Чи чуєш голоси своїх смертей
як навздогін голосять і кричать
мов сотні ненароджених дітей
і тисячі нездійснених зачать

а їх луна мов сука скавучить
на болісному владному шнурі
спини свій хід і озирнись на мить
о цій вируючій в тобі порі

хто ти з обличчям прикрим наче дощ
чому вуста і очі як трава
із випадковим усміхом розтрощ
своїм мовчанням всі чужі слова
(Микола Леонович)

Щира до людей і нежадібна наша нова комуністична партія. Щодня я дістаю з поштової скрині свіженький номер "Київського вісника". Стрів якось вусатого дідька-листоношу та просив його не засмічувати мені скриню, але той забув, хрін з ним, збираю, іхатиму в село, піч треба чимось розтоплювати. Та й спостерігаю, як брехнею комуністи здобувають собі бали народної підтримки. Ось знайшли собі аж у Канаді власного щироукраїнського історика, напівполяка Віктора Поліщука. Авторка статті "УПА.Друга правда" Майя Лєнская з великою любов’ю посилається на злиденного "патріота", який у першій за рівнем життя країні світу недоїдає, але видає "другу правду", яку повинні знати ми.
Захотів я дізнатись, що ж то за птаха Віктор Поліщук? Вікіпедія надала дуже скромненькі відомості:
Віктор Поліщук народився 10 жовтня 1925 року в місті Дубно на Волині в змішаній українсько-польській сім'ї. Виховувався як православний. Ідентифікує себе українцем.
Батько Віктора — українець Варфоломій Поліщук — під час перебування Західної України в складі Польщі був високопоставленим чиновником польської адміністрації — війтом міста Дубно. Коли 1939 року Західна Україна увійшла до складу СРСР, Варфоломія Поліщука заарешували та стратили.
Разом із матір'ю-полячкою та двома сестрами 14-річного Віктора Поліщука в квітні 1940 року виселили в Казахстан. Від листопада 1944 року до березня 1946 року жив із сім'єю на Дніпропетровщині. 1946 року за клопотанням матері виїхав у Польщу.
1946 року розпочав навчання в Польщі, спочатку в ліцеї, далі вступив на юридичний факультет Вроцлавського університету.
Закінчивши університет, працював юристом і адвокатом. Здобув докторську ступінь.
1981 року з дружиною та дітьми емігрував до Канади. Віктора Поліщука взяли на работу технічним коректором у тижневик «Новий шлях», який виходив у Торонто під впливом ОУН(м). Там зіштовхнувся українською націоналістичною літературою. Це підштовхнуло Віктора Поліщука до вивчення історії.

Розмову про результати вивчення історії польським доктором Поліщуком продовжує часопис "Нація і держава":
Кілька днів тому на редакційний стіл ліг конверт, якого надіслав нам, якщо вірити зворотній адресі, анонімний автор з Одеси.
Всередині ми виявили ксерокопію газетної публікації за жовтень минулого року під промовистим заголовком "Жінок і дітей розстрілювали в потилицю" – інтерв'ю, яке дав кореспонденту From-UA Єгорові Количеву автор книг "Гірка правда: злочини ОУН-УПА (сповідь українця)" та "Гірка правда: тінь Бандери над злочином народовбивства" Віктор Поліщук.
Зрозуміло, вже сама назва публікації загострює увагу читача на "звірствах" "українських буржуазних націоналістів", які вони чинили на рідній землі. Важко зрозуміти, які мотиви спонукали аноніма надіслати такого листа саме нам і яку мету при цьому він переслідував, адже ознайомлення із змістом інтерв'ю нічого нового нам не відкрило. Воно наскрізь заяложене і пронизане духом ненависті й ворожості до справжніх борців за свободу і незалежність України, жертовність і героїзм яких, на превеликий жаль, досі належним чином не пошановані у нашій державі.
Віктор Поліщук, натомість, приводячи статистичні дані, звинувачує їх у значних жертвах українців і поляків у роки Другої світової війни на теренах Волині і Галичини. При цьому він заявляє, що його праці досі не відважився піддати науковій критиці ще жоден "український націоналістичний історик", жоден з них не дорікнув йому в помилковості щодо фактів чи висновків.
Та чи дійсно усе те, про що так "відверто і чесно" окремі друковані засоби масової інформації під рубрикою "Уроки історії" розповідають своїм читачам, є достовірною правдою?
За роз'ясненнями з цього приводу ми звернулися до директора Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктора історичних наук, професора Володимира Сергійчука.

