З вокзалу почнеться і це, тихо-провінційне сьогодні, але з дуже бурхливою історією містечко, що не раз зазнавало корінних перетворень і втомилось від них. Уповільнення історичної ходи бачиться і в застиглій кількадесят років тому топоніміці міста, де головною магістраллю була і є вул. Карла Лібкнехта, а от хто цей Карл, чи носив бороду, чи зупинявся у Бердичеві, як Гітлер, Пілсудський, Симон Петлюра і Бальзак, не знає жоден мешканець, молодший 35 років, та й за старших маю великий сумнів. Уперше згаданий у році 1545 за офіційною версією (хоча грамотою подільського князя Федора Коріатовича від 1391 року Бердичів пом'янули чітко і недвозначно), за 300 років зазнав світової комерційної слави (1765 року польський король Станіслав Август на прохання Радзивілла заснував у Бердичеві ярмарок, і ця подія сприяла становленню міста як одного з найбільших торговельних осередків України), а також слави нетрадиційної, він увійшов у польські приказки, як велике узагальнене село; якщо поляк хотів сказати, що адреса вказана «на село до дідуся», він казав «pisz na Berdyczów». Інша нетрадиційна назва Бердичева зразка ХІХ ст. – Волинський Єрусалим. Так на 1845 рік, коли йому було надано офіційний статус міста, в Бердичеві мешкало 41 тис. людей (для порівняння: у Києві – 50 тис), з них більш як три чверті – євреї, яких сьогодні лишилось близько 700. Синагоги, костели і православні храми мирно співіснували поруч. О руйнації усіх синагог інформації немає, але ступінь зашифрованості цих будинків такий високий, що необізнаний турист пройде повз і черевиком не зачепить.
[700x560]

Скверик з тридцять четвіркою і бульварна алея – так від вокзалу починає хід колишня вулиця Білопольська, про яку згадувалось вище. 100 років тому була вкрита бруківкою, нею ходив кінний трамвай, дво-триповерхова забудова здавалась пристойною і навіть розкішною, враховуючи висоту поверхів, фасади пістрявіли архітектурними прикрасами і торговельними вивісками з характерними прізвищами, а люди гасали уздовж і впоперек, як на бальнеологічному курорті.
[560x700]

Бердичівський машинобудівний завод «Прогрес» на Білопольській 79 з ХІХ століття підтримує промисловий статус Бердичева. Спочатку - механічний і чавуноливарний завод Л. К. Плахецького, заснований в 1880 році в безпосередній близькості від залізничного вокзалу на Торговій площі. У перші роки свого існування завод лише ремонтував сільськогосподарський інвентар, а пізніше почав випускати плуги, сівалки, віялки та інші види сільськогосподарської техніки. Незабаром Плахецькій запрошує в компаньйони купця І. М. Доберського, і підприємство починає функціонувати під назвою «Механічний і чавуноливарний завод Плахецького і Доберського». А на 1887 р. у Бердичеві налічувалося близько 30 заводів і фабрик і 35 дрібних підприємств . Зараз тут виробляється устаткування для різних галузей промисловості.
[700x560]

Готель «Дружба» на Білопольській 82 отриманий у спадок від світлого соціалістичного минулого. І знову хочеться згадати, що саме це наша історія, яку варто залишити недоторканою. Спосіб життя, побут і мислення радянської людини в таких пам’ятниках зберігається достовірніше, ніж в кам’яних ідолах халіфів на годину.
[700x560]

Інша спадщина - Бердичівський педагогічний коледж (Білопольська 53/1) Заклад засновано 1923 року в будинку комерційного училища, і він носив ім'я Бориса Грінченка до 1931 року. Будинок чоловічого 7-класного комерційного училища ім. О. Пушкіна зведено 1908 року, в ньому було окремо училище чоловіче і жіноче, а також вечірні торговельні курси, перший випуск припав на початок І Світової війни. В 1919 його закінчив відомий своїм біографічним романом «Шолом-Алейхем» бердичівський письменник Абрам Каган.
[700x560]

За коледжем вулиця перетинає Жовтневу площу, за якою знаходиться костел Св.Варвари 1826 року, побудований на місці дерев'яного костелу 1782 року. Парафія пов’язана із князівною Варварою Радзівіл, з тодішніх володарів Бердичева. Тут 14 березня 1850 року Оноре Бальзак узяв шлюб з польською шляхтянкою, графинею Евеліною Ганською, володаркою селища Верхівня (зараз Ружинського району Житомирської обл.) Вони познайомились через інтернет листування, за півтора роки зустрілись і ще довго-довго йшли до такого рішення. Бальзак лише 5 місяців прожив після цього шлюбу, але переказують, що почував він себе щасливим. «„Тільки Ви повинні довідатися від мене про щасливу розв’язку великої й прекрасної драми серця, що тривала шістнадцять років. Три дні тому я одружився на єдиній жінці, яку любив, яку люблю ще більше, ніж колись, і любитиму до самої смерті» - з листа Бальзака до давньої подруги.
[700x560]

