...Без ризиків нема життя, без ризиків нема прогресу. Вони існували й тоді, коли Україна була фактичною нео-колонією Росії, вони є й зараз – коли Україна вільна. Просто ризики ці різні. У совєцкому, а потім СНГ-шному рабстві нас мало хвилювали зовнішні загрози, світ нас не вважав самодостатньою державою і не надто вимагав, щоб ми його розуміли. Взимку 2013-го нас турбував тільки режим Януковича і беркутня, і ми тоді не могли осягнути всієї глибини тих небезпек, з якими нам доведеться зіткнутися.
Потім ми це зрозуміли. Але не знали, що з усім отим знанням робити. Нарешті, потроху ми навчилися ці ризики локалізувати, і вчимося цьому й досі. 2017-й дав нам багато уроків.
1. Загроза російського наступу. До війни ми вже звикли – окопної, війни, як тепер кажуть, «малої інтенсивності». Але десь підспудно усвідомлюємо: цим все не закінчиться. Щороку чекаємо загострень: то, коли багнюка підморозить і танки ворожі зможуть пройти, то, коли «зеленка» приховає наступ, то до 100-річчя «жовтневої революції» чи дня народження Путіна – в Кремлі полюбляють прив`язувати криваві провокації до «червоних дат календаря».
Але найтривожнішим видався кінець літа й початок осені, коли Росія на території Білорусі розпочала військові навчання «Запад-2017». Заявлені там були лише 12 тисяч військових, але, як зазначали експерти, реально на всіх напрямках було залучено 230-240 тис. осіб, понад 10 тис. одиниць бойової техніки, близько 100 літальних апаратів та близько 40 кораблів і підводних човнів.
Ми з тривогою чекали російського наступу з кордонів Білорусі та, як мінімум, відвертого аншлюсу цієї поки що незалежної держави. Певною мірою можна сказати, що анексія відбулася: російське ФСБ взяло під контроль кордони Білорусі, там заплановано створити нові повітряні військові бази; очевидно й те, що значна частина військ, що брали участь у навчанні, залишилася біля північних кордонів України.
На жаль, у 2018 році ризик нападу з боку Росії не зменшиться. А, скоріш за все, стане ще більшим. Про це свідчать заяви секретаря РНБОУ Олександра Турчинова, генерала Євгена Марчука, дані західних розвідок. А буквально днями керманич корпусу морської піхоти США Роберт Неллер попередив американських військових, що насувається велика війна. Очевидно дозвіл Білого дому – почати озброювати Україну – це й наслідок усвідомлення загрози, що нависла над світом.
Відсунути загрозу може лише сподівання Кремля на те, що план Суркова спрацює, і Україна дозволить захопити себе без бою. Поки що ми (своєю поступливістю чи її імітацією) залишаємо Росії шанси на це.
2. Трамп і друзі Путіна у владі країн Європи. На початку року ця загроза здавалася вельми серйозною. Новий американський президент наполегливо засвідчував свою повагу до Путіна, до того ж був оточений прихильниками й «зв`язковими» кремлівського безумця. Песимістичний сценарій віщували французькі вибори – між помірковано промосковським Саркозі і дуже промосковською Марі Ле Пен, ріс рейтинг неонацистів у Німеччині й Австрії, а євроскептиків – у Нідерландах. Нарешті, Євросоюз покинула Британія.
Втім, дійсність виявилася оптимістичнішою за всі прогнози: очолені новими урядами держави-союзники нас не кинули, санкції щодо Росії не відмінили, від допомоги не відмовилися, швидко повернутися підопічним Лаврова до ПАРЄ не дозволили. Порадував Держдеп США, який всерйоз узявся за Росію. Сама тільки місія Волкера чого варта! Попри всі побоювання, ми отримали і Безвіз, і Угоду про асоціацію з ЄС. І це – перемога. Гарна ідея наприкінці року була озвучена в Німеччині – вивести відносини з Україною на рівень стосунків з Британією після Брекзіту.
