Пахне дорожнечею і пафосом,
але мій труп так і залишиться
непізнаним,
ми упаковані в
трамваї,
як в коробки з подарунками, а я вклеєний проміж листів слизького ранку.
Березень протягає по
вересневої, кожне торкання
завдає візерунки на тканину серцевого
м'яза.
Я вирив собі могилу під
сходами,
стер всі пальці,
згвалтував перед
сном ляльку
і уявив як цю
відпустку проведу на Марсі. Цей
березень, здається, триває
вічність,
стогне макулатурою в плеєрі,
топче
мене дорогами.
У центрі своєї
убогості я переконав себе ні в
що не
вірити, всадив ножа
в душу ззаду,
сп'янілий
наслідками зради закріпив
петлю.
Мені тихо, я
курю на цегельному стільці,
вникаючи про що співають
танцюють на петлі журавлі,
складені в
орігамі.© Еся Коба