Ніжинський краєзнавчий музей розмістився у двоповерховому цегляному будинку середини ХІХ ст., що належав ніжинському священикові О.М. Максимовичу. Як і поштова станція, він мав попередників, розпорошених по всьому місту, починаючи з Гоголівської кімнати в тодішньому (1902) історико-філологічному інституті , далі були квартира директора інституту І.П. Козловського (1916), музей історії мистецтва та етнографії на чолі з В.І. Лесючевським (1920), ніжинський окружний музей(1927), краєзнавчий музей (1967). Зараз музей носить імя Івана Георгійовича Спаського (1904-1990), видатного вченого-історика, уродженця Ніжина, сина протоієрея Георгія Спаського – людини надзвичайно високих моральних якостей, які вочевидь прищеплював і дітям.
[700x560]

Експозиція, яку пропонують для огляду, край небагата. Інтер'єри кількох залів на другому поверсі складають трохи археології, фотокопії документів, портретів і малюнків гетьманської доби та пізніших часів до ХХ століття, деякі побутові речі ХІХ-ХХ ст., як от глиняний і скляний посуд, іржаві замки, серпи, ключі, сокири, дещо з одягу, шаблі і пістолі, помічена колекція козацьких люльок.
[700x560]

Під стелями по периметру розміщено збільшені копії світлин старого Ніжина, і де дає додатковий пізнавальний матеріал, зокрема цікаво, що на місці чорнобильського меморіалу навпроти історико-філологічного інституту була човникова стоянка
[700x560]

Початок ХХ століття висвітлено більш, як в радянському, ніж українському музеї, і досліджувати загальну історію краю тут неефективно: висмикнуті уривки, героїзований комсомол, хоча один скромний стенд символічно розміщує над бандурою пістолет з наручниками і поруч кримінальний кодекс УСРР, світлини з кобзарських з’їздів, оповиті згори шматком колючого дроту.
[560x700]

Доба ІІ-ї Світової усталено-пропагандивна, як і 20 років тому. Тобто батьківщину захищали виключно радянські партизани (за часів німецької окупації), катами-вбивцями були виключно німці (про розстріляних героїв і просто людей, в тому числі жінок і дітей, йдеться лише стосовно 1943 року, хоча без сумніву і про це пам’ятати варто), а між тим у 1941 р. під керівництвом студентів Ніжинського педінституту ім. М.Гоголя - Дмитра Чичковського та Михайла Поляченка створено підпільну організацію ОУН, у 1942 р. її керівників гітлерівці розстріляли.
[700x560]

У червні 1942 р. було створено підпільну комсомольсько-молодіжну антифашистську організацію під керівництвом Якова Батюка, який в ранньому дитинстві внаслідок нещасного випадку повністю втратив зір, до якої увійшли і студенти педінституту. 6 та 7 вересня 1943 р. її 26 учасників фашисти розстріляли. Ім'ям Якова Батюка названо вулицю, на якій розташований музей.
[700x560]

1-ша Ліцейська вулиця торує шлях від Гоголівського скверу до набережної р.Остер. Назву отримала після відкриття у Ніжині Гімназії вищих наук (180х) і побудови моста через Остер, доти певний час звалась Мостовою, бо була вимощена колодами. Вулиця докорінно існувала у межах Ніжинського замку ще у XVII-XVIII ст. А Ленін на цій вулиці безумовно або відпочивав, або працював, або мріяв про покращення життя вже завтра для всіх трудящих.
[700x560]

На початку вулиці у стінах фортеці стояли Чернігівські ворота, а сполучення з іншим берегом Остра здійснювалося через міську греблю. У 1807 році почалось закладення фундаменту будинку гімназії вищих наук і було вирішено, що наявність греблі негативно впливає на будівництво, тому греблю ліквідували, а на північному березі Остра проти Чернігівських воріт фортеці звели новий міст, що одержав назву Ліцейського, бо того ж року Гімназія Безбородька була реорганізована в ліцей.
[700x560]