Навпроти костелу в глибині скверу за буйними кронами старих дерев заховався будинок мирових суддів, тепер музичний відділ педагогічного училища, 1846 року побудови. З 1870 р. в будинку стали проходити, починаючи з 20 числа кожного місяця, засідання мирових суддів. То є особливий суд зі спрощеним судовиробництвом для розгляду незначних громадських позовів та дрібних карних злочинів.
[700x560]

Будинок культури в стилі соцреалізму зовсім новий, відкритий з 1986 року, і там постійно працюють народні аматорські колективи
[700x560]

Зовсім поруч, на розі з вул.Шевченка височить Свято-Миколаївський храм. І до його історії долучилась Варвара Радзівіл (Завіш). Нову православну церкву було освячено 1751 року на спомин душі її померлого чоловіка Миколи Радзівіла. Миколаївська церква на півстоліття стала для власників Бердичева Радзівілів їх родовим храмом. Дерев'яна церква простояла до 1906 року і була розібрана, а сучасна споруджена 1908 року. В радянські часи стандартно під склади вона використовувалась з 1938 до 1945 року, а далі споруда мала відносну прихильність долі.
[560x700]

Видно, що цю пам’ятку соціалістичного буття ретельно підреставрували і осучаснили, років 20 тому нашарування провінційних архітектурних коробок упереміш з леніними мало чим відрізняло Бердичів від Жмеринки чи Шепетівки
[700x560]

Житловий будинок з інфраструктурою на вулиці Махновській (на сучасній карті Свердлова – про топонімічний анабіоз вже йшлося). Душа радіє, як ніжно оберігають фірмачі історичну пам'ятку від власної продукції..
[560x700]

Відпочивати у погожий день на ґанковім козирку – перевага безтурботного дитинства, а тут відімкнув двері і дихай на повні груди, насолоджуйся шелестом гілок і гомоном вулиці – патріархальне умиротворіння.
[700x560]

Бердичівська лазня – архаїка побудови соціалізму, пентаґрама на її портику наводить на думку, що там у вихідні (лазня працює не щодня) збираються неоязичники-вікканці, я теж чотири роки тому святкував Бельтайн в ніч на 1 травня.
[700x560]

Центр Бердичева Соборна площа. В Бердичеві це не тільки площа, а ціла вулиця з площею, довжиною з третину Хрещатика. Будинок міськадміністрації ліворуч не викликає навіть стандартної цікавості, а попереду найвизначніша пам'ятка міста - Монастир Кармелітів Босих.
[700x560]

Януш Тишкевич, воєвода і генеральний староста київського краю, заснував монастир Кармелітів Босих (ордена Братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель поблизу порту Хайфа), як обітницю за звільнення з татарського полону. 19 липня 1630 р. він зробив запис у Люблінському Трибуналі, згідно з яким свій замок та земельну ділянку у Бердичеві віддав під костел та монастир Кармелітів Босих. Саме Тишкевич володів першозгаданим Бердичевом у час його як не виникнення, так оформлення в населений пункт. У 1430 році Великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. У 1483 році кримські татари зруйнували населений пункт. 1545 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів. Це і одна з версій походження назви міста, а ще одна від слов'янського слова "berda", тобто гора, урвище, на якій знаходився пункт-митник, могла і дати прізвисько підданому Калиника, або від слова "барда" – назва бойової сокири у слов'ян, тільки що за Бердичів мав на увазі Федір Коріатович 40 роками раніше? Академіки ще не вирішили.
[700x560]

Костьол Непорочного Зачаття Діви Марії посвячено у 1642 році. Так почалось монастирське життя. Не з медом. 1648-го кармеліти втікли до Львова від Богдана Хмельницького, прихопивши найцінніше – ікону Божої матері. Повернулись у 1663-му. У 1684-му були гнані невдячними спадкоємцями Януша Тишкевича, між ними та орденом кармелітів до 1717 року йшла запекла боротьба за замок. 1717-го повернулись через вирок Люблінського трибуналу не на користь посполитих. І кожне повернення – чергова відбудова. Що тут казати? Які б не були тогочасні ляхи, а трохи людей божих із сумлінням без брудних плям в монастирях жили, але наші пращури ворогів відрізняли за обличчям, а не за сумлінням.
[560x700]