– Пане Володимире, що Ви можете сказати у відповідь на вищезгадане інтерв'ю Віктора Поліщука?
– Насамперед це питання варто розглядати у дещо ширшому аспекті. Хочу підкреслити, що упродовж віків український народ ніколи не припиняв боротьби за своє одвічне право бути господарем на власній землі. Особливого розмаху національно-визвольні змагання набули в роки Другої світової війни, коли збройну боротьбу проти більшовицького і гітлерівського режимів очолили ОУН і створена нашим народом Українська Повстанська Армія. Саме ОУН-УПА була єдиною політичною і військовою силою, яка в той надзвичайно важкий час продовжувала боротися за незалежність України. І віковічне прагнення нашого народу до свободи, підтримуване десятки років саме націоналістами, вилилося в могутнє "Так!" на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Але його одностайність у виборі своєї долі не тільки заскочила відвертих ворогів відродженої держави, а й противників усього українського.

Запеклих ворогів українства особливо занепокоїло те, що в незалежну Україну повертаються ті, хто боровся все життя за її самостійність – зі зброєю в руках на українській землі чи політичними акціями на еміграції.

Чи могли з цим змиритися ті, ідеологія яких у своїй суті не допускає права українському народові на самостійне життя? Вони й почали всіляко паплюжити українських патріотів перед власним народом. Кінцева мета цієї широкомасштабної акції – підірвання основ Української держави з наступною її повною ліквідацією. А перший крок до цього – відмежувати ОУН-УПА від українського народу, знову, тепер уже за нових політичних реалій, представити йому цю організацію злочинною. А тоді й можна буде нав'язати українському суспільству стару концепцію: ідея самостійності України не має перспективи, оскільки, мовляв, її носієм постійно виступала "злочинна" ОУН-УПА.

І ще краще, за цим сценарієм, якщо українців у цьому переконуватимуть самі українці. А таких знайти, на жаль, поки що немає проблеми. Особливо з тих, хто українцем себе заявляє тоді, коли це вигідно і їм, і їхнім закулісним ідеологам.

Одним з таких і виявився нібито українець з Канади Віктор Поліщук, котрий свого часу і видав "Гірку правду..." (До речі, цей нібито переслідуваний у Польщі українець мав можливість здобути там вищу освіту і працювати прокурором. Ми не знаємо жодного іншого українця, якому комуністична Польща довірила б прокурорську посаду. За які ж кошти переслідуваний у Польщі українець Поліщук видає у Канаді свою "Гірку правду...", якщо він плакався перед довірливими українцями Торонто, що не має за що жити? А відтак тривалий час не хотів звільняти помешкання, куди його поселили на визначений час. – Ред.)

Присвятивши "пам'яті жертв ОУН-УПА труд цей", автор найперше попереджає читача: "Нехай ніхто, хто почуває себе українським націоналістом, не кидає в мене болотом, не прочитавши цієї книжки".