Площа Гоголя за Ліцейським мостом. Тут починається територія Ніжинського державного університету ім.Гоголя. Удалині бюст Гоголю, до нього веде доріжка з бетонних плит, обабіч засаджена щільними і високими степовими травами.
[700x560]

Будинок Гімназії вищих наук побудований в 1805-20 рр на кошти канцлера Російської імперії князя О.А.Безбородька - свідчить одна з пам’ятних табличок на фасаді сучасного університету. Виникнення ліцеїв багато в чому залежало від потреби у створенні культурних центрів у реґіонах, віддалених від університетів, а поява ліцеїв в Україні (Волинській, Ніжинській, Рішельєвський) – ще й необхідністю зміцнення зв’язків українських областей, які ввійшли до складу Російської імперії після зникнення Речі Посполитої з географічних карт, з імператорським центром. Відкриття ліцею в Ніжині є свого роду визнанням заслуг міста в історії України. Відтоді він зазнавав численних реорганізацій, неодмінно зберігаючи статус вищого навчального закладу. НДУ ім. Гоголя 200 років носить девіз “LABORE ET ZELO” (працею та старанням).
[700x560]

В цьому будинку з 1825 по 1831 рік вчився Євген Павлович Гребінка; з 1849 по 1855 рік Леонід Іванович Глібов; з 1865 по 1868 рік – білоруський поет Францішек Богушевич; з 1934 по 1938 рік – Юрій Збанацький; з 1955 по 1959 – Євген Гуцало; з 1821 по 1828 рік – Микола Гоголь. «До гімназії Гоголя привезли батьки. Він був старанно закутаний у безліч свиток, шуб та ковдр. Коли його почали роздягати, то довго не могли докопатися до хирлявого, спотвореного золотухою хлопчика. Ми ледь не всією гімназією вийшли на нього подивитися. І щоки і ніс його були в червоних золотушних плямах, а вуха туго зав’язані пістрявою хусткою, яка додавала його немічній фігурі кумедного вигляду», – так згадував приїзд Миколи Гоголя до гімназії його співучень Любич-Романович. Гоголь не був найкращим учнем, його мало захоплювала навчальна програма, проте він любив гуляти ніжинськими базарами і передмістями. Викладач латини у Гоголя І.Г.Кулжинський у своїх спогадах писав, що «це був талант, який гімназія не розпізнала. Гоголя знали лише як ледачого, хоча й не бездарного юнака. Жаль, що не вгадали. Але хто знає. Можливо, це вийшло й на краще»
[560x700]

1 лютого 1924 року рішенням бюро внз діловодство та викладання усіх навчальних предметів переводилося на українську, це вперше за історію закладу. Що дивно? – у 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський, видаючи указ про відкриття на базі Інституту університету традиційного типу «Академіїя ім. князя Безбородька», якось не згадав, яку державу очолює..
[560x700]

Сьогодні це один з найавторитетніших українських вишів. Кожна денна хвилина вимальовує образки життя перед його дверима.
[700x560]

Бюст одному з засновників – графу Іллі Андрійовичу Безбородьку, молодшому брату канцлера, князя Олександра Андрійовича Безбородька, хто виконуючи волю померлого брата, почав будувати Ніжинську гімназію вищих наук, а місцем для останньої було обрано садибу Безбородьків на правому березі Остра в Ніжині. Ілля Андрійович помер 3 червня 1815р. і нажаль не побачив початку навчання.
[560x700]

Майбутніх студентів магнітить і одухотворює незбагненна велич храму освіти.
[700x679]

У 1990 р. на території університету навпроти нового корпусу було відкрито перший в Україні пам'ятник Учительці, який є оригінальним твором скульптурного мистецтва (скульпт. А.Гончар, арх. В.Варанько).
[560x700]

