«..Тут же вона помітила на столі потертий і зім’ятий зошит Лупцишина. І хоча негарно читати чужі записи, дівочі пальці виявились швидшими, ніж моральні заборони. Через хвилину Оксана, червоніючи від сорому, і якогось, прямо кажучи самовдоволення, читала поему Лупцишина. Прошу вибачення у деяких принципових читачів за осквернення паперу, бо написана вона нажаль російською мовою, яка серед досить широкої публіки вважається отрутою, і навіть чимось гіршим за отруту. І все ж її іноді можна вживати..» Далі на чотирьох сторінках текст поеми «Оксана» з містичної повісті поліського письменника В'ячеслава Шнайдера «Ніч перед Різдвом у місті Ж.»

Іронізуючи, білінгвіст Шнайдер, не жартує, а кидає слабкий ліхтарний промінь на приховану проблему багатомільйонного суспільства, а саме, чому, кому і яким чином отруює вуха й очі офіційна мова колишнього Союзу на теренах сьогоднішньої України?

Пригадаю шкільні роки, коли величезною країною керувала партія, що тепер перевелась на партію напівбожевільних фанатиків. На уроці російської літератури розкривається всеосяжна тема «Про національну гордість великоросів». Автор твору – письменник-великорос Ленін. До педагога виникає низка запитань, але інстинкт самозбереження змушує сидіти тихо і пошукати відповіді згодом, набувши і років досвіду, і впевненості у власному розумі. Росіяни – велика об’єднуюча слов 'янська нація, яка виконає велику місію – об 'єднати сотні народів за своєю подобою і ознаками в єдиний радянський народ, тільки радянський народ і російська мова мають майбутнє на нашій землі, а решта повинні розчинитись природним шляхом. Одну з стежок «природного шляху» з гордістю прорубувала комуніст-філолог із суто українським прізвищем в джунглях свідомості 33-х учнів звичайної київської школи, серед яких було п’ять чи шість росіян, в яких не виникало жодних запитань, вони лиш відчували, що їм пощастило народитись у радянській державі.

Блукаючи спогадами, зазирну до кабінету української мови і літератури, де йшов перший урок у восьмому класі. І знову ми вивчаємо літературного стратега, що визначає напрямок подальшого процесу учнівської літературної думки. Це товариш Ленін, і його твір «Партійна організація і партійна література». «..Геть літераторів безпартійних! Геть літераторів-геніїв! Літературна справа повинна стати частиною загальнопролетарської справи, "коліщатком і гвинтиком" одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму, що приводиться в рух усім свідомим авангардом усього робочого класу. Літературна справа повинна стати складовою частиною організованої, планомірної, об'єднаної соціал-демократичної партійної роботи». Неупереджена людина зрозуміє, що література – більше не творчість, а засіб для укріплення влади-диктатури. І саме в курсі української літератури треба усвідомлювати цей новий догмат, саме в українській літературі місця для творчості не лишили. Нажаль в часи розвинутого соціалізму більшість учнів радянських шкіл не були людьми неупередженими, неупередженість вельми погіршувала якість життя. «У нас міцні шлунки, ми твердокамінні марксисти. Ми переваримо непослідовних людей». Прогнози Леніна збувались, а все менше і менше одчайдухів бажали наразитись на ризик «бути перетравленими у марксистському шлунку».

Кожен має власні спогади, і добрі, і ті, що трують душу, і деякі несподівані моменти сучасного життя викликають з глибин свідомості давнє, і воно їдкою отрутою пропалює спокій і спроможність до позитивного сприйняття світу.