Я прочитав дуже уважно "сповідь українця", і хоч не належу до націоналістичних організацій, народився у повоєнний час на історичній Київщині, але повинен відповіcти Вікторові Поліщуку: на відміну від нього, я не тільки ознайомлений з писаннями ідейних противників ОУН-УПА, а й переглянув велику кількість документів з колишніх таємних архівів. І саме це змусило мене не мовчати у зв'язку з появою книги Віктора Поліщука, який, не попрацювавши в тепер відкритих учорашніх спецхранах (таку можливість сьогодні мають усі дослідники), узявся з чужого голосу "змити з українського народу пляму ганьби за злочини ОУН-УПА", бо, мовляв, "існує потреба правди. Це треба сказати. Бо гірка правда краще лікує, ніж солодка брехня".

До речі, свою позицію щодо цього я висловив майже відразу після виходу в світ книги Віктора Поліщука, ще в 1997 році. І дивно, що через вісім років по тому він пафосно заявляє, що досі його аргументів і фактів ніхто не спростував і не заперечив.

За останні роки я зрозумів, що Віктор Поліщук не знає, як відчиняються двері архівів. Йому простіше повторювати все те, що протягом майже півстоліття писали недобросовісні історики, вихоплюючи з документів лише відповідно вигідні їм факти. А тому з-під пера заанґажово оплачених за антиукраїнство й антиісторизм, з дозволу сказати, вчених виходила потрібна "гірка правда", як у "сповіді українця".

– І про що ж свідчать архівні документи?
– Відповідаючи Вікторові Поліщуку на його паплюження ролі ОУН-УПА в історії українського народу, мусимо, звичайно, розглянути проблему українсько-польського збройного конфлікту в Західній Україні в роки Другої світової війни, зокрема й на Волині, яку автор узяв за формальний привід для написання своєї книги. Але замість того, аби дослідити глибокі коріння українсько-польського непорозуміння, не кажучи вже про уважне вивчення документів з архівних сховищ, Віктор Поліщук повторює з чужого голосу вимоги до українців про вибачення за нібито скоєні ними злочини.

Доводиться тільки дивуватися з автора, який не вважав за потрібне, взявшись давати рекомендації українському народові про вибачення, глянути в підручники історії. А з них він міг би елементарно довідатися, що Волинь і Галичина, як і Надсяння, Холмщина та Підляшшя, ще з часів Київської Руси належали державі наших предків.

То що вже говорити про Волинь і Галичину, які завжди залишалися в запіллі найзахідніших реґіонів українського автохтонного розселення.

За даними професорів польського університету в Кракові Крижановського і Куманецького ("Статистика Польщі". Краків, 1915), етнографічний склад населення Волині перед Першою світовою війною був таким: 1. Ковельський повіт: поляків – 4,59%, росіян – 3,83, українців – 78,49, німців – 0,90, жидів – 11,48, інших – 5,79; 2. Кременецький повіт: поляків – 3%, росіян – 3,37, українців – 82,72, жидів – 12,23, інших – 0,68; 3. Луцький повіт: поляків – 9,7%, росіян – 5,19, українців – 56,96, німців – 12, жидів – 14,13, інших – 2,02; 4. Острозький повіт: поляків – 6,61%, росіян – 2,54, українців – 76,68, німців – 1,48, жидів – 10,80, інших – 1,89; 5. Рівненський повіт: поляків – 9,9%, росіян – 3,48, українців – 60,48, німців – 8,94, жидів – 15,97, інших – 1,94; 6. Володимир-Волинський повіт: поляків – 8,37%, росіян – 2,74, українців – 72,09, німців – 5,66, жидів – 10,42, інших – 0,72; 7. Дубнівський повіт: поляків – 6,51%, росіян – 4,46, українців – 68,22, німців – 3,54, жидів – 11,48, інших – 5,79.

Справа ж якраз у тому, що саме постійна агресія Речі Посполитої на схід не тільки витісняла значною мірою український етнос із західних реґіонів, а й заполоняла польським осадницьким елементом інші землі наших предків – Берестейщину, Волинь, Галичину, Поділля, Полісся. Тому хотілося б почути відповідь від Віктора Поліщука: яка вина українців у розширенні польсько-української міжусобиці, якщо історія не називає нам фактів збройної боротьби цих двох етносів за межами споконвічного розселення нашого народу?