Але 2018 рік буде дуже непростим. Посіпаки Путіна з радикальних партій Європи все вище піднімають голови, Євросоюз переживає кризу, увагу Білого дому відволікає Пхеньян. Дуже важливо довести Заходу, що в цих нелегких умовах ми йому потрібні.
3. Теракти й диверсії. Тривалий час більшість українців почувалася у безпеці в глибокому тилу, далекими від війни. За терактами у Європі спостерігали з тривогою, але водночас і надією, що нас мине ця лиха чаша. Однак 2017-й розвіяв наші ілюзії. Відносний (наскільки це можливо під час війни) суспільний спокій струснули кілька резонансних терактів у різних містах України, в тому числі в столиці.
Російськими диверсантами були вбиті героїчна чеченка Аміна Окуєва, керівник спецназу розвідки Максим Шаповал, контррозвідник Олександр Хараберюш, політик, утікач із Росії, Денис Вороненков. Розслідування цих злочинів (окрім справи Вороненкова) майже застопорилося. Наразі нема жодних підозрюваних і в убивстві Павла Шеремета.
Одночасно прокотилася хвиля диверсійних актів на артилерійських складах – у Калинівці Вінницької області, Балаклії Харківської області, поблизу Маріуполя. Шкода, ними завдана, є величезною.
Якщо додати сюди агента ГРУ, який тривалий час безкарно працював зовсім поруч з прем`єр-міністром, то все це схоже на дзвіночок для СБУ та інших спецслужб.
Одна група ризиків потягла за собою інші. Безкарність убивць-диверсантів заохотила бандитів із організованих злочинних угруповань. За даними поліції цього року сталося уже 1243 умисних вбивств і замахів на вбивство. Шкоди все це завдало непоправної, але, попри сподівання ворогів, засади суспільства не похитнуло.
4. Спроба корупційного реваншу. Минаючий рік був, здається, критичним у цьому плані. Аж до того, що соратник Ангели Меркель Норберт Реттген заявив, що в Україні «корупція бере початок у самій верхівці влади», а посол Франції озвучила факт обговорення в колі європейських партнерів пропозиції: а чи не призупинити, бува, Україні безвіз?
Апофеозом наступу борців із «антикорупціонерами» став внесений до ВР лідерами парламентської більшості законопроект про фактичне позбавлення незалежності НАБУ. До цього був «переворот» у керівництві парламентського комітету по боротьбі з корупцією, нічні допити і «розтаємничення» таємних агентів НАБУ Генпрокуратурою, повна безпомічність НАЗК і саботаж у верхах зі створенням Антикорупційного суду.
Не можу сказати, що в 2017-у українське суспільство успішно боролося з ризиками «корупційного реваншу». Бо ж без втручання європейських партнерів, без загрози – не побачити більше іноземних кредитів і летальної зброї – наша поразка у війні з корупцією була б неминучою.
Попереду – невідворотне загострення боротьби між громадянським суспільством і правлячим класом, який звик жити за старими законами. Віриться, що чесність і здоровий глузд в Україні переможуть.
5. Другий фронт. Все почалося навіть не з мовної статті Закону про освіту, а з раптового висунення нашим найближчим стратегічним сусідом теми «Волинської різанини» і несприйняття «героїзації УПА».
Наш політикум прогавив початок антиукраїнської кампанії в Польщі, легковажно порахувавши її ознаки прикрим випадком. Але протягом майже всього року ситуація тільки нагніталася. На цьому тлі вибухнули мовне непорозуміння з Румунією і жорстокий ідеологічний наступ з боку Угорщини.
І якщо конфлікт з історичним підтекстом із Польщею вдалося (завдяки прямим перемовинам Дуди і Порошенка) законсервувати, то у відносинах з нинішньою владою Угорщини світла в кінці тунелю досі не видно. Як визнав глава місії при НАТО Вадим Пристайко, остання не тільки не прагне знайти спільну мову з Україною, але «заявляє про готовність йти до кінця».
