banderivets.org.ua/index.ph.../article20

Підполковник Іван СУТА
Політичний референт
ВО „Тризуб” ім. С. Бандери

НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ – НЕОБХІДНІСТЬ ТВОРЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ БОРОТЬБИ
Для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія,
тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна
неоколонія, а не як повноцінна національна держава.

Василь Іванишин



Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.

Ліна Костенко



За 17 років незалежності Україна ще ніколи не була так близько до втрати свого державного суверенітету. Через прірву між владою і народом, небоєздатну армію, подрібнений, залежний від антиукраїнських сил політикум, розчароване і приспане суспільство українці не мають змоги бути єдиним цілим, тому не зможуть в повній мірі протистояти військовій агресії Росії ззовні. Всередині держави антиукраїнські, проросійські сили: мегаблоки ПР та БЮТ, разом з червоними, об’єднаним фронтом теж пішли в наступ. Ґарант державності України – Президент, опирається не на підтримку народу, якого він чомусь боїться, а на демоліберальний блок НУ-НС. Цей блок так само як і усі інші є олігархічним й ніколи не відстоював інтереси широких народних мас. Тому, цілковито втративши довіру людей, без їхньої підтримки він заслабкий щоби самотужки протистояти повзучому державному переворотові, керованому з Кремля. Тим більше, що лідер другої частини блоку – „НС”, явно налаштований за прикладом свого високопосадового батька комуніста переметнутися в антидержавний табір. Намагання в силовий спосіб загнати усіх чиновників та частину бізнесменів у ЄЦ В.Балоги щоби за допомогою адмінресурсу впливати на поточну ситуацію та виграш на виборах у майбутньому – завідомо приречені на поразку. Ті державницькі партії (якої держави?) що йдуть в їхньому фарватері: КУН, УНП, НРУ, „Пора” та ін. через беззубу позицію своїх, залежних від „Банкової” лідерів, не спроможні виступити єдиним потужним націозахисним фронтом. Більшість із цих партій своє віджили, є вчорашніми. Всередині них панує розбрат та ворожнеча. За останнє десятиліття туди увійшли люди не ідейні й жертовні, а шахраї та кар’єристи. Низові клітини в цих партіях цілковито залежні від керівництва і навіть при бажанні окремих національно-зорієнтованих низових членів змінити там ситуацію, нічого вдіяти не зможуть, бо не вони визначають їхню політичну лінію.

Отже вкотре постає питання: „А що далі, на кого і на що надіятися, що робити, де шукати вихід із прірви чужих інтересів, як врятувати Україну?”.

Так! Ситуація загрозлива, але не безвихідна. Гарантувати безпеку України може тільки сам український народ, об’єднаний українською національною ідеєю.

Останнім часом по всій Україні, поряд із ростом державницької, помічено також величезний ріст національної свідомості в гущі народних мас. А це обнадіює та спонукає до боротьби. Так як усі політичні партії нині бездіяльні (активізуються лише під час виборів) чи себе дискредитували, головним орієнтиром для людей та організатором боротьби повинен виступити всеохопний, громадський, національно-зорієнтований суспільно-політичний рух, який треба створити – Український національний фронт (УНФ) – рух за право українців бути господарями власної долі на своїй прабатьківській землі. Цей рух повинен переслідувати стратегічну мету – продовжити недовершену у 1991 році національно-визвольну боротьбу, шляхом революційних перетворень здобути державність української нації та демонтувати внутрішній, неукраїнського походження окупаційний режим. Діяти він повинен у різних напрямках: політичному, пропагандивному, націозахисному. Одночасно УНФ стане на захист інтересів простих людей у їхніх щоденних проблемах, допоможе зорганізуватися у боротьбі з чиновницькою сваволею.

Головною метою УНФ повинна бути боротьба за українську національну державу через систему захисту прав українців (робітників, інтелігенції, підприємців, селян, студентів, пенсіонерів, безробітних) від безчинств режиму внутрішньої окупації та політичних функціонерів, які належать до правлячих кримінально-олігархічних партій, всіма доступними методами та засобами. Об’єднання українців навколо національної ідеї та створення організованого націоналістичного руху з єдиним керівним центром – Українським Революційним Політичним Проводом. Поле діяльності УНФ в усіх областях України і поза нею – у місцях поселення українців; у громадах і колективах, а не лише у сесійних залах, кабінетах і коридорах влади.

Діяльність УНФ має базуватися на ідеологічній платформі українського націоналізму в інтерпретації С.Бандери – ідеології захисту, збереження і державного самоутвердження української нації. Боротьба за владу народу, а не за владу над народом. Боротьба за Україну, а не за посади; змагання за право українців бути господарями своєї долі, країни, держави, а не за можливість панувати над власним народом. Соціально-економічною платформою УНФ повинно бути гасло: „Від створення національної держави – через державний захист економічних інтересів нації – до добробуту кожного”.