Між головним корпусом і вулицею Кропив'янського створено меморіал пам'яті ніжинцям, загиблим в роки ІІ-ї Світової війни. Йдучи до університету парадним ходом, його неможливо оминути.
[700x560]

Ще у ХІХ столітті з «Описів Лівобережної України» можна було дізнатись, що мешканці міста мають велику кількість городів, де що тільки не сіють. Місцевість, на якій місто розташоване, хоч і болотяна (а звідси постійний бруд), але мальовнича, ще й надзвичайно родюча, тут переважають чорноземно-лугові, чорноземно-лучні, опідзолені грунти. Ніжинський повіт майже по всім показникам вирощування сільськогосподарської продукції виходив на перше місце у цілій губернії. Традиції тривають і досі. Житлові квартали за університетом мають наділи незалежно від того, чи то садиба, чи звичайна цегляна 5-поверхівка.
[700x560]

Колись Ніжинська фортеця мала лише один виїзд — через Московський (Спаський) міст (продовження вул.Московської). Інших мостів у Ніжині не було до 30-х років XIX ст. Тепер чотири, і четвертий міст нижче за течією від Ліцейського – Магерський, він перетинає Остер дорогою з 4-ї площі Ніжина до історичного району Магерки в західній частині міста, де розташовані Ніжинський драматичний театр, Графський парк, Воздвиженська церква. За часів Миколи Гоголя цей район був передмістям Ніжина.
[700x560]

Краєвид Остра з Магерського мосту, ліворуч зелена зона університетського парку. Зі спогадів Івана Спаського у 30-ті роки: «Ніжинці дуже люблять свій Остер. На ознаку до нього своєї пошани, вони кидають туди дохлих котів і собак, а останніх років п'ять вивозять щозими на лід сотні підвід сміття, а потім починають возити цей лід у льодовні».
[700x560]

Екскурсійний шлях прямує на Магерки вулицею Воздвиженською, праворуч відкривається центральний вхід до Графського парку. Графський парк, або Обідовщина, був першим у місті громадським садом, він відомий з початку XVIII ст. Це була власність Івана Обідовського, небожа Івана Мазепи; Обідовський служив ніжинським полковником з 1696 р. до самої смерті в 1701 р. Зберігся переказ про кохання Івана Обідовського і Ганни Кочубей. У січні 1698 року Іван Обідовський одружився з дочкою Василя Кочубея Ганною. Було зігране бучне весілля, вінчав молодих єпископ Стефан Яворський, а Пилип Орлик написав на честь молодят панегірик. Полковник загинув, беручи участь у Північній війні проти Карла ХІІ за наказом Петра. Втративши родинні зв’язки з Іваном Мазепою, Василь Кочубей здав Петру І деякі наміри його, але наклав за це головою. У 1768 р. Обідовщина належала німецьким графам Вітгенштейнам, а у другій половині XVIII маєток придбав генеральний суддя Андрій Якович Безбородько – батько князя і канцлера Катерини II Олександра Андрійовича Безбородька.
[700x560]

Воздвиженська вулиця, попереду однойменна церква, праворуч парк.
[700x560]

Нове приміщення драмтеатру ім.Коцюбинського. І хоч витоки міських театральних традицій прослідковуються з 1906 року – наявна літня сцена і творча діяльність Марії Заньковецької, близько 100 років, змінюючи місця, назви і репертуар, колектив не мав власного притулку. Зараз у театрі цікаво побачити Безіменну зірку, нову-незовсімсучасну Циганку Азу, де їздять не кіньми, а вухастими «Запорожцями» і мопедами типу «Карпати», Ніч під Купала М.Старицького і авторський проект «Марія Заньковецька». Тут не все перераховано, та їх доробок точно вартий уваги.
[700x560]