Як нам бути з цим далі? Очевидно, що було б зайвим мати ворогів на Заході, воюючи з Росією. Однак із поступками треба бути обережним – суспільство цього не зрозуміє. Отже, ризики лишаються. Аби уникнути їх – нам знадобиться максимальне терпіння і виваженість у наступному році.
6. Пробуксовування реформ. Дуже важким виявився рік для реформаторських зусиль уряду й правлячої коаліції. Читач пам`ятає, який спротив чинили противники змін у системі охорони здоров`я, як опиралися пенсійній реформі, як довго запрягали в питаннях судоустрою. Кінь не валявся ще в просуванні земельної реформи, не насмілюється політикум розпочати нову хвилю приватизації.
Надлюдськими зусиллями графік завдань, передбачених Асоціацією, з гріхом навпіл виконується. І це добре. Але на тлі проєвропейських настроїв суспільства ми бачимо таку архаїчну (на думку багатьох експертів) «новацію», як законопроект "Купуй українське", який аж ніяк не стикується з Угодою про асоціацію з ЄС.
Хвиля популістських аргументів проти реформ накрила суспільство. Як тривожний наслідок – помічене соціологами несприйняття радикальних змін багатьма українцями. За даними Центру Разумкова, до медичної реформи ставляться негативно 56,9% українців, стільки ж – до пенсійної, 52,3 – до земельної, 49,1 – до судової. Втім, причина не тільки в популізмі, а й в усвідомленні того, що весь тягар реформ ляже на незаможних, бо ж багатих ні вітчизняна медицина, ні освіта, ні українські пенсії не цікавлять.
7. Економічна війна. Вона була менш помітною від «бойових дій» у збуреному негативом інформаційному просторі. Але роль її була значимішою. Принаймні, одну перемогу на цьому фронті ми здобули, і можна сказати, стратегічну: йдеться про рішення суду по позову «Нафтогазу» до «Газпрому». Подовжено економічні санкції проти Росії, що є гібридною відповіддю на гібридну війну. З перемінним успіхом тривають бої навколо Північного потоку, де Росія намагається перевербувати на свій бік європейський бізнес, і де ми все ж маємо сильних союзників у особі США.
Але все це – ще не подолання ризиків, а лише відстрочка. Бо ж Україна й досі лишається економічно залежною від колишньої метрополії. Російські твели дають нам світло в українських АЕС, російське вугілля правдами й неправдами переправляється в Україну. Російські власники мають сильні позиції в важливих економічних секторах України, російські банки здатні розхитати нашу фінансову систему. Російська пропаганда брехнею про Україну заважає закордонним інвестиціям.
За звичкою ми радіємо звістці від російських експертів, що економіці РФ загрожує нова рецесія. Але й на нашу економіку війна тисне надто відчутно. Та маленька наша перемога в економічну розвитку все ж бо несе більше світла в наші серця, аніж сотня болісних провалів в економіці країни-окупанта.
8. Кібератаки й інформаційна інтервенція. 2017-й можна було б назвати роком початку Першої світової кібервійни, якби ця війна не була розпочата Росією ще задовго до цього. І лише в році, який завершується, багато чого таємного стало явним. У розвідках США і європейських країн буквально схопилися за голови, проаналізувавши рівень втручання кібернетичної й інформаційної (на кіберносіях) зброї в політичне й економічне життя розвинутих держав.
Що вже казати про Україну! Ми теж три попередні роки війни були аж надто легковажними в цій царині. Першим рішучим кроком влади стала блокада найпоширеніших в Україні російських розвід-ресурсів – Однокласники, ВКонтакте, Яндекс, сайтів антивірусних компаній "Лабораторія Касперського" і DrWeb. Втім, після першого шоку зацікавлені користувачі знайшли обхідні шляхи і, очевидно, всі ці витвори ФСБ, якщо іх не знищувати дощенту, ще завдадуть нам шкоди у майбутньому.