Чужі й ворожі доктрини та ідеології, та їхні організовані форми які УНФ необхідно поборювати це – комунізм, усі форми соціалізму, космополітизм, інтернаціоналізм, імперіалізм, фашизм, расизм, нацизм, анархізм, демократизм, лібералізм, глобалізм, масонство, гомосексуалізм, наркоманія, поганські і псевдохристиянські секти та всяка інша нечисть, за допомогою якої вороги прагнуть паразитувати на крові й поті українців. В ідейній боротьбі компроміс недопустимий...

Головна проблема на початковому етапі боротьби, яку повинен вирішити УНФ – ліквідація спланованої і втіленої в життя внутрішнім окупаційним режимом роздрібненості та ідейної дезорієнтації українського суспільства та впровадження ідейної української націозахисної політики в сучасний український політикум.

Позицією УНФ повинна бути опозиція: – бути завжди з народом; з владою – тільки доти, доки вона діє в інтересах нації.

УНФ повинен орієнтуватися виключно на власні сили, а не на фальшиве благородство і лукаве доброчинство чужинців; на національно-патріотичну свідомість українського народу, а не на облудні обіцянки і запевнення власть імущих і власті неімущих, але жаждущих; на добро в людях, а не на „добрих” людей, які, діставшись до влади, здебільшого стають недобрими.

Враховуючи нинішню ситуацію УНФ може діяти як відкритими так і закритими методами – в пропагандивній, націозахисній, політичній, громадській, суспільно-правовій, в разі потреби силовій площинах.

Тактикою УНФ повинна бути дієва ідея та ідейна дія; неустанно поширювати та утверджувати в суспільстві українську національну ідею – державності української нації, необхідної українцям і корисної для чесних неукраїнців в Україні; скрізь, усюди й у всьому протиставлятися ворогам української нації, її державності, незалежності, соборності; підтримувати національно-патріотичні дії всіх політичних і громадських об'єднань, людей влади та окремих осіб; сприяти згуртуванню всіх національно-державницьких сил навколо конкретних справ для реалізації української національної ідеї.

До політичних проблем, які УНФ необхідно буде вирішувати належать: а) політична безправність українців в усіх сферах життєдіяльності; б) активізація проросійських сил та загроза втрати державності; в) наступ глобальних сил світової космополітичної мафії.

До життєвих проблем, з якими постійно зустрічаються українці і які УНФ необхідно буде вирішувати щоденно належать: а) земельна проблема (адже перспектива втрати українцями землі, як і мови – це головна і стратегічна небезпека сьогодення); б) сваволя владних чинуш, голів міських та сільських рад, продажність різношерстих політиків-партійців, податковий „безпрєдєл”, масова корупція в правоохоронних органах та цілковита безправність українців (влада та гроші вирішують усе); в) сплановане масове заробітчанство та проблема „нічийних” дітей; г) спланований наплив емігрантів-азіатів та захоплення ними впливів в усіх сферах господарсько-економічного життя; д) обездуховлення, денаціоналізація, русифікація та американізація підростаючого покоління; ж) витіснення з ринку продукції місцевого виробника та наповнення його неякісними імпортними товарами; з) екологія та демографічна ситуація.

Тому у повсякденній діяльності УНФ повинен проводити такі заходи як: боротьба з антиукраїнською „п’ятою” колоною; проведення зустрічей в українських громадах та колективах; творення громадських об’єднань за спільними інтересами (підприємці, науковці, творча інтелігенція, студентство, військові) та націоналістичних станиць за територіальним і професійним принципом; захист громадян в судах, „лівоохоронних” органах, владних коридорах, чиновницьких кабінетах; виступи в ЗМІ, друк листівок та газет; проведення мітингів, демонстрацій, пікетувань а в разі потреби блокувань приміщень антинародних владних структур; присутність уповноважених від громади представників на сесіях, виконкомах та інших заходах влади; створення профспілкових організацій на підприємствах місцевих олігархів-скоробагатьків, які ущемляють права українців; створення незалежної юридичної структури для захисту та надання консультацій українцям, які потребують цього; підготовка до виборів, створення списків кандидатів у депутати усіх рівнів. УНФ повинен допомагати також українським митцям та науковцям у проведенні наукових конференцій, художніх виставок, театралізованих вистав, концертів, вечорів, друкуванні літературних та наукових творів. Однією з найважливіших ділянок боротьби повинно стати питання землі. Необхідно розтлумачити людям сучасну земельну проблему та організувати їх для захисту від земельної та будівельної мафій.

Особливим пунктом для УНФ є створення дружин народної самооборони для захисту своїх прав від контрольованих корумпованою владою кримінальних структур, а в разі московської військової агресії – вони стануть кістяком народного збройного ополчення.

