Відвідання визначних місць поблизу власного помешкання традиційно рідкісна штука. Так складається, що чотири стіни моєї кімнати мають поле тяжіння, що огортає свідомість апатично-порожнім настроєм і вичавлює з себе лише у крайніх випадках, наприклад коли треба втекти. А того дня був у розпалі сезон полювання на вовків мисливцями у погонах. Так зранку я завітав до колишньої Колегії Павла Ґалаґана. Григорій Павлович та Катерина Василівна Ґалаґани у 1871 р. заснували навчальний заклад для незаможних юнаків і назвали його на честь сина Павла, який за два роки до того помер у 15-річному віці, і перервано було рід Ґалаґанів по чоловічій лінії, легенда каже, що помста то роду за зраду їх предком Ґалаґаном Івана Мазепи. Судячи з того, що колегію називали школою академіків, а славетний список діячів культури, науки і мистецтва, які залишили слід в історії цього закладу, вражає, то можна подумати про його гідну конкуренцію з університетом Святого Володимира, хоч за програмою дорівнювала 4 старшим класам класичної гімназії, була розрахована на виховання 70 учнів, а сам університет науково-методично про неї піклувався, але в Колегії історія не помітила умов для розвитку створінь природи на кшталт студента Петрова.
[640x414]
Бібліотека Колегії, основу якої становили 4339 томів бібліотеки історика Н. Маркевича, де також містилися стародруки й рідкісні видання, стала на основі сьогоднішнього державного літературного музею, це і перша його зала, і місце досить таки знаменних подій, як от оголошення лауреатом літконкурсу відомої української поетки Ліки Тєрєхової, але наразі зала була порожня, темна люстра на стелі лише сумно відбивала мерехтливі промінчики канделябрів.
[700x525]
Місце, де була колегіатська церква Святого Павла. Тут 1886-го вінчались Іван Франко і Ольга Хоружинська, але цей факт не зупинив вірних ленінців від геростратства.
[700x525]
«В історії християнської духовності особливе місце займають твори письменників-аскетів, серед яких однією з найпопулярніших є книга Іоана Синайського «Ліствиця райська». Ще за життя автора вона стала бестселером - одним з найпоширеніших підручників духовного вдосконалення не лише для ченців, але і для мирян. Зважаючи на те, що в духовному та культурному просторі східних слов’ян ця книга мала виняткове значення і за кількістю перекладів і за відомістю, один із її рукописних списків кінця XVI ст. представлений у постійнодіючій експозиції Національного музею літератури України. «Ліствиця»– це фактично єдина книга ігумена Синайського монастиря Іоана, (за винятком його листів до папи Григорія І), в якій він систематизував і описав свій досвід аскета. Назва – ( в укр.. перекладі - «сходи») вказувала на сюжет з Старого Заповіту, коли праотець Яків уві сні побачив сходи, якими підіймались та спускались янголи. Образ сходів морального вдосконалення на той час вже був відомий в повчальній літературі з книг Іоана Златоуста, Макарія Великого та інших. Чернече життя, за Іоаном Синайським, є шлях безперервного і тяжкого поступу по сходах Бого-і-самопізнання. І в своїй праці він розглядає людські вади і осмислює можливості їх усунення. Книга поділена на тридцять розділів – сходинок – за числом літ Ісуса Христа до хрещення і початку проповіді. Двадцять три розділи книги описують гріхи та способи боротьби з ними, а решта сім – чесноти та способи їх надбання.»
[700x555]
«Книгодрукування в Києві, за визначенням М. Максимовича, почалося не раніше 1616 року. На цю пору воно велося в Галичині та на Волині, всього на Русі вже вийшло майже 112 різних друків, але продовжувала мляво існувати фактично єдина братська типографія у Львові.»
http://www.referatik.in.ua/index.php?p=view&ref=12938&str=1
[525x700]
«Найвидатніша праця української гагїографії з кінця XVII і початку XVIII століть - це монументальний твір за викладанням Святителя Дмитра Туптала (Ростовського)"Книга Життів Святих". Це був один з останніх творів, друкованих у Києві без дозволу Московського патріярха, і він відображав істинну традицію Києва, яку Московська Церква вважала за єретичну або щонайменше, за вільнодумну, через те що Київська Церква прийняла деякі догматичні вчення Латинської Церкви. Їх читали не лише українські та російські письменники XVIII століття, які позичали мотиви для своїх праць, а також населення по селах України, оскільки ступінь письменності в Україні на той час був дуже високий - завдяки впливу Києво-Могилянської Академії, яка приймала студентів з усіх шарів суспільства і мала окремі бурси для бідних студентів. Важливим є свідчення щодо цього, подане в поемі Гайдамаки, з-під пера Тараса Шевченка, який згадує, що в неділі у них був звичай читати Життя Святих.
Перше видання Житіїв вийшло в 4 томах, з яких кожен містив три місяці. Перший том, за місяці вересень, жовтень і листопад, видано 1689 р.б. Другий том з місяцями грудень, січень і лютий з'явився в 1695 р.б. Третій том з місяцями березень, квітень і травень був надрукований в 1700 р.б.» http://www.truechristianity.info/ua/books/saints_ua_01/saints_ua_01_a.php В експозиції представлено третій том. Також бачимо «Літописець Малої Росії» з портретом Івана Мазепи.
