Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Під час виборів до першого українського парламенту кандидати в депутати застосовували адмінресурс, корупційні схеми та акції протесту
Пілотний Сейм
Після приєднання Галичини до Австро-Угорської імперії Львів став столицею нової провінції — Королівства Галичини і Лодомерії. Цісарський двір намагався продемонструвати свою лояльність до народів, які потрапили під його владу. І 1782 року в місті розпочав роботу регіональний парламент — Становий сейм.
Місця у сеймі заповнювали представники чотирьох станів: магнатського, шляхетського, духовного і міського. За 63 роки роботи місцевого парламенту (до 1845-го) чисельність послів збільшилася з 50 до 70 осіб.
Але діяльність Станового сейму була бутафорною. Представницький регіональний орган влади збирався нерегулярно, не мав законодавчої ініціативи і підпорядковувався галицькому губернаторові. Його скликали приблизно один раз на два роки, а сесійні засідання тривали по кілька днів. Сценарій роботи був розписаний мов по нотах: посли вибирали виконавчу Станову управу, ухвалювали запропонований адміністративною владою, яку призначав Відень, порядок стягування податків, вносили скарги і петиції на ім’я імператора та вирішували інші питання. За іронічною оцінкою президента Австрійського парламенту Францішека Смольки, завданням і компетенцією Сейму було просити те, що краєві ніколи не давали, і дякувати за те, що краєві давали, але це було йому непотрібно.
[450x268]
Галицький крайовий сейм
Діяльність крайового парламенту львів’яни помічали лише завдяки урочистим святкуванням з нагоди початку короткого сесійного сезону з пишними балами і почесною вартою біля барокового Костелу єзуїтів, який служив парламентською залою для епізодичних зібрань депутатів. Революція 1848 року (так звана Весна народів) яка у той час охопила більшість європейських країн і підштовхнула демократичні реформи в імперії, поклала край Становому сейму. У 1849-му австрійський цісар Франц Йосиф I розчерком імператорського пера ліквідував цей орган місцевого самоврядування. Але Становий сейм став першим прикладом парламентаризму на Галичині й надав поштовх створенню іншої, значно досконалішої моделі місцевого парламенту — Галицького крайового сейму.
Під цісарем
Повноваження Галицького крайового сейму, створення якого ясновельможний цісар Франц Йосиф I санкціонував у лютому 1861 року, були значно ширшими, ніж Станового. Він мав право законодавчої ініціативи щодо усіх господарських питань, які стосувалися потреб краю площею 850 173 кв. км (або 26,16% Австро-Угорської імперії) з 81 повіту. 30 повітів утворювали Західну Галичину, населену переважно поляками, 51 повіт — Східну Галичину, де мешкали переважно українці.
Члени Галицького сейму ухвалювали бюджет провінції, вирішували питання забезпечення війська, фінансування громадських будівель, доброчинних закладів тощо. Часто в господарських питаннях політика провінційного Галицького сейму була навіть жорсткішою, ніж Австрійського парламенту. Місцеві податки він встановлював удвічі-втричі, а іноді й учетверо-вп’ятеро більші, ніж, наприклад, у Нижній Австрії. Так, Сейм запровадив удвічі вищий крайовий податок на пиво, ніж інші австрійські провінції. Податок на спирт, якого взагалі не було в інших регіонах Австро-Угорщини, становив 30-40 гелерів з літра (1 гелер — 100 австрійських крон; 1 австрійська крона — 1,25 гривні).
1867 року до компетенції Галицького сейму було включено також організацію роботи судових органів, контроль за кадастровими питаннями і привілеями шляхти на виробництво алкогольних напоїв. Але всі місцеві правові ініціативи отримували путівку в життя лише після схвалення у Відні: спочатку з правовими актами ознайомлювався прем’єр-міністр, а потім він подавав документи зі своїми рекомендаціями цісареві.
Вплив імператора на діяльність Сейму не обмежувався ветуванням. Глава держави міг, наприклад, не користуватися правом скликати крайовий парламент. Так сталося у 1862, 1879 і 1892 роках, коли сеймові сесії не відбулися з волі цісаря. А у 1870-му австро-угорський імператор, використовуючи авторитарні повноваження, розпустив Сейм і призначив нові вибори.