І чи треба було українцям Галичини просити в поляків дозволу на створення на своїх землях після розпаду Австро-Угорщини у 1918 році Західньо-Української Народньої Республіки? Чому поляки виступили збройно проти творення державности українців на їхній землі, де їх завжди було більше кількісно? Невже галичани збиралися включити до складу ЗУНР Краків і Познань?

Чомусь про все це забувають ті, хто став джерелом "вигідної правди" про вину українців для Віктора Поліщука.

А хіба українців не зачепило за живе, коли в серпні 1941 року в околицях Львова поширювалися підтримувані гітлерівцями польські листівки антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки, зокрема в Гишках, поздирали синьо-жовті прапори з приміщень української влади, вивісивши на їхнє місце німецькі? Чи відомо Вікторові Поліщуку та його ідейним натхненникам, як у ті дні у Вирнянах Глинянського району також подерто українські прапори, а на портреті Тараса Шевченка виколено очі?

Як до подібного поставилися б поляки, коли б українці ось так познущалися над їхніми святинями і над портретом Адама Міцкевича?

Чи не з таких ось "дрібниць" і почав розгорятися українсько-польський конфлікт у роки війни? Я вже не кажу про польський терор над українцями Холмщини з 1941 року, що вилився 1942 року в масове фізичне винищення, в першу чергу, свідомих провідників.

Я розумію, що мені відразу ж можуть нагадати: мовляв, кровопролиття почалося не в Галичині, а на Волині.

Так. І це має свою закономірність. І не тому, що на Волинь поширили свою діяльність бандерівці, як хоче переконати читачів Віктор Поліщук. А тому, що там раніше почався збройний виступ українців проти німецьких загарбників. І фашистські окупанти зуміли зіштовхнути між собою українців і поляків Волині після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла в підпілля і влилася в УПА.

Німці вирішили створити польську народню армію і доручити їй вести боротьбу з українськими націоналістами, попередньо добре озброївши цю армію. В цей час розвідувальне зведення партизанських загонів Кам'янець-Подільської області засвідчує, що у Славуті гітлерівці мобілізують поляків, котрих відправляють до Рівного, де, переодягнувши в німецьку форму, навчають військовій справі.

Польська поліція, що перебуває на службі в німців, спровокована виступити проти націоналістів. У Корці польським поліцаям надано право самостійного розстрілу мирних жителів.

На Костопільський кущ, скажімо, німці вислали добре озброєний батальйон поляків з-за Бугу, котрих призначили "для боротьби з бандерівцями і бульбівцями".

З донесень совєтських партизанів довідуємося, що "багато поляків ідуть до німців добровільно, вступають у поліцію і разом з ними знищують українські села і населення. Ведуть боротьбу з націоналістами.

...В околицях міста Рівне поляки спільно з німцями знищують українські села. Поляки спільно з німцями повністю знищили село Парцеревичі Степанського району, вбили багато українців, котрі не мають ніякого відношення до націоналістів".

І в той час, коли українське населення північно-західних земель, зокрема Волині, доведене до краю німецькою окупаційною політикою і терором більшовицьких партизан, перейшло до збройних форм самооборони, польська шовіністична верхівка підбурила все своє населення до боротьби проти тих, хто був автохтоном у цьому краї. "В час, коли український народ став до збройної охорони свого життя і майна перед сталінсько– гітлерівськими імперіалістами і коли кривавився в боротьбі за вільне життя, – підкреслювалося в матеріялах ОУН, – польські колоністи, що налізли на українські землі й жили там як меншина, не то не дали допомоги українському населенню, ані не зберегли нейтралітету, а навпаки, взяли активну участь у боротьбі – на стороні сталінсько-гітлерівських бандитів. Разом з німцями польські шуцмани пускали з димом цілі українські села, відзначаючись особливою жорстокістю у вбивстві українських безборонних жінок і дітей. Рівночасно польські колонії на Волині стали головним осідком і прибіжищем для большевицьких парашутистів і агентів, так що в такій обстановці український народ, який виповів нещадну боротьбу Сталіну й Гітлеру, мусів боронитися також і перед їхніми вислужниками та агентами".