УНФ необхідно також перехопити у влади ініціативу відзначення українських національних свят, які вона перетворила в примітивну, ідейно вихолощену „шароварщину”, національно-безликий примітивізм, „босяцькі” імпрези із вихвалянням „здобутків ” влади та перетворити їх у потужний фактор для прирощення національної свідомості та революціонізації суспільства.

Структурно УНФ повинен бути побудований, як об’єднання громадян, громадських організацій та політичних державницьких партій на спільній ідеологічній, програмній та політичній платформі з єдиним керівним центром, з орденським, а не партійним методом діяльності: об’єднання не для виборювання влади для себе, а для того, щоб вибороти для української нації власну УССД – державу української нації на українській землі. Створення осередків УНФ повинно відбуватися за територіальним та професійним принципом. Добір членства до УНФ повинен бути не на основі того, хто ким був і в чому клянеться, а виходячи з того, що він для України зробив, робить і готовий зробити.

Важливою кадровою ланкою УНФ в пропагандивній та державотворчій площинах повинні стати науковці, викладачі, медики, творча інтелігенція, студенти, духовенство, військові. Це саме той прошарок суспільства який формує громадську думку, а тому схилити до діяльності в УНФ авторитетних людей із цих середовищ є вкрай важливо. Попередні розмови із людьми із цих середовищ про перспективу створення широкого, національного, суспільно-політичного руху, де би вони прийняли активну участь – є позитивними і обнадійливими. Ряди УНФ (таємно) повинні поповнити також українські підприємці – ділові люди, які мають великі плани на майбутнє, але починають розуміти що в чужій для них системі влади вони нездійсненні, а тому згодяться профінансувати УНФ і з його допомогою матимуть у майбутньому перспективу самим стати владою – депутатами та керівниками різних рівнів.

Ставлення УНФ до сучасного стану української нації повинно виходити із того, що до українців у всі роки державної незалежності України за визначенням В.Іванишина: „Реалізовуються – послідовно, наполегливо і без огляду на зміни влади – програма неоколонізації України, програма внутрішньої окупації України, програма витіснення українців із економічних, фінансових, інформаційних, державних системотворчих структур (а після реалізації адміністративно-територіальної реформи – і з органів місцевого самоврядування), програма знелюднення України, програма федералізації України, програма внутрішнього розчленування народу, програма денаціоналізації українців, програма знищення української нації через „політичну націю” – аналог „радянського народу”, програма підміни національного народовладдя космополітичним „громадянським суспільством”, програма обездуховлення та деморалізації українців, програма знищення українського села як живої клітини національного організму, програма розпродажу та розкрадання держави, програма грабежу народу через зростання цін і тарифів...”.

Нинішня Конституція про українців як націю згадує лише один раз – у статті 11: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Звідси випливає те, що Конституція України жодних прав головного суб’єкта державотворення за українцями як нацією не передбачає. Тому українці й надалі залишаються на своїй рідній землі безмовним і безправним “населенням” та “електоратом”. Національні права передбачені тільки для національних меншин. Оскільки українці в Україні – не меншина, то й ніяких національних прав вони не мали, не мають і не повинні мати. Вистачить з них, мовляв, і прав людини.

Головне правило нинішньої внутрішньої окупаційної політики – не допустити представників корінної нації до керівництва в системі влади, науки, освіти, культури, інформації, фінансів, промисловості, сільського господарства, юриспруденції, військової справи, медицини тощо. Тому Держава Україна – не національна, влада в ній – космополітична і демонстративно антиукраїнська, головною її опорою є не національно свідомі українці, яких вона боїться, а тільки національні меншини, які й виступають основним кадровим резервом влади.

Тут маємо справу саме з етноцидом – нищенням спільноти за національною ознакою. Проти українців в Україні діє добре спланована, безперебійно фінансована і всеохопна система етноциду. З реалій нашого життя легко зчитується її мета: в Україні має бути населення, скорочене до потреб неукраїнського бізнесу, але не повинно бути ніяких українців – ніякої нації-господаря країни.

Ставлення УНФ до державності України повинно виходити із того, що нинішня держава окупована із середини антиукраїнською владою, що складається із представників привілейованих національних меншин. Наявність нинішньої „нічийної” держави – це найбільший форпост українців для продовження подальшої поетапної боротьби – перетворення її шляхом революційних змін у національну державу і подальші змагання за повну соборність українських земель. Нинішня державність – це відвойований українцями, але окупований чужинцями плацдарм. Лінія фронту на ньому проходить через розум, серце і душу кожного свідомого українця, у новітній час найвідповідальнішої фази боротьби за саму українську людину, за її світогляд, за її спосіб мислення та діяння, за ототожнення кожним українцем та українкою себе з українською нацією, незалежно від свого вчорашнього минулого, незалежно від соціального стану, матеріального статку, конфесійної приналежності, освіти, професії, віку тощо.