Серце старовинних Магерок – Хрестовоздвиженська церква, за місцевими переказами, саме тут сталися події, що надихнули Миколу Гоголя на написання історії про бурсака і панночку. За часів Миколи Гоголя саме в Магерках проходили найвеселіші вечорниці і жили найкрасивіші дівчата. На одній із таких молодіжних гулянок майбутній класик і почув страшну історію, яка лягла в основу його повісті „Вій”. Розповідали, що колись давно у місцевого пана – чи то сотника, чи то полковника – померла красуня донька, хоча вуста її не втратили кольору, а на щоках був рум’янець.. Тіло поклали у Хрестовоздвиженській церкві, а молитви над ним читав молодий семінарист. Вночі хлопець припинив читання і підійшов до труни. Чи то хотів подивитися на померлу красуню, чи дорогоцінну каблучку з її пальця зняти. Так чи інакше, але дівчина раптом встала у труні, а серце нещасливого семінариста не витримало, і він помер на місці. Можливо, панночка просто заснула летаргічним сном, а, може, й справді була відьмою? Микола Гоголь зупинився на другому варіанті і, доповнивши народну легенду страшними подробицями, створив один із своїх наймістичніших творів. Цю історію розповіла чернігівська газета «Високий Вал»
[560x700]

Воздвиженську церкву будували як усипальню Петра Розумовського — родича останнього гетьмана України Кирила Розумовського. В 1753 р Петро Розумовський, діставши звання полковника, був направлений до Ніжина, де командував полком. Через рік він одружився з Пелагією — дочкою переяславського полковника Сулими. Коли П.Розумовський помер (1771), вдова пожертвувала величезні кошти на будівництво нового кам'яного храму. В 1775 р. замість дерев'яної церкви в передмісті Магерки був побудований храм в ім'я православного свята Воздвиження Чесного Хреста, де й був похований її чоловік. В 1860 р. із заходу добудована тепла церква з двоярусною дзвіницею. У радянські часи використовувалася міськвідділом кінопрокату як закритий переглядовий зал і фільмосховища. На початку 1990-х р. передана релігійній громаді.
[700x560]

Сучасні панночки на Магерках
[700x440]

Ще трохи про сучасну архітектуру Магерок
[700x560]

Щасливе дитинство на Магерках
[700x515]

Повертаємось до центру. Перетнувши Магерський міст, одразу опиняємось у масиві сучасних адміністративних новобудов.
[700x560]

Маючи певний мандрівний досвід, не можу не помітити, що провінційні українські міста небайдуже ставляться до якості хліба на відміну від столиці. Колись не було меж моєму захопленню від смаку стеблівської хлібини, але в Ніжині він не гірший, його можна їсти, як ласощі.
[700x560]

Силуети на вулиці Шевченка. Ліхтарики білих кульбаб підсвічують тінь.
[700x561]

Обличчя молодого Тараса Шевченка на пам’ятнику скульптора О.Скобликова (1991) перед входом в парк Шевченка впізнається важко. Якщо фото в профіль віддалено схоже, то анфас скоріше нагадує французького актора Алена Делона, хоча про мистецькі витвори кожен сам собі фантазує.
[560x700]

Парк Шевченка існує в Ніжині більше 100 років. За рішенням міської думи 1895 року 3,5 десятини землі були засаджені кленами, каштанами, грабами, ясенами і тополями, територію парку було огороджено і названо Миколаївським. У 1906 році на території парку спорудили приміщення Ніжинського літнього театру, де гастролювали М.К. Заньковецька, М.К. Садовський, П.К. Саксаганський та ін. У 1921 році Київська вулиця, по якій 17 травня 1861 року проходив останній шлях Великого Кобзаря, була названа на честь Т.Г.Шевченка. Тоді ж змінив свою назву і Миколаївський парк.
[700x560]

Вулиця Шевченка все ж більше скидається на бульвар у центральній частині, а останнє враження – веселий сміх майбутнього цього старовинного міста, яке крокує попереду впевнене, що кожного дня його кроки міцнішають, а плин часу додає сили.
[700x560]