Пережили ми й безпрецедентну атаку бойового вірусу Petya A, замаскованого під «вірус-здирник». Від нього постраждали 10% всіх наявних в країні приватних, урядових і корпоративних комп`ютерів, системи Нацбанку, Чорнобильської АЕС, аеропорт «Бориспіль», 20 банків, супермаркетів і кібермаркетів, "Укртелеком", "Київенерго" та "Укренерго". Атаці вірусу піддались навіть комп'ютери в Кабінеті міністрів.
Зрештою напад було локалізовано, і прогнози повторних атак не справдилися. За офіційною версією, об`єкти критичної інфраструктури в країні захищені від подібних атак, але Український кіберальянс застерігає від необережного спочивання на лаврах. Бо в нас і досі немає одного потужного центру протидії таким нападам, тоді як у Росії офіційно створено добре оснащені, з численним контингентом спеціалізовані «кібервійська».
9. Очікування масових протестів. Попри побоювання, надто чисельними вони не були. Джигіти Саакашвілі, на відміну від прихильників Тягнибока двома роками раніше, хоч і били вікна в Жовтневому палаці, але гранат під стіни парламенту не кидали. До речі, й цього року найчисельніші масові акції протесту (з гаслами «Геть інородців з уряду») були організовані радикальними націоналістами. Але загрози в них чомусь не бачать, або в неї не вірять.
Натомість прихильниками влади було обрано більш цивілізований спосіб заявити про свою позицію – «Кавування на Хрещатику».
Зрештою, можна впевнено сказати, що намагання підлеглих Суркова посварити українські владу й опозицію вкиданням з одного боку – страшилок про «шатуна», а з іншого – про «диктатуру» не дало такого ефекту, на який сподівалися в Кремлі. Наразі все обмежується битвою українських «ботоферм» з обох боків, за якою, попри взаємні образливі заяви і брудні лайки, нічого не стоїть.
10. Загроза втрати керованості. На ситуацію в країні в 2017 році скоріш негативно впливали не міфічний «шатун», а ознаки наростання некерованості в державі.
Це – і фактична відсутність правлячої коаліції у ВР, через що частими стали ситуативні союзи непримиренних раніше політичних сил, це й розквітле пишним квітом кнопкодавство, це й зрослі лави парламентських прогульників. Схоже на те, що реформаторські закони протискуються або погрозами позбавлення депутатської недоторканності, або посулами шматочків бюджетного пирога. У підвішеному стані, в ранзі в.о. перебувають керівники трьох міністерств і численних центральних відомств та державних корпорацій. В пошуках господаря – Нацбанк. Не оновлюється склад ЦВК, януковичівські кадри замовляють музику в КС.
Деякі органи влади надто довго перебувають у періоді реорганізації, деякі, попри домовленості з європейськими партнерами, досі не реформовані.
Відсутність законів про Президента та про Кабінет міністрів призводять до спроб перебрати на себе чужі повноваження. Змішана система виборів важко поєднується з принципами парламентсько-президентської форми правління, а нещодавно поданий до ВР законопроект з пропозицією – перейти до суто мажоритарних виборів – поставлять на ній хрест узагалі. На половині шляху спинилася реформа з децентралізації влади, не ухвалено стратегічні зміни в цьому плані до Конституції.
Мода на ручне управління розбещує народ, наводить на думку, що такі методи спрацюють і на нижчих рівнях. Поки що держава тримається – на грунті розуміння владою і суспільством необхідності бути єдиними в боротьбі із зовнішнім ворогом. Але рано чи пізно, можливо вже в наступному році, ризики втрати керованості державою змусять політичну еліту робити вибір: тупцювати в минулому чи намагатися прорватися у майбутнє. Хоч і з численними ризиками – але прорватися.
Євген Якунов. Київ