Наявність нинішньої державності робить для українців найголовнішу справу – це гарантія неустанного прирощення державницької та національної свідомості українських народних мас. Ми діємо за обставин, які корінним чином відрізняються від тих, у яких боролися наші попередники. Тому постійно пам’ятаємо наступне: „Перед нами – подвійне завдання: провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності і незалежності”.

Ставлення УНФ до влади повинно виходити із питання: „Зрештою, це українська чи антиукраїнська влада? Це влада українців чи влада над українцями? Це українське державотворення чи нищівна для українців внутрішня окупація? У якій національно-визвольній війні за цілу свою історію українці понесли такі жахливі втрати, як за роки незалежності України – роки „соціального миру”, „суспільної стабільності” та „національної згоди”: по вісімсот тисяч за рік? І коли дійде до остаточного вирішення „українського питання” в Україні?, Що собою являє нинішня держава Україна? Які права має в цій державі, у якому стані перебуває тут корінна українська нація, в аспектах: духовному, релігійному, соціальному, економічному, політичному?”.

Влада це – система влади, структури влади, люди влади.

Системи влади стала головним гальмом у боротьбі українців за свою національну державу. Система має всі ознаки: ворожої, антиукраїнської, антинаціональної, антинародної і антилюдської. Вона витворила механізми свого захисту, за надійністю функціонування яких пильно стежать і місцеві можновладці, і їхні закордонні господарі. Нинішню систему влади творили та постійно удосконалювали різні антиукраїнські сили. Вона під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників постійно пристосовувалася до нових умов, виробила власний імунітет, і ті, хто потрапив до неї, інтуїтивно відчувають небезпеку спроб її ліквідації, тому незалежно від того, хто й до яких владних кримінально-бізнесових кланів належить, дружно стають на її захист навіть тоді, коли борються одні з одними за владу. Систему неможливо зруйнувати зі середини еволюційним шляхом, бо її однаково зберігають та вдосконалюють усі без винятку, хто туди вхожий, без поділу на нинішніх і вчорашніх.

Структури влади – це ті важелі, за допомогою яких функціонує система. Кожна попередня влада створювала та вдосконалювала на Україні поліцейський режим, а відповідно, і поліцейські структури влади. Кожна з цих владних структур задумувалася і була налаштована так, щоби могла у будь-який момент виконувати поліцейські функції.

Система влади, структури влади і люди влади, які визначають нинішню політику Держави Україна, скільки разів би не перетерпіли чергову перестановку кадрів чи реорганізацію, зумовлену переорієнтацією кожної нової влади на своїх нових господарів – залишаються антиукраїнськими та поліцейськими. Демонтувати їх можливо лише єдиним способом – за допомогою національно-визвольної революції, з участю всього українського народу, під прапором національної ідеї.

Вороги української нації та їхні псевдопатріотичні прислужники (платні та баранізовані) з числа українців в один голос твердять, що нинішній ганебний і катастрофічний стан українського народу пояснюється тільки невирішеністю соціально-економічних проблем та недосконалістю системи керівництва державою, і пропонують себе, свої клани і шайки на роль рятівників, спасителів, месій. Але це – свідомий чи неусвідомлюваний обман. Потворні соціально-економічні деформації в нашому суспільстві – це не причина, а явний, зримий і відчутний для кожного наслідок саме нищівної внутрішньої окупації України.

„Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації(а це майже 80 % населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя

В Україні внутрішню окупацію здійснюють колишні московські окупанти та колонізатори, московська п’ята колона у вигляді різних „червоних” та „лівоцентристських” партій, п’ята колона західного демолібералізму у вигляді різних „центристських”, „правоцентристських”, „демократичних”, „національно-демократичних” і навіть „теж-націоналістичних” організацій, а всі вони обслуговують основного грабіжника й узурпатора влади – чужорідний і космополітичний транснаціональний олігархічний капітал кримінального походження. Нинішня окупаційна система влади повинна бути революційним способом демонтована”. (В.Іванишин).

Ставлення УНФ до Президента України повинно виходити з двох позицій: а)до Президента України як найвищої державної посади, яка є ґарантом її державності; б)до Президента України як особи, яка обрана народом і на цьому посту легітимно перебуває.

А. В ситуації, що склалася нині із владних структур лише Президент залишився на позиції державності України, лише він може і зобов’язаний стати на її захист і закликати до цього народ. Лише президентська (хоча й не природна для ментальності українців форма правління), створена ще Л.Кравчуком владна вертикаль зуміла втримати територіальну цілісність України. Хоча кожен Президент розумів, і вчорашні й нинішній, що прийти до влади і керувати державою можна тільки з опорою на політичну силу – внутрішню чи зовнішню. Витворити таку силу з українського народу жоден з них або не вмів, або не хотів, або не мав на це дозволу. А тому шукав підтримки й опори в чинниках позаукраїнських. Але це явище тимчасове. УНФ повинен виступати за сильну президентську владу, навіть в разі потреби з диктаторськими повноваженнями в перехідний період..