Відносини регіонального парламенту з намісником цісаря на Галичині та в Лодомерії мали «імператорський» відбиток. Сейм, який був представницько-законодавчою гілкою влади в краї, контролював діяльність уповноваженої цісарем особи, але лише формально, тому що правового механізму відповідальності намісника перед місцевим парламентом не було. Зате представник Відня мав важелі впливу на депутатів, бо саме намісництво готувало для Сейму урядові законопроекти, які потім надсилали до Відня. А під час виборчих кампаній воно оголошувало і перевіряло виборчі списки та виготовляло депутатські посвідчення.
Прогульники
Не всі кандидати в депутати долучалися до виборчих перегонів. За умовчанням мандати отримували духівники (архієпископи та єпископи трьох церков: греко-католицької, римо-католицької та православної вірменської) і ректори Львівського та Краківського університетів. Решту депутатів вибирали у чотирьох куріях: великої земельної власності (44 місця), торгово-промислових палат (3 місця), міської (20 місць) та сільської (74 місця).
Завдяки цій системі представники великої земельної власності та платники високих податків, які становили лише 0,4% загальної кількості населення, гарантовано мали майже 30% своїх послів (депутатів) у парламенті. Перше засідання Сейму зазвичай було інавгураційним. На ньому депутати, отримавши мандати, виголошували присягу: «Я як крайовий посол для Королівства Галичини й Володимирії разом із Великим князівством Краківським присягаю Його цісарсько-королівській Апостольській Милості Цісареві на вірність, послух, зобов’язуюсь дотримуватися законності й сумлінно виконувати свої обов’язки. Так мені, Боже, допоможи!» Ложку дьогтю до цієї урочистої «бочки меду» додавало право учасників перегонів оскаржувати порушення, які мали місце під час виборів.
За кожен сесійний день посли, які переважно були людьми небідними, отримували плату: три, а з 1872 року п’ять австрійських гульденів. Але не завжди вони належно відпрацьовували бюджетні гроші й довіру виборців, відвідуючи засідання. Особливо прогули почастішали на початку 1900-х. Зокрема, у 1909 року через відсутність кворуму парламентське засідання взагалі не відбулося. Ситуацію провокували самі депутати. Наприклад, питання про своє звільнення від сесії будь-хто з послів міг поставити на голосування і бути впевненим, що колеги проголосують «за». Принаймні відмов на такі прохання не зафіксовано. Хоч як дивно, але не бракувало і самовільних прогулів. Причому «на килим» до маршалка (спікера, голови Сейму) депутат був змушений іти, лише пробайдикувавши більш ніж вісім сесійних днів. Утім, крім цього послаблення, депутати не мали якихось пільг. Лише з 1901 року їм стали надавати знижки на залізничні квитки.
Сеймова кухня
Ще до обговорення законопроектів у сесійній залі посли працювали над документами у комісіях. Найвпливовіші з них, які, зрештою, були і найчисельнішими, — петиційна (розглядала петиції), адміністративна (вирішувала проблеми місцевого самоврядування) і бюджетна (займалася питаннями наповнення державної скарбниці та фінансування соціальних установ). Розширення кола питань, які належали до компетенції Сейму, автоматично збільшувало кількість комісій. І 1914 року дійшло до того, що кожен посол був членом щонайменше двох із них.
 |
Усі законопроекти мали пройти три читання. Але після першого їх зазвичай знову передавали в комісію, на чому розгляд багатьох пропозицій закінчувався. Для зацікавлених депутатів це був найкращий спосіб позбутися незручних документів. Комісія відкладала їхній розгляд на невизначений термін, а після закриття сесії вони нерідко втрачали злободенність. Тому найважливіші законопроекти проходили через Сейм із грифом «терміново» (щоправда, така процедура потребувала підтримки двох третин присутніх). У цьому разі вирішальним було друге читання (третє здебільшого формальне). Окрім урядових пропозицій, які мали перевагу над іншими і повинні були розглядатися поза чергою, і пропозицій від комісій Сейм розглядав також депутатські запити, якщо їх підтримали не менш ніж 15 голосів. На всі парламентські питання у послів Сейму було мало часу, тому що сесії тривали лише кілька тижнів на рік.