[700x525]
Прапором української літературо-філософії 18 століття постає Григорій Сковорода в центрі наступної зали.
[525x700]
Про зв’язки України із західно-слов’янською літературою у ХІХ столітті свідчить один зі стендів, що встиг потрапити під приціл. Юліушу Словацькому належить низка творів, у яких він звертається до української проблематики. Це не лише «малоформатні» вірші, в яких поет згадує про свою «малу батьківщину» – Кременець і Південну Волинь, а й поеми «Змій», «Вацлав», «Беньовський», драми «Срібний сон Саломеї», «Балладина» (1839) http://litakcent.com/2009/09/04/juliushu-slovackomu-%e2%80%94-200/
[700x525]
Гоголівські сторінки української літератури. Тут просто слід згадати «Нотатки на берегах. Гоголь і Росія» http://www.liveinternet.ru/users/898920/post129143352/ Музейники поділяють мої думки.
[700x525]
Меморіальний куточок Миколи Гоголя. «І Гоголь застиг на межі свого й чужого, божественного і диявольського, немов перед Вієм, маскуючись і втікаючи..» http://fmm51.org.ua/html_books/mikola_gogol-vechori_bilya_dikanki.htm
[402x700]
Пам'ятник Тарасові Шевченку в контражурі. Ліворуч імпровізований мольберт. За важкою шторою розходилось полудневе сонце.
[700x525]
Інтер'єр шевченківського часу
[700x525]
Тут маємо згадки про Стецька Шереперю та Віктора Забілу. Перший відомий кількома віршами, що пішли в народ піснями, і малоросійською оперою «Купала на Івана», опублікованою за рік по смерті літератора. В експозиції друковане видання опери, але з текстом можна легко ознайомитись за посиланням http://litopys.org.ua/dramukr/dram08.htm
Віктор Забіла є автором всенародно відомих пісень «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладених на музику Михайлом Глінкою. Сам вперше їх почув від Анатолія Солов'яненка, і ніхто вже не може виконати краще. Повну збірку творів — «Співи крізь сльози», представлену на стенді, видано в 1906 році у Львові заходами Івана Франка. Дружба його з Тарасом Шевченком – одна з найцікавіших сторінок історії української літератури.
[700x525]
Ізмаїл Іванович Срезневський – філолог-славіст, фольклорист, етнограф,
видавець, один з засновників харківського гуртка українських
поетів-романтиків, що займає лівий бік чергового стенду, мав неоднозначний погляд на походження мови, особливо наприкінці життя. Незважаючи на вчений ступінь доктора наук, він припускався думки про вторинність української мови порівняно з московською. Тим не менш сьогодні визнають інші його заслуги, зокрема по збереженню і поширенню матеріалів творчої спадщини корифеїв українського письменства.
О́сип Макси́мович Бодя́нський - український і російський філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854), приятель Тараса Шевченка. Він "був одним з тих багатьох українців, яких охоче приймала до себе і добре платила Москва". Про них І.Огієнко висловився так: "В далеку Московію", в "московскія страни" перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури"
Олекса́ндр Степа́нович Афана́сьєв-Чужби́нський писав вірші, прозові твори, літературно-критичні статті. Деякі поезії із збірки «Що було на серці» (1855) близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій любий козаче», «Ой у полі на роздоллі», «Прощання»). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Г. Шевченка», фольклорні публікації, етнографічні праці — «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну Росію» (в 2 т., 1863). Але з його рядків бачимо, що мало хто розділяв народнотворчі зацікавлення в оточенні, такі знайомі сумніви і розпач з поезіі «Прощання»
«..Геть печаль!
Чого сумую? Годі! Буде!
Мені нікого тут не жаль,
Не братались зо мною люде...
Мене ніхто тут не кохав,
Як рідний брат кохає брата;
Ніхто не знав, не шанував…»
або з іншої – «Є.П. ГРЕБІНЦІ»
«Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить,
Як серце застогне, і гірко заплаче,
І дуже без щастя воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли одцуралось тебе вже усе,
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе?»
Яків Герасимович Кухаренко – наказний отаман Чорноморського війська, приятель Тараса Шевченка, послав тому у висилку 25 рублів на Новопетрівське укріплення з нагоди отримання в Москві Станіслава 1 ступеню, як могорич, на ті часи великі гроші. У літературі виступав як драматург, поет, прозаїк та етнограф. Його п 'єса є за посиланням http://litopys.org.ua/dramukr/dram07.htm
[525x700]
В музеї широко представлені література та побит західної України, зокрема ХІХ і ХХ століть, також нова література ХХ ст., про яку ми почали дізнаватись лише з часів незалежності, але тут мої права відвідувача були обмежені брутально, бо треба зізнатись, не люблять в центральних київських музеях надто цікавих з фотокамерами, отже свої розвідки цим закладом я вимушений піднести уривчасто і без логічного закінчення, сподіваючись, що це не останній похід на літературні терени.