А чи відомі Вікторові Поліщуку рядки з цитованого документу, автор якого, поляк, був безпосереднім учасником подій? Скажімо, він свідчить, що "большевики ... хочуть, щоб наприкінці війни слово "українець" було рівнозначним зі словом "убивця". Вони хочуть, щоб наприкінці війни світ побачив замість піднятих увись вільних українських знамен дикунські, обагрені кров'ю невинних лапи злочинця, призначені тільки для кайданів, щоб замість солдатських лав, що б'ються за власну вільність і вільність інших народів, по затоптаній українській землі, пройшли банди з начепленими на коси, вила і сокири головками по-звірячому вбитих дітей.

Вороги, розпалюючи жагу крови, вбивств, насильств, підпалів і грабунків, хочуть подавити в українському народі почуття любови, братерства, свободи, людської гідности, хочуть завдати оглушливого удару українському народові, викреслити його з середовища народів, що мають право на повний, вільний розвиток і власне незалежне державне існування".

Чи ж треба тоді дивуватися, що з боку українців відбувалися відплатні акції, в першу чергу, на ті польські села, що ставали базою антиукраїнської війни на Волині.

На жаль, претендуючи на об'єктивність, Віктор Поліщук нічого цього не зрозумів. Свідомо чи несвідомо. Але, обійшовши причини виникнення та розпалювання українсько-польського конфлікту на Волині, що витворилися зусиллями німців і більшовиків, автор "сповіді українця" не згадав і про другу форму польської боротьби проти українського народу. Поруч з вислуговуванням німцям і більшовикам, уважали українські націоналісти, – "це безпосередній терор польських боївок супроти українського населення, здійснюваний на українських землях, цебто на землях з переважною українською більшістю. Масові знищення провідних українців почали поляки на Холмщині вже в квітні 1942 р., цебто тоді, коли з українського боку на II Конференції ОУН було стверджено право польського народу на власну державу та було стремління до порозуміння з поляками. У списку помордованих поляками на Холмщині передовиків нашого організованого життя начислено за 1942–43 рр. 394 особи. При тому треба зазначити, що сюди входять тільки визначні постаті нашого громадського життя, цебто провідники народу, проти яких планово був направлений терор польських терористів..."

– Невже взаємостосунки українців і поляків у ту добу супроводжувалися лише ненавистю та винищенням один одного, чи не було спроб припинити кровопролиття?
– Головною точкою зору УПА була спільна боротьба поневолених Москвою народів. Про це провідники повстанців не один раз говорили у своїх відозвах. До речі, порозуміння шукали й представники польського національно-визвольного руху, які ще в 1943 році проголошували: "Поляки поважають устремління українців до незалежності. Вони не хочуть і не мають підстав виступати проти цих стремлінь і ослаблювати їх. З чесними українськими організаціями ми завжди готові співпрацювати найтіснішим братерським чином".

І це порозуміння, як відомо, було досягнуто 18 травня 1946 року, коли підпільні національно-визвольні організації українців і поляків підписали угоду про боротьбу проти спільного ворога – окупаційного комуністичного режиму.

– Віктор Поліщук в своєму інтерв'ю заявляє, що на Волині й Галичині УПА знищила щонайменше 120 тисяч поляків і 80 тисяч українців. Наскільки достовірні ці цифри?
– І в своїй "сповіді українця" він також звертає увагу на підрахунок жертв польського населення на Волині від рук українських націоналістів, чим лише повторює твердження недобросовісних дослідників. Це і викриває його, оскільки голими гаслами серйозного аналізу не можна замінити. Це може зробити тільки спільна українсько-польська комісія незалежних істориків на основі ретельного вивчення документів, які враховують і депортації більшовицької влади напередодні нападу Гітлера на Совєтський Союз, і кількість поляків, знищених фашистами та червоними партизанами, і примусово вивезених у 1944–1946 роках як у східні райони СССР, так і до Польщі.