Б. Щодо особи. Тут багато питань, але є лише два варіанти відповідей: „Або В.Ющенкові слід повернутися лицем до народу, який йому повірив і його обрав, і у нього є перспектива залишитися на плаву, або його подальший „шлях в нікуди”, як для нього персонально, так і для людей його оточення, які ще його не встигли покинути”.

За правління президентів Л.Кравчука та Л.Кучми між владою і народом була висока і глуха стіна. Але була й друга, ще вища, – між Президентом і народом. За правління В.Ющенка стіна між владою і народом перетворилася у глибоку безодню. Її поява – це не стільки наслідок політичних дій самого В.Ющенка, а насамперед результат дотеперішньої політики його космополітичного оточення, а вже згодом, зусиль різних „опозиціонерів”, та ворогів. У дискредитації образу Президента В.Ющенка, він передусім винуватий сам, своєю невизначеною „страусовою” позицією, до якого також внесли свою лепту найближчі люди з його команди („любі друзі”, куми та ін.) – своєю грабіжницькою комерційною діяльністю, антинародною політикою, а особливо – демонстративно-хамським, виробленим ще за „батька” Л.Кучми антиукраїнством. Це вони після блискучої перемоги на виборах-2004 не допустили, щоб В.Ющенко (чи він хотів?) став реальним Президентом України, а його статус Президента держави знову звели до статусу Президента адміністрації (хоча в цьому амплуа, до „скромних” можливостей свого наставника Л.Кучми він ще не доріс).

Президент В.Ющенко діє в ситуації, коли система політичних ваг і противаг у державі фактично відсутня – є тільки кланові. Він намагається керувати в умовах цілковитого політичного паралічу громад, суспільства в цілому і виключно кланової, а не ідейно-політичної структуризації політикуму. Тому він не став президентом національної держави (поки що й не намагався), а перетворився у головного адміністратора космополітичної неоколонії – почленованої внутрішньо й узалежненої зовнішньо. А тому приречений діяти не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил.

Чи повинен УНФ підтримати В.Ющенка в даній ситуації. По перше – УНФ повинен тиснути на Президента з вимогою рішуче стати на захист державності (деякі кроки хоч невпевнено, але робляться) та закликати до цього український народ. По друге – УНФ просто зобов’язаний буде підтримати Президента, при умові – зміни його політичної лінії в сторону радикального захисту державності України та вирішення національного питання щодо державності титульної нації – українців..

Уявімо, що В.Ющенко вирішить під тиском організованого УНФ народу підняти прапор української національної ідеї (як приміром Л.Кравчук під тиском обставин агітував комуністів проголосувати за незалежність України). Що тоді? А тоді твориться фактично нова – національна держава, попередня його залежність від „любих друзів”, які посадили його за допомогою обдуреного електорату в президентське крісло цілком закономірно не беруться до уваги, він сам стає першим не номінальним, а реальним Президентом України (із перспективою ще двох каденцій) і таким увійде в історію України – як ініціатор реальної трансформації нинішнього державоподібного космополітично-неоколоніального утворення в нормальну українську національну державу. І зробити це йому хай і не просто, але набагато легше (бо хоч поганий, але свій), ніж будь-кому із можливих (бо хоч харизматична, але зрадила) претендентів на цю посаду.

Чи повинні наші політики враховувати цю можливість? Думається, що так – якщо вони політики. Тому поки що і характер майбутніх перевиборів до ВРУ (якщо такі будуть) й президентських перегонів, і можливі дії його конкурентів та опонентів, і доля України залежать передусім від того (поки що!), яким шляхом піде Президент. Але якщо він занадто затримається із визначенням своєї позиції, то під тиском організованого народу ініціатива може перейти до суперників (приклад методики ефективно діяти Л.Кравчука 24 серпня 1991 року). І тоді шанс для В.Ющенка буде безповоротно втрачено. Бо навіть й ті, що ставлять на Росію, чудово розуміють, що ця імперія приречена, а тому, щоб залишитися при владі в Україні, можуть зрадити (їм не звикати – „Юлька сучка...”. (Л.Кучма) і своїх покровителів у Кремлі.