1754-го року освячено Верхній костел монастиря. XVIII та І половина XIX століть були благовісними для кармелітів. Бердичівський монастир став осередком не тільки релігійного життя та культу Марії в Україні, але також і осередком культури та доброчинності. Використовуючи свою друкарню та школи, він здобув великі заслуги у процесі поширення освіти.
[700x560]

Ставлення царської Росії до католицьких монастирів було вельми неприязним. У 1864 році таємно вбили ігумена монастиря отця Салетія, а через два роки монастир офіційно скасовано урядом. Парафія діяла до 1926 року, після чого націоналізовані споруди використовувались під музей атеїзму і кінотеатр. Після 1992-го католицька громада Бердичева розпочала реставрацію. В 1998 році Санктуарій Божої Матері Бердичівської був освячений Іоанном Павлом II.
[560x700]

З фортечної стіни монастиря відкривається краєвид на річку Гнилоп'ять і мікрорайон Качанівка.
[700x560]

Музей історії Бердичева, що був створений у 1926 році на базі споруди горішнього костелу, а також ініціатор цієї ідеї вчений і культуправлінець Тодос Мовчанівський врятували комплекс монастиря від звичного на той час «весь світ насильства ми зруйнуєм». Робота музею в радянські часи була важкою. Уряд не підтримував матеріально навіть після урагану 1928 року, що зніс дахи келійних приміщень, поставивши під загрозу збереження експонатів, але нагадував про себе постійно, вимагаючи надсилати експонати для поповнення московського центрального антирелігійного музею. На початку 30-х років Ц.А.М. звернувся до Бердичівського музею з пропозицією провести у 1932 році спільну експедицію по обстеженню та пограбуванню костьолів України на предмет вилучення з них речей музейного значення, а 1-й московський крематорій зажадав собі орган з костелу. Як шляхтичі з посполитими: що сподобалось, те й забрав. А взагалі-то на кінець 30-х під музейні заклади було залучено 42 кімнати, з яких 26 під експозицію, як на сьогодні розкіш, що межує з розбещеністю, бо що маємо сьогодні? Виставку сучасного образотворчого мистецтва на першому поверсі, етнографічний, загальної історії, присвячений видатним людям краю зали на другому в будинку настоятеля на території монастиря. І насторожене ставлення до неорганізованих відвідувачів. Що нарікати? 1954 року музей закрили постановою згори «за непотрібністю», і лише у жовтні 1984 року він відновив роботу з невеличкої шафи в одному з кабінетів міськвиконкому.
В кімнаті одного з жител десь років 150 тому. Звертає увагу відсутність ікон та рушників, хоча все інше вказує на українську родину
[700x560]

Інсценізація подвір'я з журавлем
[700x560]

Знаряддя хатньої праці – лопати, рогачі, прядки, ступа, солом'яна взуванка для бідних, ночви для курей. Цікаво, а дітей тоді де купали?
[700x560]

Зворушливий зразок народного примітиву у живописі, і сам би підсів за краєчок столу на кутку.
[700x560]

Ткацький верстат посеред залу.
[700x560]

Роздивляючись розділ видатних людей, дізнався, що засновником нової єврейської літератури був зовсім не Шолом Алейхем, а його вчитель Менделе Мой хер Сфорім (1835-1917), що вчителював у Бердичеві з 1858 по 1869 роки. Величезний успіх мала його повість «Шкапа» («Ді кляче» 1873), де під виглядом нещасної, хворої, всіма гнаної шкапи зображено життя незаможного єврея в межах осілості Російської імперії. Адже багатих євреїв у Бердичеві ХІХ століття було відсотків 20, решта жили гірше циган. А початком сучасної євролітератури вважається рік 1864 від публікації повісті «Маленька людина» («Дос клейне менчеле»).
Покидаючи музей, виходимо на т.зв. вулицю Соборна площа, де досі користуються компактним і зручним житлом, одночасно офісами, про яке писав ще Оноре Бальзак: «..будинки в Бердичеві танцюють польку»
[560x700]

Бердичівська сучасність (вулиця Миру) некваплива, розмірена, в міру заклопотана без зайвої стурбованості.
[700x560]

Столичні бренди і гучні гасла набувають в провінції стишеної домашності
[700x560]

Парк Шевченка був би зовсім зразковим, дорослим тут можна почеберяти ніжками на лавах, а дітям погратись в атракціони і морозиво, але хтось на біду увімкнув на весь день матюкальника із власними музичними смаками.
[700x560]

Гнилоп'ять малює матовими тінями похилених гілок по нерухомій своїй болотяній поверхні. Куполи кляштору впираються в небо.
[700x560]

Це ще півміста, далі буде, але знову без веселощів