До речі, не українці виганяли поляків на захід, а польський комуністичний уряд просив СССР прискорити переселення їх навіть суворої зими 1946 року, аби встигнути засіяти німецькі землі на Помор'ї та в Східній Прусїї.

Тавруючи на всі лади ОУН-УПА, комуністична пропаганда жодним словом не прохопилася про ті злодіяння проти українського народу, що творилися тоталітарним режимом у період національно-визвольних змагань. Свідчення ці ховалися до найпотаємніших архівів. І, відкриті сьогодні для дослідників, вони кричать жахами злочинів проти мирного населення.

"21.Х.1944 р. в село Кривеньке Пробіжнянського району Тернопільської області прибула група НКВС у складі 15 осіб для виселення сімей активних членів ОУН і учасників УПА. В селі група була обстріляна бандерівцями. Втративши 3 осіб убитими, група повернулася до райцентру.

Уранці 22.Х. 1944 р. для ліквідації бандерівців в село Кривеньке прибули бійці військ НКВС в кількості до 60 осіб на чолі з майором Полянським і представником УНКВС, молодшим лейтенантом Молдовановим, але ОУНівські боївки в селі не виявили.

Перебуваючи в нетверезому стані, майор Полянський, молодший лейтенант Молдованов розстріляли ні в чому не винних громадян у віці від 60 до 30 років у кількості 10 осіб і спалили 45 будинків з надвірними будівлями, домашнім майном і великою кількістю намолоченого хліба. Серед убитих – п'ять із червоноармійських сімей; у селі Ляхово Порицького району Волинської області дільничний уповноважений міліції Воротников, одержавши завдання від начальника райвідділу НКВС затримати громадянина Парфенюка, що нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4 бійцями з групи охорони громадського порядку о 8-9 годині вечора оточив квартиру громадянки Парфенюк, увірвався в квартиру і, "щоб налякати" Парфенюк, застрілив з автомата її дочку. З метою приховання злочину Воротников застрілив громадянку Парфенюк, її 15-річного сина, другу дочку і 3-місячне немовля.

Перевіркою встановлено, що громадянин Парфенюк перебуває в Червоній Армії і ніколи звідти не дезертирував; начальник Озютичівського райвідділу НКВС Волинської області Ісаєв і оперуповноважений Шейко в селі Варенчино цього ж району в п'яному стані відкрили стрільбу з автомата по людях, що зібралися біля сільської Ради. Після цього вони в приміщенні сільради організували допит секретарю сільради громадянці Савенюк Марії (1924 року народження), пред'явивши їй звинувачення в крадіжці автомата.

Під час допиту Ісаєв і Шейко сильно побили громадянку Савенюк, знущались над нею, пропонували їй на доказ своєї невинуватості застрілити священика, а потім роздягнули її і побиту й закривавлену вивели з сільради і перед народом поставили під охорону;

заступник голови виконкому Седлищанської райради депутатів трудящих Волинської області Чорнобай і голова оргбюро райспоживспілки Станченко, напившись, п'яними о 12 годині ночі під виглядом бандитів (тобто бандерівців. – Ред.) вломились у квартиру вчительки Марусової, витягнули її з квартири й завели в ліс;

у грудні 1944 року старший оперуповноважений Славського райвідділу НКВС Дрогобицької області Доля при допиті заарештованого Дем'ян Василя Миколайовича побив його і, напівживого, за порадою заступника начальника райвідділу НКВС Зирянова вивіз за село і розстріляв, а труп кинув у колодязь.".