Чи можна вирвати В.Ющенка з під впливу ворожих сил та стимулювати у часи реальної загрози втрати державності України (зовнішня військова інтервенція імперської Росії, або внутрішній антидержавний „конституційний” переворот) до цього доленосного вибору української національної ідеї і прискорити цей процес? Можна! Бо боротися з об’єднаним на національній ідеї народом – справа програшна і для представників, чи слуг режиму внутрішньої окупації і для окупантів ззовні. Чи можуть опозиційні до нього сили допомогти таким його намірам? Так. Але і в першому, і в другому випадку для цього потрібна чітка ідейно-національна визначеність і згуртованість цілого патріотичного табору і його політикуму. Адже в політиці і опираються, і зважають тільки на силу, а не на політичну неміч. Для цього й має творитися УНФ.

Ставлення УНФ до чинного законодавства повинно випливати із того, що влада в Україні окупаційна, система влади антиукраїнська, структури влади поліцейські, а тому українці не зобов’язані дотримуватись витворених ними окупаційних антинаціональних законів, які йдуть у супереч з Законом Божим та Правом нації на свою власну національну державу. Бо, такі закони – це правила поведінки для рабів та інструкції для їхніх наглядачів. Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, спрямований проти нації, держави, людяності. Тимчасово чинними слід вважати лише ті положення нинішньої космополітичної Конституції, які йдуть на захист державності та суверенітету України.

Ставлення УНФ до сучасного політикуму в Україні – негативне. Його охарактеризував ще у 2003 році В.Іванишин: „Варто буде новому диктаторові Росії (хто б ним не став) глянути на наших „провідників” спідлоба, як вони побіжать наввипередки здавати Україну. І справа тут не тільки у холопстві окремого політика. Холопство з його органічною потребою мати над собою пана з канчуком у руках – це не просто хвороба, а ціла пошесть серед нашого безідейно-космополітичного політикуму: не боротись, а скаржитись; не протиставлятись, а продатись іншому; не ідейно озброювати свій народ, а плаксиво апелювати до чужих правителів; не самим ставати сильними, а вимолювати ласки в сильного... От і їздять – зі скаргами, доносами, “компрою”, чолобитним: і новими маршрутами – до Страсбурга і Вашингтона, і старими, давно наїждженими – до Варшави і Москви. І суть прохань завжди одна: “Наведіть у нас такий порядок, щоб ми, ваші холопи, були зверху” – сучасний неоколоніальний варіант літописного “Прийдіть до нас княжити”...

Ставлення до політичних партій, які не увійдуть в УНФ повинно бути диференційоване. До владної НС-НУ – опозиційне; до проросійських, антиукраїнських БЮТ, ПР, КПУ, СПУ і т.д. – вороже; до інших державницьких – за індивідуальним підходом, виходячи від діяльності їхніх членів у громаді та структурах влади. На ідейній платформі – жодного компромісу.

Ставлення УНФ до неукраїнців повинно бути: побратимське – до тих, хто разом з нами бореться за УССД; толерантне – до тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за УССД; вороже – до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення.

Ставлення УНФ до революційних процесів виходить із розуміння того, що є лише два випробувані в історії і сучасності способи зміни народом влади на свою користь.

Перший: національна революція у вигляді всенародного повстання, яка повністю руйнує, ліквідовує стару систему з її апаратом влади й утверджує нову, відповідну прагненням, потребам та устремлінням нації. Політична карта сучасної Західної Європи в основному й сформувалась у процесі саме таких революцій. Україна в її нинішньому стані не готова не тільки до такої революції, а навіть до серйозного бунту. Отже, зараз піти цим шляхом УНФ не може.

Другий: національна революція через демократичний механізм, коли об’єднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка, своєю чергою, опираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національною ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади.

Саме такі („оксамитові”) національні революції здійснили практично всі європейські країни колишнього „соціалістичного табору” і колишні „республіки” – колонії СРСР – за винятком Білорусі та України. У цих двох країнах політичні проводи національно-патріотичних сил у момент розпаду імперії переорієнтували свої народи з боротьби за національну державу на боротьбу за космополітичну демократію та інші демоліберальні вартості. Тобто, замість національної держави народові нав’язали саму „форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст” (С.Бандера). І тим самим – непомітно для українців – уклали саме те, що хотіли: космополітичний, а тому антиукраїнський зміст...

До чого це привело – бачимо. І ніякої несподіванки в тому, що українці в Державі Україна так і залишилися безправним і грабованим населенням, насправді немає: це закономірний результат ігнорування українськими політиками української національної ідеї.

Ставлення УНФ метою до релігійно-конфесійної політики випливає із необхідності релігійно-духовного відродження української нації та створення єдиної національної християнської Церкви.

Під національною Церквою УНФ розуміє передусім релігійне об’єднання християн, духовенство та ієрархія якого бере на себе відповідальність перед Богом і людьми за те, щоб дорогою Христа вести і привести до Бога довірений їм народ таким, яким створив його і яким хоче бачити його Господь, а не таким, яким хотіли зробити його різні окупанти та їх спадкоємці, часто – явні слуги сатани.

