Вискочив з промерзлої "трійки" на розвороті біля "Супутника". Ковзанка під ногами дратувала. Доводила до німого й тупого відчаю, заважаючи думати, вимагаючи уваги. А хотілося дивитися не під вичовгані і порепані шкари а в небо. Воно було адекватнішим меті. Воно було сірезним і низьким, але нерівномірно - з якимись білими натяками на розриви у хмарах і далі - помережане темно-сивими, вагітними снігом клаптями. Цілком жалобне небо. Під яким дуже доречно простувати на відвідини мертвого друга....
Чому кажу, що погода була адекватніша – бо у перші відвідини того, що ліг найдалі, стояв погідний літній день. І того дня свіжий прохолодний ранок за трохи більше години, поки чимчикував дивлячись у скоцюрблену спину його батька  перетворився у задушливе бензиново-смітникове жахіття, а коли вже запхалися у електрочортопхайку №3 – то саме був момент зімліти. Бо не дихати ж цією дикою сумішшю тілесних випарів, перегару, відрижок. І коли трамвай відкрив на кінцевій свої мокрі від спітнілих спин „гармошкі” – саме час був вдячно помолитися, що дожив. Але його старий якось... ні не енергійно, а радше істерично-квапливо летів далі, мало не бігцем (можливо просто тому, що знав скільки доведеться йти)...