Перелік подібних "подвигів" "визволителів" можна було б ще довго продовжувати.

Архівні матеріали свідчать, що після звільнення території України від гітлерівських загарбників, у процесі здійснення заходів з ліквідації підпілля ОУН та його збройних формувань органами внутрішніх справ і держбезпеки західних областей масово використовувалися спеціальні групи під виглядом УПА. В кожному випадку до складу такої групи вводився оперативний працівник, який відповідав за дисципліну в ній і здійснював практичне керівництво виконанням завдання.

До кінця 1945 року органами внутрішніх справ і держбезпеки УРСР використовувалось 150 спецгруп, до складу яких входило близько 1800 чоловік. На 20 лютого 1950 року залишилося 19 таких відділів кількістю 130 осіб.

Про діяльність спецгруп НКВС-НКДБ під виглядом боївок ОУН-УПА одразу ж після приходу Червоної Армії детально розповідається в доповідній секретаря Дрогобицького обкому КП(б)У С. Олексенка, в рапорті майора Соколова, котрого за провокативні дії проти українського національно-визвольного руху було представлено до звання Героя Радянського Союзу, та в інших документах.

Органи НКВС-НКДБ в 1944–1945 роках мали в своєму арсеналі вже стільки успішних прийомів боротьби проти ОУН-УПА під маркою відділів останніх, що начальник Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР генерал-лейтенант Леонтьєв радив енкаведистам Литовської РСР творчо використати досвід їхніх українських колег.

Порушення окремими агентами й співробітниками НКВС-НКДБ чи спецбоївками каральних органів під виглядом ОУН-УПА навіть так званої соціалістичної законності набули такого широкого розмаху, що прокурор внутрішніх військ Українського військового округу полковник юстиції Г. Кошарський змушений був сигналізувати про це секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову. При цьому наголошувалося: населення розгадало маневри з переодягненням енкаведистів в однострої УПА, що завдає відчутного удару по авторитету радянської влади.

Якби колишній польський прокурор Віктор Поліщук, що сьогодні представляється українцем, мав бажання розібратися з історією ОУН-УПА, то він не повторював би чужі, вже заяложені гасла, а просто попрацював би в нині відкритих спецхранах. Він цього не зробив.

Намагаючись представити українських націоналістів перед світом як різунів, Віктор Поліщук навіть не обмовився й словом про їхні втрати в боротьбі за волю України. Якщо його болить душа за поляків, то чому не згадує і про втрати українців? А такі дані сьогодні вже відкриваються. Так, якщо комуністична пропаганда оголошує, що від рук ОУН-УПА в 1944–1955 роках впали 23 тисячі совєтських громадян (довгий час ця цифра замовчувалася), то треба сказати, як писав 1956 року тодішній перший секретар ЦК КП України Микола Підгорний, що "у результаті вжитих заходів по розгрому збройного підпілля було убито понад 150 тисяч бандитів, арештовано 103.828 учасників ОУН та іншого націоналістичного елементу і, крім того, в порядку відповіді на бандитські прояви, виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей (203662 особи) націоналістів та їхніх посібників".

Наведені факти, на мою думку, переконливо засвідчують, чи були бандитами українські націоналісти, їхня кров – на своїй землі.

З цього приводу дуже правильно сказав свого часу поет Олесь Доріченко у вірші, який комуністична цензура заховала до спецхранів.

Чи той бандит, хто край свій
захищає,
Хто за свободу гине у бою,
Хто кулаками ворога стрічає
У рідній хижці, рідному гаю?
Чи той бандит, хто любить
батьківщину,
Той, хто колін в покорі не згина,
Той, хто боронить неньку та дитину,
Скажіть мені, яка його вина?
Ні, не бандидами були ви! – Хай долоні
Стискала аж до крові чесна лють,
Бандити ж ті – грабіжники законні,
Яких визвольниками інколи ще звуть.

Розмову вів
Микола Прибережний