Прочитав статтю, коментарі до неї і згадалося мені, з огляду на сьогодення, як я "рятував" чорноземи Троєщини у 1987 році.  Профспілка Київського обласного управління культури виділила моїй дружині  земельну ділянку  в урочищі Зазим»є  на березні Десни. Точніше сказати ділянку  на піщаному пляжі та  й ще трикутної форми.  Ми городяни. Ні я, ні моя дружина не мали жодного досвіду обробки землі, її рекультивації.   Начиталися літератури і почали діяти.  Копали на лузі землю, у мішках возили на ділянку і до середини червня   вже мали декілька грядок, на яких  висадили кріп та петрушку.  Вдовольнивши першу жагу порання на землі, вирішили закласти фруктовий сад. Від центральної «проспекту» садового масиву до своєї ділянки з сусідами  побудували дорогу  з відходів шиферного виробництва. Коштувала  вона персонально мені   72 крб. Це майже половина моєї  місячної зарплатні.  Грошей на будівництво  дороги не було і я змушений був віднести до букіністичної книгарні 12 томів  творів. В.Теккерея, виручивши за них 75 гривень.  Нашу вулицю назвав на честь  Теккерея, а будинок - №12.   Розпланувавши з дружиною ділянку під інтенсивний сад, дізнавшись з літератури   про умови посадки дерев, почали її впорядковувати . У піску копали  ями завширшки 2 метри та глибиною 80 см. У кожну таку яму  влазило  чверть КАМАЗа  землі.  Землю  возили шофери з Троєщини, куди земснарядами намивали пісок під житловий масив, і продавали  нам - садоводам.  Ми вирішили, що на землі економити не можна. На ділянку я завіз  понад 50 –ти КАМАЗів землі, 10 – глини.   Восени того ж року  заклав  фруктовий сам, по периметру висадив чорну смородину,порічки, аґрус. Навесні  вже мав змогу  висаджувати всіляку городину.   Земля була  неструктурована, різна за поживністю та кислотністю. Років з п’ять довелось  додавати до ґрунту торф, перегній, міндобрива, компост.   І земля віддячила нам.   До середини 90-х років  в мене вже був дуже красивий  фруктовий сад з деревами, які мали пласкі крони. Восени, коли дозрівали яблука, біля мого саду  мешканці масиву їх гості влаштовували «променад», милуючись деревами  з  дозріваючим рясним врожаєм. Якось недільного вечора  пораюсь    біля дерев, коли мене  гукнули з вулиці.  Я підійшов .

-         Скажіть, будь – ласка, як називаються сорти  ваших яблунь?

-         Я не знаю.

Одна з жінок невдоволено:

     -     Що ви за агроном, коли не знаєте сортів  своїх яблунь?!

Я відповів:

     -     Коли продавали саджанці називали одні сорти, а виявилися зовсім іншими.

     -     А от  наш знайомий агроном сказав, що на дачах  у Зазим`ї  яблуні рости не  будуть.

     -     Розумієте, я не агроном  і не знав,  що яблуні  тут не зможуть  рости, тому і виростив свій сад.

Жінки пішли, а я  подумки уявив собі   обсяг  тієї праці, яку ми вклали у свій шматок тепер уже ЗЕМЛІ, і як вона мені віддячила.