Для роботи в 11-місячний канікулярний період Сейм формував виконавчий апарат — Крайову управу із семи осіб та їхніх заступників. Вона збиралася двічі на тиждень під головуванням маршалка, що голосував лише тоді, коли голоси членів управи розділялися порівну, і виконувала доручення Сейму, про які доповідала на початку кожної сесії.
1866 року Крайову управу обслуговували два секретарі та дев’ять урядників. Але щороку вона збільшувала свій штат і напередодні Першої світової війни налічувала аж дві сотні клерків, що займалися паперотворчістю. Зростали і зарплати працівників виконавчого апарату. За даними дослідника Ігоря Чорновола, у 1861-му оклад члена Крайової управи становив 2100 золотих ринських на рік, у 1876-му — 4000.
Своя хата
Упродовж 20 років Галицький сейм винаймав приміщення. На пленарні засідання депутати збиралися у редутовій залі Львівського театру Станіслава Скарбека, призначеній для балів. «Лави були доволі незручними, дерев’яними, незастеленими. Перший ряд призначався для єпископів, ректорів університету та інших достойників», — згадує сучасник. Виконавча Крайова управа була змушена працювати у розкиданих по місту будинках. Це створювало організаційні незручності й висмоктувало бюджетні кошти на оренду. Тому депутати, які приїздили із заходу Галичини, тричі порушували питання про перенесення сесій до Кракова, міста, яке традиційно конкурувало зі Львовом за першість у краї.
Щоб Львів не втратив статусу парламентської столиці, Леон Сапєга, маршалок Галицького сейму, запропонував збудувати у місті спеціалізоване приміщення для роботи депутатів. І 1875 року Сейм нарешті оголосив конкурс на проект свого будинку, на який надійшло понад сто архітектурних пропозицій. Проте жодну з них не прийняли. Через рік Крайова управа, ігноруючи принципи тендерної рівності, доручила директору Львівського міського будівельного департаменту Юліанові Гохбергерові опрацювати подані проекти сеймового палацу. І з рук чиновника-архітектора вийшов компілятивний «твір», на основі якого у 1878-му у Львові почалося спорудження палацу для парламенту.
За три роки велична споруда була викінчена і здана в експлуатацію. Простора сесійна зала сейму тепер могла не тільки вмістити 230 послів, а й прийняти гостей у спеціальних ложах. Вхід до Сейму був вільним. У триповерховій будівлі парламенту були також службові приміщення для роботи чиновницького апарату Крайового відділу. Пізніше, у 1907-1908 роках, за проектом архітектора Крайової управи Адольфа Каменобродського добудували праве крило сеймового палацу. Сьогодні в будинку Сейму розташований Національний університет імені Івана Франка.
Національне питання
Перші три курії делегували до Галицького сейму лише польських послів, українці могли пройти тільки в четвертій (селянській) курії. Але і цей один шанс із чотирьох був вельми хитким, бо двоступеневі вибори у селянській курії, коли від усієї сільської громади голосувала одна уповноважена особа, та виборчі зловживання галицької адміністрації зводили кількість українських послів у сеймі до 10-15 осіб.
Закономірно, що за такої розстановки сил найбільше списів депутати Галицького сейму зламали довкола національного українсько-польського питання. Нерівність, яка поглиблювалася під час обговорення принципових проблем, була закладена вже в управлінській ієрархії Сейму. Маршалком регіонального парламенту цісар завжди призначав поляка з числа депутатів, а українець, зазвичай духовного сану, незмінно ходив у його заступниках.
 |
Завдяки тому, що на перших виборах 1861 року українці здобули майже всі мандати у 4-й курії, їм вдалося дещо «націоналізувати» роботу Сейму, проголосувавши за надання українській мові статусу офіційної. Це означало, що українські посли проголошували промови рідною мовою, протоколи засідань вели двома мовами, а коли маршалок відкривав і закривав сесію, то звертався до українських депутатів українською.
