Ні, то не я ностальгую, а Юля. Накачавшись віскі зрання, вона, сумно позираючи на мене, згадує, як кільканадцять років тому за невинним порухом її дитячої долоньки з мого носа злетіли фірмові окуляри, незграбно втопившись у розчин з фіксажем. Ніч була непрозорою, кожен сторонній звук віддавався незугарною клоунадою, як відлуння унітазного бачка – хтось із дорослих піднявся попісять, блазень, як він посмів, ніч-то належала нам!! Вона зникла раптово, як літній дощ, тільки що лились затаєні плачі, як раптом всох і осиротів хіповський стіл із залишками копченої риби та коньяку «Закарпатський». Півгодини, як пішов Едвард, олдовий гуру і знавець популярної старовинної української рослини та перемелених і марно перемріяних голубих крестів. Ми рідко бачимось і мало знаємо про його проблеми, може в нього їх і нема, крім печії в шлунку. До речі приводом споглядання за цими кольоровими картинками був день народження Льохи, рокблюзмена-дальнобійника, прихильника і сповідувача особливого способу життя – квіткова справедливість. Він щасливий тим, що йому вдається утриматись у цьому візку на слаломі потопаючої в екскрементах мозкової діяльності хамів дійсності. До останнього потягу метро зі станції Нивки ми лишались наодинці, а перетнувши підземкою місто, я втупився в читання Діток зі станції Зоопарк під негучні рифи Iced Earth
[700x700]