„Нинішня релігійно-конфесійна роздробленість в Україні – справа не Божа, а людська, а тому й подолана вона має бути людьми. Духовна і церковна єдність усіх християн заповідана Богом, а тому не може бути предметом політичних дискусій. Дискутивними можуть бути тільки плани, програми і практичні кроки її досягнення. Держава повинна сприяти релігійному вихованню і повноті релігійного життя всіх своїх громадян: страшний не той, що має іншу віру, а той, у кого за душею немає нічого святого. В основі державної політики у сфері національної духовності має бути християнство як природна для українців Віра для спасіння душі та дороговказ у земному житті”. (В.Іванишин).

Ставлення УНФ до виборчих процесів випливає із того, що на всіх виборах саме питання утвердження у практиці державотворення української національної ідеї, національно зорієнтованої ідеології державного будівництва, українського національного відродження повинні бути першочерговими критеріями вибору УНФ, який претендує на голоси виборців.

Ставлення до виборів повинно виходити із того, що УНФ повинен розглядати боротьбу за владу, як боротьбу за Україну, а тому брати участь в усіх виборчих кампаніях, з метою приходу українців у владні представницькі структури для захисту їхніх прав та створення за допомогою і підтримкою громади української системи влади – впливового українського владного середовища, який складатиметься із депутатського корпусу та голів районів, міст та сіл, контрольованого політичним проводом УНФ. Ця система влади стане фундаментом для надійного й безперешкодного функціонування українського підприємництва та творення класу української буржуазії, впровадження в життя українських духовних та культурних цінностей та творення класу української інтелігенції, збереження й відродження українського села.

Для УНФ стратегічним є напрямки боротьби, як за місцеву владу, так і за мандати ВРУ та виконавчі структури. Влада на місцях створить передумови усунення антиукраїнського, корумпованого владного елементу на низах та заміни його молодими, перспективними кадрами а також, перспективу створити власну націозахисну систему та відповідну матеріальну й фінансову та силову базу для майбутньої боротьби за повне опанування міст, сіл, районів та областей та депутатські мандати у ВРУ.

Неправда, що окремий депутат, партія чи блок не можуть нічого зробити для реалізації наказів виборців. Можуть! Бо за ними – маси виборців. Підняти, згуртувати, повести їх на боротьбу за інтереси громади, нації, держави – обов’язок тих, кого обрав народ.

Для УНФ не повинно бути проблеми так званої передвиборної „розкрути” бо, у період цілковитого політичного затишшя, аж до старту виборчої кампанії, усі інші політичні сили незалежно від партійних кольорів будуть бездіяльні. Вони прийдуть за голосами до людей, щоби їх вкотре обдурити, вже тоді, коли за УНФ буде зроблено чимало заходів по збереженні державності, консолідації громади під прапором національної ідеї та захисту українців від сваволі владного режиму, до якого входять представники-”конкуренти” із інших політичних середовищ. Люди чекають конкретних дій а не пустопорожньої, хоча і високопатріотичної балаканини. Хто буде діяти в інтересах народу, за тими і піде народ. Отже з моменту виходу на суспільно-політичну арену УНФ має постійно діяти, причому не від оборони, а наступаючи.

Невідкладною потребою УНФ є творення в кожному селі чи місті, у колективі чи професійному об’єднанні української національної громади. Саме з національної громади треба починати творення власної національної держави – тої політичної „хати”, у якій, кажучи словами Тараса Шевченка, буде „своя й правда, і сила, і воля”. А щоб здобути її, „треба миром, громадою обух сталить”.

„Українська національна громада – це спільність, – яка усвідомлює себе невід’ємною часткою української нації, - яка відчуває свою відповідальність за відродження, збереження і продовження своєї нації в часі, – яка згуртована під прапором української національної ідеї, – яка об’єднана спільною метою – здобуття української національної держави із всеохопною системою українського національного народовладдя, – яка підпорядковує свої особисті та групові інтереси цій загальнонаціональній високій ідеї-меті, – яка і своїх співгромадян, і представників національних меншин, і владу, і політичні, громадські, професійні, етнічні та релігійні об’єднання, і всіх претендентів на владу оцінює передусім за їхнім ставленням до цієї ідеї-мети, готовністю включитися в боротьбу за її здійснення та реальним внеском у справу її реалізації”. (В.Іванишин).

Неможливо в одному окремо взятому селі чи місті збудувати собі власну національну державу. Бо вони – тільки елементи у тій гігантській системі, що називається державою, а система завжди сильніша за окремий елемент. Але й наша олігархічно-кланова злодійська система не зможе безкарно грабувати народ і країну, якщо їй протиставити організований опір іншої системи – системи творення української національної держави із всеохопним національним народовладдям. Тому основою цієї системи можуть і повинні стати українські національні громади.

