В тіні липи гуляє вітерець. Осінньою прохолодною свіжістю в ще по літньому спекотному повітрі шурхочучи відцвілим цвітом. Немов намагаючись порвати вуздечки літа і осінньою тугою за літом жбурляти листом – у всіх і все навкруги. Це ще буде. Пізня осінь. Ностальгія. А зараз літо. Ще літо!
Мене давно не було тут.. Я все ще в пошуках самого себе... Який навряд чи всім сподобається! Головне що самого себе..
Самотня ластівка на дроті –
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, -
Чому ж без вирію вона?
Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
Її мина, ії мина.
Чи, може, їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп’ястися з цілим світом –
Така печаль, що аж до дна.
Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.
До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна – і не одна…
Я комусь приснився
смішний
на рік молодий
говорив усе те
що забувається після пробудження
або не говорив
звучала спокійна музика
та котрій я приснився
розуміла усе без слів
це було не у нашому місті
це було колись узимку
ліхтарі світили синьо
світло падало ніби сніг
а вона уві сні посміхалась
ну чого ти смішний чого ти
не снися мені будь ласка
це дозволено іншому
ось і все
маленьке кохання
йому не знайшлося місця у дійсності
йому не знайшлося справнього світла
сніго світять сумні ліхтарі
А пух з тополь, як перекотиполе,
А може, як у жмені теплий сніг…
Це все твоє. І знову серце голе,
Немов із пухом відлітає гріх.
І знову я стою на роздоріжжі,
І знов чекаю літа восени..
У пам’яті кричать уламки віршів.
Чаркуйся з сонцем — друзів спом’яни.
І вже душа уся, як на долоні.
О цей коктейль п’янкий,
немов полин!
В нім є солодкі пахощі півоній,
Акація, черемха і жасмин.
А пух летить, кружляє і співає,
Немов душа у вихорі думок…
У хвилі тоне, з хвилі випливає
Якийсь забутий, спалений рядок.
Це свято споминів.
Гірке й солодке свято.
З любові, щастя, болю і жалю.
І на весь світ
так хочеться кричати:
Як я люблю.
(Н. Кирян)
Вечірня жінка і ранкова жінка —
Немов вечірня й вранішня зоря.
Ранкову манить росяна стежинка,
Вечірня — в тихім сяйві догоря.
Ранкова жінка і вечірня жінка —
Між ними долі голуба вода.
Ранкова — у віночку із барвінку,
Вечірню осінь листям закида.
Рум’яна перша, друга блідолиця,
На них серпанку золота вуаль.
А у очах одної — таємниця,
У іншої — просвітлена печаль.
Вечірня жінка і ранкова жінка,
І час між ними лінію змиває.
Хвилинка зблисне,
наче намистинка,
І хмаркою по хвилях відпливає.
(Н.Кирян)
Вже заростають ті стежки,
Де ще недавно я блукав,
Де я радів і плакав,
Падав, знову вставав,
Долю шукав.
Сьогодні я вже не такий:
Я не соромлюсь почуттів,
Те, що не міг
Я вчора ще сказати собі,
Сьогодні я кажу тобі.
Я не такий, ти знай,
Я так тебе люблю.
Я не такий, колись не зміг
Би підійти,
Сьогодні небо прихилю,
Тебе люблю, тебе люблю...
Сьогодні я тебе згадав,
Твоє волосся цілував,
Ні, я не знав,
Тоді я ще насправді не знав,
Як сильно я тебе кохав.
Я не такий...
Я не такий...
Дощі надворі
І на серці сум.
Душа втомилась
Від журливих дум.
Ноги німіють,
Болить голова.
Як ти сьогодні?
Знову одна?
Мамооо!
Лиш думкою торкнусь Вас мамо і щось неймовірне твориться в душі. Таке тепле, ніжне, близьке і рідне.
Ви найрідніше! Ви моє начало!
А знаєте мені так хочеться сказати: - Погладьте мене мамо! Коли Ви обнімаючи - цілуєте мене при зустрічі чи на прощання. А як Ви здогадалися, що я так люблю полежати у Вашому ліжку, поринувши думками туди далеко, аж у дитинство? Ех мамо Ви мабуть теж скучаєте за тим вщент порослим подорожником - подвірям, а мені так хочеться почути: -Ти чого там розлігся під возом? Час йти в поле...
А полеее..... мммм! Свіжий польовий вітерець приємно огортає нас. Засмагою нагороджує наші тіла лагідне сонце. Житній лан золотом виграє за курною польовою дорогою. Маки, волошки, ромашки... А знаєте мамо - я так і не побачив красивіших за них квітів. Ой ледь не забув - з ними можуть зрівнятися лише плетиво маруни і настурції в бабусі біля тину! Вона так їх любила! Я памятаю мамо! Знаєте але дивлячись на квітки настурції, завше згадую віко труни бабусі уквітчане квітками настурції саме так я вона заповідала...
Так мамо роки в нас забирають можливість рухатись, обмежуючи нас в свободі, але ніхто не в змозі обмежити нас в ЛЮБОВІ - МИ ЛЮБИТИМЕМО ОДНЕ ОДНОГО! МИ ЛЮБИТИМЕМО ЖИТТЯ!
Я їду до Вас мамо...........
[460x699]
Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина
Так Василю! Через 30 років погоджуюсь з тобою! Память справді така штука! З кожним роком ностальгія все хворобливіше рве душу... Я не бачив, не чув тебе довгі 30 років, але обіцяю - я знайду тебе! ЧЕКАЙ!
 |  |  |  |
Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина
Минають роки... День ранком розлучає нас з ніччю... Ніч сутінками нагадує, що день пройшов... Так щоразу... Завжди.. Допоки? Ні...!!!
Тому память все частіше повертає нас до тих днів коли ми почали відлік прожитих днів... МОЇ ДНІ 45 років тому!!! 16425 днів і ночей тому.....
 |  |  |  |
Тема: Re: От умеющих далеко плавать
Вот автобиография человека,нашедшего свой путь к счастью.Стихи для Вас:
Вот-ЧЕЛОВЕК!Он показал пример,
Как надо жить,как целей достигать!
Он фору даст любому,кто решил,
Что лишь ему под силу жизнь менять.
Вот-ЧЕЛОВЕК!Он только лишь живёт,
Но так живёт,как нам и не мечтать!
Он любит жизнь и сам её творит,
И так творит,что восхищает нас!
Вот-ЧЕЛОВЕК!Обычный он,как все.
Но видит мир он по-иному,не как мы.
Он для себя открыл секрет простой,
Что мир вокруг лишь отражение души.
Читаю строки его дневника,
И предо мною оживает наяву
Та красота,что окружает нас всегда;
Его глазами я на мир вокруг смотрю.
Вот-ЧЕЛОВЕК!Он указал нам путь.
Мы можем дальше так же слепы быть,
Но красоту,что окружает нас всегда,
Всё ж стоит нам увидеть и глаза открыть!
