А може це щастя - жити у найспокійнішій і толерантнішій країні світу? Чи можна бути невдоволеним, коли немає загрози життю, і будь-які в ньому значні зміни підпорядковуються лише власним бажанням і можливостям? Це так би мовити плюси становища, коли правда і брехня, наука і псевдонаука, прекрасне і потворне, життя і смерть стають одне над одним залежно тільки від особистих уподобань і симпатій конкретної людини. Як хтось на чорне каже біле, можна не сваритись і не сперечатись, на цьому тлі незрозумілим і недоречним виглядатиме втручання до світу людини, яка інакше за тебе сприймає кольори. Доки вона не спробує втрутитись у твій світ, а цьому дати відсіч - діло святе. І нічого більше.
На роздум наштовхнуло відвідання книжкової крамниці у Великій кишені, де на одній полиці мирно сусідили художньо-історичний нарис мого знайомого історика Романа Коваля і товстий фотопутівник "Вся Україна" невідомого мені Андрія Івченка, виданий менше року тому. У обох книжках подано нариси історії с Трипілля Обухівського району Київської обл. Вбивці і герої міняються місцями. У всякого своя доля. У всякого своя правда.

адкаркаваная бутэлька пiва,
а з пiвам выцячэ былая смага.
абрабаваная мая Краiна,
ай дзе ж ты дзелася, мая адвага?
здаецца, ўчора я шчэ быў на конi,
здаецца, ўчора я хапаў праменнi.
збуяла жыта на калгасным полi,
гуляе вецер у маёй кiшэнi.
мне успамiнаецца маё учора:
заўжды там лепей, лепей, чым сягоння.
у асфальце лужыну прыняў за мора,
ай дзе ж ты дзелася, мая Пагоня?
адкаркаваная бутэлька пiва,
яно замежнае - не пройдзе смага.
у цябе спяшаюся, мая Краiна,
за мной на конi мчэ мая адвага...(c)