УНФ не зможе зараз ставити собі за мету створити проукраїнську більшість у Верховній Раді, в Уряді чи в адміністрації Президента: і ЗМІ, і механізм формування та контролю влади повністю в руках сил внутрішньої окупації України, тому там домінують неукраїнські та антиукраїнські сили. Але ми просто зобов’язані творити таку національно свідому більшість у кожному українському селі чи місті, у виробничому чи творчому колективі, у кожному професійному, освітньому чи релігійному об’єднанні.

Найбільш природним і необхідним є творення національної громади в українському селі. Бо доля села – це доля України. Бо злочинне ставлення влади до села, як і до української мови, – це її ставлення до української нації.

Багатосотлітня бездержавність української нації завдала страшних ран нашому народові. Особливо постраждало українське село. Під час усіх окупацій України наше селянство було безправним кріпаком чи наймитом, об’єктом безкарного грабежу та постачальником дешевої робочої сили для завойовників і вже обов’язково – примусовим годувальником: окупантів, колонізаторів, лакеїв ворожої влади та її рабів у містах. У той же час воно єдине зберігало і культивувало українські національні цінності: віру, духовність, волелюбність, традиції, мову... За що найбільше поплатилося під час більшовицької окупації, особливо в час голодоморів початку 20-х, 1932-1933 та 40-х років.

Із проголошенням незалежності України сам підхід до цієї проблеми вже нібито української влади не змінився: село й надалі розглядається виключно як якийсь кормоцех держави, який має право на існування лише доти, доки служить джерелом казкового збагачення владних шахраїв і плацдармом політичного утвердження різних пройдисвітів. Двічі дощенту ограбоване (за бандитської колективізації і в наш час злодійської вдаваної „деколективізації” та приватизації), зраджене вождями демократії, залишене напризволяще „нічийно”-космополітичною владою і псевдо-„національно-демократичним” політикумом, українське село опинилося перед загрозою цілковитого знищення. Не ощасливили його ні сертифікація землі, ні земельний кодекс, ні рекордні врожаї: система грабежу виявилася сильнішою і за солодкаві запевнення лукавих обіцяльників, і за безпідставні надії наївних простаків. Масова втеча з села працездатних людей, передусім молоді, зростання кількості „неперспективних” сіл, наростаючі процеси фізичної і духовної, інтелектуальної і моральної деградації сільської людності – це прямий результат антинародної і виразно антинаціональної аграрної політики влади: і попередньої, і нинішньої.

„Між тим село – це не тільки продуцент товарного хліба і не лише виробник сировини для міської харчової промисловості. Це щось значно важливіше для нації. Українське село – це сформована за цілі тисячоліття ефективна й унікальна система всебічного матеріального і духовного життєзабезпечення, національного людинотворення і націозбереження. Україна – це передусім село, бо, власне, тільки село й було завжди Україною. І тому не може бути “неперспективних” сіл: кожне з них необхідне – і для людей, що живуть у ньому, і для нації, і для національної держави, яку нам ще належить вибороти. І відроджувати, розвивати та зберігати село треба не лише як виробничу одиницю, а як живу клітину національного організму”. (В.Іванишин).

На фоні інших політичних середовищ УНФ повинен виділятися наступним: а) постійною всенаростаючою націозахисною діяльністю в усіх сферах життєдіяльності; б) чіткою націоналістичною програмою, яка враховуватиме місцеві проблеми та реалії життя; в)постійні зустрічі з громадськістю та роз’ясненням проблем з позиції українського націоналізму; г) новими, молодими, енергійними, не зараженими нинішньою демоліберальною партійщиною і не дискредитованими кадрами; д) закритістю і утаємниченістю своєї діяльності. Більше того, УНФ буде згуртовувати людей, допомагати їм у самоорганізації, творити національні громади та станиці на територіальному (села, міста) та професійному (підприємства, творчі спілки ) рівнях.

На підготовчому етапі створення та початку активної діяльності стержневою структурою УНФ повинна стати ВО „Тризуб” ім. С. Бандери – організація орденського типу, яка послідовно, не дивлячись на жодні несприятливі політичні реалії, всупереч псевдонаціоналістам, владі та продажному політикуму веде боротьбу за українську Україну в націозахисній, пропагандивні, виховній та політичній площинах. „Тризуб” виробив чітку націозахисну „Програму реалізації української національної ідеї в процесі державотворення”, є ініціатором і лідером об’єднавчого процесу в націоналістичному таборі, має вишколені підготовлені і перевірені кадри.



* * *

Наша доля – у наших руках. Бо незмінними правдами є Шевченкове: “Борітеся – поборете!..” та “В своїй хаті своя й правда, і сила, воля”. Тільки так – переможемо.