[показать]
[показать]
Залишайся, не йди, зачекай.
[показать]Кричати хочеться ці слова, кричати до болю в горлі, кричати у небо, але відповіді не буде, немає його, немає, і ніяка сила не поверне назад, у світ живих.
Олександр Георгійович Вознюк
народився 12.01.1992 року в селі Тютюнники Чуднівського району Житомирської області.
Останні два роки мешкав у місті Лубни Полтавської області, а до того десять років - у місті Лохвиця.
ЗА ЩО, ЛЮДИ ДОБРІ ?
Люлі, мій хлопчику, люлі,
Нас ошукали сиві зозулі.
Спи, моя рідна, кохана дитино,
Маєш найкращу за всіх домовину...
Лишень тяжкою буде земля,
Недоголублене, миле дитя.
Посмішка рідна блукає вустами,-
Як же там зимно, сину,.. без мами...
Соколе мій, що літав так високо,
Про те і не думав, що нам одиноко,
Не жив ще на світі,сину мій русий,
Дитина... Не брився ще... Зовсім безвусий...
За що, люди добрі ? Скажи мені, небо ,-
Збирати дитину до вічності треба ?!
Йому б до весілля... а мамі - онуків...
Не чула нещасна вже молоту стуків...
автор: Надія Карплюк-Залєсова
Після школи Олександр закінцив медичне училище у Лохвиці, після чого вступив до до Глухівського національного педагогічного університету, після першого курсу якого підписав із ЗСУ контракт та відправився нести службу артилеристом до Криму, у складі 36-ї бригади берегової охорони, на основі якої пізніше було створено бригаду морської піхоти.
[551x551]
Олександр Георгійович знаходився у селі Перевальне, коли росія вдерлася до Криму, і разом із бригадою, під українським прапором, здійснив організований вихід на материк.
Постійно усміхнений, заряджений оптимізмом, цей хлопець мав багатогранні таланти, якими була, як тими яскраво - червоними маками на зеленій ковдрі червневої поляни, вкрита його душа. 
[620x620]
Грав на гітарі, керував гуртком художньої самодіяльності у своєму підрозділі, писав вірші, які торкалися найглибших павутинок усередині, вірші, які пронизували струмом та наповнювали теплом.
Молодший сержант, командир самохідної артилерийської установки гаубичного самохідно - артилерійського дивізіону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Він мав отримати сержанта, але не встиг. Він мав отримати медаль Української Православної Церкви Київського Патріархату "За жертовність і любов до України", але не встиг. Він мріяв понянчитись зі своєю маленькою донечкою, але не встиг.
Загинув 2 березня в районі селища Сартана Донецької області, підірвавшись з побратимами на керованому фугасі.
[458x700]
4 березня, о 9.00, у Храмі Всіх Святих міста Лубни відбулася заупокійна панахида, яку служив Архієпископ Полтавський і Кременчуцький владика Федір, а об 11.00 Олександра Георгійовича поховали на Новому кладовищі Лубен, яке розташоване у напрямку села Новаки.
У нього залишились батько (настоятель храму Усіх святих міста Лубни Полтавської єпархії протоіерей Георгій), мати, брат, сестра та маленька донька.
Я проклинаю війну.
Проклинаю її та тих, хто приніс її на нашу землю, через що вже стільки життєвих ниточок обірвалося назавжди, через що стільки матерів, стоячи на колінах біля трун, в яких лежать їхні сини, без кінця цілують та глядять їхні обличчя та безнадійно шепочуть, шепочуть, шепочуть декілька слів.
Залишайся, не йди, зачекай.
[показать]