Після тяжкої тривалої хвороби нарешті помер відновив традицію подорожей вихідного дня пан просто сірий. Мені треба було поїхати до Вишгорода, де був відкладений недорогий фотоапарат olympus FE-115, от я ї вирушив туди разом з тим подивитись на містечко, де по бандитській юності колись гуляв. Автобус з Оболоні прибуває на площу Шевченка. Що одразу кинулось у вічі: перед міськдержадміністрацією втілено переказ про Святих Бориса та Гліба, Святополком убієнних і Ярославом Мудрим канонізованих, як святі заступники київських князів і охоронці їх єдності. Місцевий культ Бориса і Гліба існував у Вишгороді за часів Ярослава Мудрого, але вчинив спробу відродити його у 2011 році у монументі наш пан добродій президент, а ось чому? – відповідь напрошується: аби вишгородці злих псів на Межигір'я не спускали, собацюр у Вишгороді вистачає, йдучи вулицею Межигірського Спаса, бажано триматись середини, як тільки наближаєшся до чиїхось воріт, здіймається такий гавкіт, що стає страшно за без того хворе вухо.
[524x700]

Зовсім поруч на проспекті Шевченка нова (2006р.) церква Св.Володимира. Пристойна тиха споруда з трагічною історією першого настоятеля (взагалі-то майже у всіх церков Київського патріархату історії складні, нерідко кров'ю побризкані) і цілком закономірна, адже Володимир Великий спорудив у Вишгороді чи не найперший християнський храм Св.Василя – його покровителя.
[700x524]

Будинок Клюкви на вулиці Шкільній – пам'ятка невтомному трударству-куркульству, прізвище господаря ніби було Шкільний, а прізвисько Клюква, отак усе й залишилось, тепер тут археологічна виставка
[700x524]

Сучасний Вишгород – це безліч машин, на вузькім задвірку тільки зупинишся почухати потилицю або перезарядити камеру, як поруч стає іномарка, з якої висипає галасливий гурт, і так було двічі за якихось півтори години
[622x700]

Продавець мого фотоапарату люб’язно підкинув мене білим опелем на високий пагорб, де Ярослав Мудрий ставив церкву на поминання вбитих братів своїх, а нині тут відновлений після Катюші Храм святих Бориса та Гліба. Крутенька й звивиста вуличка П.Калнишевского пів верстою підводить від міського цвинтаря до храмового паркану. Якна мене споруда старовиною і не дихає. І дух князів десь може над сухою травою повіває, ні на що більше уява не здатна.
[525x700]

Ріг вулиць Петра Калнишевського і Межигірського Спаса утворює доволі простору площу нажаль без назви, на якій у трьох кутах монумент Голодомору, жертвам сталінського режиму і вхід до міського кладовища. Останнє – то єдине місце, де можна на лаві розкласти карту і визначити подальший шлях, щоб над вухами ніхто не зчиняв лементу. 24 тисячі людей, але й площа міста невелика.
[524x700]

Вулиця Межигірського Спасу сходить з пагорбу у напрямку центру, і тут виявилась така топонімічна аномалія, що на плані міста вона позначена, як вул..Ватутіна. Через це я ледве не пішов у зворотному напрямку, а на півдорозі виявилось, що вона формою схожа на рогатку. На фото: я стою на вулиці М.Спаса, вона ж йде прямо, куди пішло авто, вона ж іде праворуч до цвинтаря нагору.
[700x524]

Ліворуч того шляху з-над вершечків дерев виглядає Собор Вишгородської Богородиці УГКЦ
[700x648]

Якихось 10 хвилин, і вже центр міста, яке за годину можна перейти пішки з кінця в кінець. 10 кілометрів від київської Оболоні, але тут мало що нагадує близькість мегаполісу, хіба, як і скрізь по Україні російськомовні пенсіонери незадоволені життям
[700x344]