологічний контакт. Ніколи не забуду як вже рочків зо штири тому вибирав собі ножа. Довго милувався. Було чим. Під склом красувалися різні: малопридатні до вжитку, але які ж пишні "іспанці", претензійні логотиповані "швейцарці", по-голівудськи попсові "америкоси", а надто ті - з чорного сплаву. Мій SCHMEISER такий непоказний на вигляд притягнув погляд вигнутим по руці, але без "надриву" руків'ям, "упором" - не повноцінним, але за бажання (треба тільки бути ментальним ментом) можна домахатися. Але момент істини настав, коли наважився попросити гевала за прилавком дістати його мені. Щойно ніж ліг у руку як щось защеміло і солодко обірвалося усередині. Це була фізична насолода. Спражня.
Що ж до стрілецької зброї - вона має свої принади. Не казатиму про вишукані форми і оздоблення мисливських рушниць - якби зайці знали з яких шедеврів по них гатять наші "соколині ока", то напевно приходили б цілим натовпом і влаштовували б тендер - кому випаде честь потрапити на мушку колекційного бюксфлінта.
Мені однак не дуже до душі пістолети. Властиво не револьвери, а ці сучасні, що їх у кожному третьосортному детективі обзивають "магнумами". Натомість страшенно подобається "калаш" у класичному виконанні. А з древніших - ППШ (чи ППС) - з отим (ненадійним як твердили ветерани-фронтовики) дисковим магазином - є у ньому щось від космічно-футуристичного бластера - як я собі уявляв ці бластери у дитинстві.
[200x232]Але найбільше у вогнепальній зброї мені до душі церемонія застосування. Це справді церемонія. Не плутайте з дурнуватою стрільбою безкінечними боєприпасами з бойовичків. Коли вже взяв її до рук - підсвідомо починаєш прикидати всі нюанси і можливі рухи, позиції, м'язи підлаштовуються під необхідні зусилля. І головне щось міняється у самому тобі. Нехай доморощені психіатри волають про комплекси неповноцінності, але мені до вподоби ця "інша" повноцінність людини із зброєю. Ідіота зброя виявляє так само швидко, як і адекватного перця. І нарешті - у завтрашній кумпанії будуть дівчєта. В т.ч. симпатичні. А жінка зі зброєю мене просто заводить :) - подвійна загроза! Це напевно якийсь мазохізм...

В колонках играет - Antimatter, The Last Lough