Тоді, коли прощаєшся з життям. А нащо з ним прощатися? Хіба воно нам дане для того, щоб потім з ним прощатися? Ні! Про нього треба просто забути. Прощання – це так банально, так звично і водночас моторошно, а навіть деколи і сумно, і сльози на очі виступають. Цікаво, чому? Можливо ми за чимось або кимсь будемо скучати, сумувати? Може… Але прощатися з життям не потрібно, не варта. Що таке життя? Життя – це те, що ми обов’язково маємо відбути і маємо комусь його дати. Ми даємо його комусь для того, щоб той хтось потім помер. І знову прощання, сум, біль, розлука. А яке ми маємо право його комусь давати, а якщо той хтось не хоче цього. Це егоїстично з нашого боку. Але ж ми всі егоїсти. Ми завжди в першу чергу думаємо про себе. Може так і треба, може це і правильно. А чому треба прощатися з життям? Звідки ми знаємо, що десь там його нема. Може після зупинки серця є ще одне життя, а може і більше, ніж одне. Це ми себе так втішаємо, що після останнього вдиху і видиху вже все, кінець. А може це тільки початок?...
Сократ: „Записані думки – мертві”.