У крайовому парламенті було дві фракції: українська, яка називалася Руським клубом, і польська — Польське коло, які перебували у стані перманентної конфронтації. Українцям, які становили від 10 до 30% складу Галицького сейму, було важко своїми голосами побороти чисельніше польське угруповання. Тим більше що деякі посли з Руського клубу входили до фракції Польського кола.
Криваві фальсифікації
Жодні вибори до Галицького парламенту не відбувалися без порушень і зловживань. Як один із найефективніших інструментів влада використовувала адміністративний ресурс. Гучний судовий процес над директором львівської залізниці Оффенгаймом, якого звинувачували у фінансових махінаціях, оголив масштаби управлінських зловживань. На одному із засідань суду Оффенгайм заявив, що під час виборів міністр торгівлі вимагав від нього грошей на підтримку проурядових кандидатів. На підтвердження своїх слів екс-директор залізниці називав номери банківських рахунків, на які він переказував кошти.
Взаємні звинувачення звучали з вуст польських та українських послів щодо зловживання впливом церковних службовців на виборчу агітацію. Але найвагоміші фальсифікації були довкола українського представництва у Сеймі: влада, в якій ключові посади обіймали поляки, намагалася всіляко обмежити кількість українських депутатів. Виняток робили для тих, хто обстоював конформістську позицію. Коли 1897 року з 63 послів від Східної Галичини до парламенту потрапили лише три українці, чаша терпіння галичан вихлюпнулася назовні. Проти зловживань і дискримінаційного виборчого закону у Львові почалися вуличні протести. Тогочасний прем’єр-міністр Австро-Угорщини Казимир Бадені, який починав свою кар’єру депутатом Галицького сейму, без особливих сентиментів наказав війську і поліції силою зброї розігнати виступи електорату. Тоді в сутичках було вбито 10 осіб, 19 тяжко поранено, 769 арештовано. Ці криваві вибори увійшли в історію парламентаризму під назвою «баденівських».
Надалі конфлікти на національному грунті між послами загострювалися. Коли під час виборів 1908-го намісник імператора на Галичині Андрій Потоцький на противагу 12 українським послам усіма правдами й неправдами провів у Сейм 8 промосковських депутатів, це закінчилося для високопосадового фальсифікатора смертельною трагедією. 12 квітня 1908 року студент університету Мирослав Січинський застрелив Андрія Потоцького.
Нереалізована реформа
Кульмінації національне протистояння сягнуло у 1910-1913 роках. Тоді українські депутати заблокували роботу пленарних засідань Сейму, відмовившись приймати новий регіональний фінансовий план. Його ухвалення українці поставили у безпосередню залежність від сеймової реформи. Внаслідок політичної кризи край залишився без бюджету, крайові каси — без грошей, а бюджетні інституції — без життєво необхідних коштів.
Відень, який від самої колиски позиціював Сейм як польсько-українську установу і підтверджував це демонстративно (біля входу до палати засідань стояли хрестителі Речі Посполитої король Мєшко І і Київської Русі — Володимир Великий, а також законодавці Казимир Великий і Ярослав Мудрий), був змушений негайно реагувати на кризу. Реформа крайового парламенту стала неминучою.
[450x289]
Засідання Галицького крайового сейму
14 лютого 1914-го Галицький сейм ухвалив новий виборчий закон, а в липні цього самого року імператор його затвердив. Головними здобутками оновленого парламентаризму були поширення виборчого права на незаможні прошарки електорату та запровадження принципу національного представництва. З 221 мандата українцям належали 62 (27,2%). А позаяк усі наступні зміни до Крайового статуту могли вносити тільки три чверті голосів, то Сейм не міг ухвалити жодного політичного рішення без згоди українців.
Нові вибори цісар призначив на жовтень 1914 року. Але через початок Першої світової війни, а потім через розпад у 1918-му Австро-Угорської імперії «реформовані» вибори до оновленого Галицького сейму не відбулися.
Джерело: http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/44/44200811143.html